№ 41-42 (21409-21410) субота 25 травня 2013 року

З розмови двох пенсіонерів на тролейбусній зупинці:
«Вы понимаете? Это ж беспредел какой-то, бандитский и ментовский беспредел!»
«А что вы хотите, когда главный человек в стране — бандит?»

Розмова показова, подібних розмов сьогодні відбувається чимало. З доволі спокійної країни, яка дала світові приклад мирної та безкровної революції 2004 року, Україна стрімко перетворюється на зону небезпеки.

Акції опозиції виявилися успішними хоча б тому, що змогли стимулювати владу проявити її сутність: все те, що опозиціонери, громадські активісти, журналісти спостерігають і розуміють давно, більшість громадян побачила з усією очевидністю саме в останні дні.

Що засвідчили останні події, і які найпроблемніші місця вони виявили?

До  200-річчя  Т. Г. Шевченка

Тяжко заклопотані надважкою державною ношею посадовці, які сидять у високих кріслах в Одесі, аж настільки перейнялися покращенням та боротьбою з «фашизмом», що й забули про укази президента (не Ющенка, не Кучми чи Кравчука, а таки їхнього патрона Віктора Федоровича) «Про проголошення в Україні 2014 року роком Шевченка», «Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка», а також про план заходів з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка і проігнорували дату 22 травня — вікопомний для України і записаний у заповіті Пророка день — день перепоховання Тараса Григоровича на Чернечій горі.

Жодного посадовця обласного та міського рівнів біля пам’ятника Кобзареві в Одесі 22 травня 2013 року запримічено не було. Втім, може, й до кращого, бо тими хвилинними покладаннями вінків і нещирими поклонами заялозили національного пророка, ніби приручили, та думають, що він стоїть та не бачить їх, «правнуків поганих».

Чи то не прокинулися вранці, чи й, як владодержці, забули про пам’ятну дату в українському календарі, але теж не були помічені біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Одесі й представники місцевих осередків парламентських опозиційних партій. Ні тобі «Батьківщини», ні «Фронту змін», ні «УДАРу», ні «Свободи». Агов, ви де, захисники українства, яким громада Одещини довірила свої голоси, не злякавшись тиску і погроз, не купившись на гречку?

Одеса традиційно є одним із центрів святкування Дня Європи в Україні. От і цьогорічна третя субота травня пройшла в нашому місті з європейським відтінком, була багата на святкові заходи, які розпочалися ще 17 травня з відкриття фестивалю європейського кіно в кінотеатрі U=CINEMA. Наступного дня в рамках Дня Європи пройшов тематичний велопробіг по Трасі здоров’я, а на Дерібасівській розпочав свою роботу ярмарок турецької культури. Пройшов і молодіжний квест, головною темою якого стало європейське коріння історії Одеси.

Ну а в офіційний День Європи, 19 травня, першим заходом був флеш-моб на Потьомкінських сходах, який о десятій ранку провели кілька сотень членів різних молодіжних організацій та національно-культурних товариств. Вишикувавшись на сходах у формі будинку, всередині якого були розгорнуті прапори країн—членів Євросоюзу та України, учасники флеш-мобу, за задумом організаторів, продемонстрували бажання України влитися в спільний дім європейських народів.

З настанням травневих свят в Україні офіційно розпочався туристичний сезон. Одеса також не залишилася осторонь від цього багатогранного явища і гостинно зустрічала численних гостей з близького та далекого зарубіжжя, пропонуючи їм цілу низку різноманітних послуг. І повірилося, що таки справді спрацьовує розрекламований на міських білбордах лозунг про те, що «Одеса — то усмішка Бога», а міські вулиці та площі, особливо в центрі, раз по раз заставлені припаркованими величезними автобусами туристичного класу з переважно іноземними номерами. Здалося, що залишається тільки плескати в долоні та радіти...

Аж раптом — дзвінок. У телефонній трубці схвильований голос чергового адміністратора одного з відомих у місті готелів: «У нас скандал. Замовили для поселенців з Москви оглядову екскурсію у туристичній фірмі, з якою співпрацюємо вже декілька років, і ті, за домовленістю, надіслали екскурсовода, який виявився зовсім не підготовленим. А на просте запитання гостей, чому в Одесі сходи мають назву Потьомкінських, той відповів, що їх у нашому місті побудував сам граф Потьомкін».

В Україні мораторій на купівлю-продаж сільськогосподарських земель діє вже тривалий час. Після розпаювання земель колишніх колгоспів та радгоспів значна частина земельних ділянок (паїв) була передана у власність тим, хто працював на ній за радянських часів. Як показало масштабне дослідження, проведене наприкінці 2012 року Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України на замовлення проекту USAID «АгроІнвест», нині майже 80% цих людей перетнули 50-річний рубіж, а 43% мають вік понад 60 років. За таких умов значна їх частина не в змозі самостійно вести на своїх земельних ділянках сільськогосподарське виробництво.

Натомість з боку сільськогосподарських підприємств та фермерської спільноти існує значний попит на землю. Очевидним виходом з цього становища в умовах мораторію стало значне поширення оренди сільськогосподарських угідь. Саме оренда дозволяє сільгоспвиробникам зібрати масив землі, на якому можна вести прибутковий сільськогосподарський бізнес та забезпечувати продовольчу безпеку українців.

Зібрання депутатської групи щодо порятунку Куяльницького лиману ще раз довело: СРСР з голів нашого народу так і не вивітрився. Засідання пройшло в жанрі «переливання з пустого в порожнє»: присутнім переказали інформацію з попередніх нарад, озвучили вже відомі факти про корисні властивості цілющих грязей лиману та багатство його степової зони, поскаржилися на селян (приватизаторів земельних ділянок біля Куяльника) та київських чиновників (не повернулися до «рятівників» обличчям), похвалили себе хороших і на цьому розійшлися.

Якщо опустити «дифірамби» й поглянути правді у вічі, то віз і нині там: як рятувати Куяльник — чиновники не знають або, виникла й така думка, знають, але не хочуть. Адже останні наради — з якимось відтінком фарсу: на них запрошують лише обраних вчених (про депутатів не йдеться, тут суть — у наукових підходах до збереження лиману), їхню дослідницьку роботу ніхто не оплачує, а тому й провадять її абияк: відзвітували й забули до наступної зустрічі. Як підсумок — час вирішення проблеми неприпустимо затягується, і день «порятунку» може взагалі не настати.

Національний екологічний центр України (НЕЦУ) оголосив 18 травня Днем екотрауру в країні. Вперше в історії України настав день, коли в жодній з областей не стало природоохоронних органів: саме 18 травня набула чинності постанова Кабінету Міністрів від 13 березня 2013-го №159 «Про ліквідацію територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища». Ліквідація органів Мінприроди здійснена в рамках адміністративної реформи і стала апофеозом «покращення» в довкільній сфері.

«Це дуже небезпечне рішення, яке загрожує національній безпеці України, — вважає Ярослав Мовчан, голова НЕЦУ. — Річ у тому, що тисячоліттями була випрацювана практика управління природними ресурсами на національному рівні — рослинним і тваринним світом, повітряним басейном, землями, водами. Для управління потрібна інформація про стан ресурсу в усій державі, потрібно брати до уваги багаторічну динаміку певного ресурсу, мати невиснажні чи раціональні правила його використання, вести облік і моніторинг в екосистемних шкалах часу. Як це здійснюватимуть облдержадміністрації? Чому Швеція застосовує принцип екологічних циклів, суть якого полягає в тому, що всі природні ресурси необхідно використовувати і переробляти з найменшою шкодою для природи (і з 1993 року працює «Біль про екоцикли»), з урахуванням функціонування екосистем, закладаючи це у вартість товарів та продуктів споживання, а ми повертаємося до феодалізму в природокористуванні — з «професійної» руки реформаторів з АПУ та місцевого довкільного «герострата» п. Мірошниченка? Чому Німеччина і Франція дозволяють собі утримувати потужні міністерства довкілля з розвиненими територіальними органами і мільярдним фінансуванням, а Україна порушує засади своєї ж Конституції, досягнень у формуванні системи екобезпеки та принципів цивілізованого управління?»

Півтора століття тому, 17 травня 1863 року, в Одесі відбулася урочиста церемонія освячення початку будівництва залізниці. У молебні взяли участь генерал-губернатор, міський голова, вищі військові чини, духовенство та місцеві жителі...

Славний ювілей цієї події на Одеській залізниці відсвяткували дуже цікаво — зі старовинним паровозом, залізничниками у формі XIX століття та пасажирами, одягнутими у вбрання тієї епохи... Усе, як тоді, 150 років тому. А як подарунок до ювілею між першим та другим поверхами у круглому залі пасажирського вокзалу Одеса-Головна встановили велику ікону Миколая Чудотворця, що є покровителем усіх мандрівників.

У Сталіна з Гітлером були спільні погляди. За Сталіна колгоспники не мали паспортів і за тяжку роботу в колгоспі отримували натурпродукти за трудодні, та ще й такі, що можна було голодувати, якби не домашнє господарство. Тож доводилося працювати з раннього ранку до пізньої ночі. За Сталіна було масове переселення росіян в Україну, і поселялися вони у великих містах та районних центрах, а не в селах...

Коли дивишся на цих «антифашистів», які виступають в Україні російською мовою, то згадуєш Гітлера зі Сталіним, бо вони виступають проти тих, хто захищає українців на своїй землі.

І хоч Тягнибок казав, що в побуті всі нехай розмовляють якою завгодно мовою, а державною повинні говорити тільки депутати на засіданнях та високопосадовці на роботі, «антифашистам» цього мало. Їм треба, щоб в Україні панувала російська мова і приєднати Україну до Росії через Митний союз.

Такий заголовок у думаючої людини може викликати подив: про яке спасіння йдеться, адже в Одесі московська мова переважає у ЗМІ, рекламі, діловодстві, торгівлі, навчальних закладах; майже нема у продажу україномовної преси; всі школи з 2012-го переведені на російсько-український або російський режим навчання? Єдина ж обласна україномовна газета «Чорноморські новини» позбавлена владою фінансової підтримки (на відміну від російськомовних газет)...

Й ось чергова антиукраїнська вилазка громадянина Росії Затуліна К.Ф.: 14 травня він організував в Одесі громадську дискусію між вищевказаними «спасатєлямі» на тему «Російський рух  України: проблеми та надії» за підтримки української філії Інституту країн СНГ. Зверніть увагу — московський шовінізм виліз навіть у назві цього заходу: для них нема поняття «російський рух в Україні» (як рух частини громадян), а є «російський рух України», тобто російський рух усіх громадян. Ось такі мрії наших совків.

Хоч і заднім числом, але, шановні працівники «Чорноморки», дозвольте мені щиро привітати зі світлими святами і побажати всім вам і вашим сім’ям доброго здоров’я, творчої наснаги, побільше радості і нехай Господь оберігає від усіляких неприємностей. Хочеться, щоб нарешті місцеве керівництво не заважало вам працювати впродовж року, взимку не морозило. Сподіватимемося, що цій владі настане кінець.

Щонеділі в мою поштову скриньку кидають дармову газету міської ради «Одесский вестник» (24 сторінки). Ми з чоловіком її не читаємо, а тільки проглядаємо заголовки. Й ось в одному з останніх номерів надибуємо на заголовок і довідуємося, що мер Костусєв є в Одесі політиком № 1! А хто це визначив і так вирішив? Це ж несусвітня брехня! Ганьба журналісту, який написав цю маячню, хоч прізвища свого не вказав. Нехай цей анонімний автор вийде на вулиці і поспілкується з простим людом, почує їхню думку про цього «політика № 1». У газеті горе-мер звітує, що побудував дитячий садочок, не інакше, що приїде Президент його відкривати. Та нехай ці благодійники скажуть, скільки тих дитсадків позакривали, а приміщення попродавали. Проїхали б іще містом та подивилися на обшарпані будинки, вигляд яких — наче після війни. Мер любить Одесу з білбордів чи зі свого вікна? Будинки, дороги та тротуари — це обличчя міста. Вони ж страшні. І в кого наважилася рука написати, що керує нами «політик № 1»? Ганьба авторам таких агіток за неправду, брехню, плазування перед керівництвом.

Жан Бенуа Шерер, аташе французького посольства в Петербурзі, видав у Парижі 1788 року «Аннали Малої Росії». Про українських козаків читаємо, що вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З їхньої історії довідуємося, як батьки передавали синам горде почуття незалежності як найдорожчу спадщину, причому клич «Cмерть або Воля» був їхнім єдиним заповітом, що переходив від батька до сина разом з прадідівською зброєю. Вдачу українців Ж. Б. Шерер окреслив так: «Українці — це рослі, сильні люди, привітні та гостинні, ніколи нікому не накидуються, але й не зносять обмежування своєї особистої свободи».

Повість Миколи Гоголя починається з того, як у садибу полковника Тараса Бульби повертаються після навчання в Києво-Могилянській академії його сини — Андрій та Остап. Саме це поєднання військової звитяги й культу освіти є рисою, притаманною українству протягом історії. Стародавні римляни казали: «Fortis cadere, cedere non potest» (фортіс кадере цедере нон потест) — мужня людина може впасти, але поступитися не може. Німці також цінують моральну силу: «Dem Mutigen gehцrt die Welt» (дем мутіген гехьорт ді вельт) — мужнім належить світ.

Видання складається з двох частин — гідрогеологічної та історичної. Над ним працювало п’ять зовсім різних авторів: від студента до доцента. «Кринична ера» розповідає про сто колодязів Одеси (у XIX столітті їх було майже вдесятеро більше), подає короткий опис і фотографії. Цікаво, що, окрім збережених колодязів, в ній представлені і ті, які вже давно зруйновані: автори знайшли місця, де вони були, розпитали людей й внесли дані до видання. Книга вийшла коштом Олександра Фрідмана, відомого в нашому місті видавця (серії книг про архітектуру міста — «Брами Одеси», «Одеський бестіарій», «Балкони Одеси», «Аграфи в архітектурі Одеси» і багато інших). Ініціатором виступив координатор громадського проекту «ODESSA INCOGNITA» («Одеса невідома») Дмитро Жданов, випускник аспірантури геолого-географічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова.

За словами Дмитра Жданова, проект діє вже третій рік поспіль. Розпочинався він зі звичайних екскурсійних прогулянок містом для школярів та студентів, які згодом переросли в цілий «пошуковий рух». Відтак, замість звичайного милування природою й красотами міста, хлопці й дівчата, а то й небайдужі дорослі цілеспрямовано збирали до своїх блокнотів та фотоапаратів різні дивовижі Одеси — напівзруйновані стелі з флорентійським розписом, цеглини з клеймом італійської фірми XIX століття, ліпнину відомих скульпторів й інші архітектурні багатства. Лише містом не обмежилися — подорожі вийшли на рівень області.

18 травня у Міжнародний день музеїв відбулася «Ніч музеїв» — акція, що проводиться після заходу сонця. Вона покликана популяризувати національне культурне надбання, розкривати власні ресурси, залучати до музеїв молодь. Ініціатива музеїв Берліна у 1997 році сьогодні підхоплена на багатьох континентах.

Вперше українські музеї долучилися до цієї ініціативи у 2007 році. Різноманітні культурні програми в цей день традиційно пропонують одеські музеї. До вашої уваги репортажі з кількох знаних закладів міста.

«S» — це знак у мистецтві (sign); «t» означає час (time). Останнє слово коментарів не потребує. 14 травня галерея «stART» зібрала своїх перших відвідувачів.

Вона розмістилася у приміщенні Будинку медпрацівників (вул. Грецька, 20), де кілька років поспіль діяла галерея «Ракурс». Вибір логотипу вже є певним свідченням професійності менеджменту. Відкриття виставки, при усій її камерності, справді зібрало як знакових художників нашого часу, так і відомих гостей, переважно людей творчих професій — журналістів, директорів установ, кінорежисерів. Зокрема, можна було бачити Кіру Муратову, театрала і художника Георгія Делієва, чиї твори також були включені в експозицію. Безперечно, це сприймається як вияв довір’я до організаторів, як аванс на майбутнє двом молодими сміливцям, котрі започаткували цей проект — арт-менеджеру Сергієві Остапенку та його партнеру Анні Савкіній. Сергій уже заявляв про себе раніше як куратор кількох резонансних проектів у галереї «Квартира №10», минулорічною виставкою Андрія Коваленка в Одеському художньому музеї тощо.

28 та 29 травня у Великому залі Одеської обласної філармонії відбудеться концерт за участю Національного одеського філармонійного оркестру під орудою заслуженого артиста України Хобарта Ерла та гостей — провідних австрійських музикантів одного з найкращих і найстаріших симфонічних оркестрів у світі — Віденського філармонійного оркестру (Wiener Philharmoniker, 1842) Дитмара Кюбльбека (концертмейстер групи тромбонів) та Райнера Кюбльбека (концертмейстер групи труб), а також арфістки Йоланди Кондонасіс (США).

У програмі — твори Ігоря Стравінського («Сюїта з балету «Жар-птиця», версія 1919 року), Євгена Станковича («Соло для оркестру» та «Баня» з балету «Распутін»). Того вечора, крім досить відомої слов’янської музики, звучатиме західна. Нам пропонують дві світові прем’єри — твори американського та австрійського композиторів, відповідно, Лорена Кайзера («Концерт для арфи з оркестром») та Райнхарда Зюсса («Подвійний концерт для труби і тромбона з оркестром»).

Уперше в світовій практиці джазових фестивалів зустрінуться понад 40 яскравих імпровізаторів з 16 країн й об’єднаються в зіркові склади, щоб в атмосфері драйву визначити кращого. Із 5 по 7 червня — три конкурсні дні, три джазові «коктейлі» зі свінгу і бібопа (5 червня), балади, джаз-року та фанку (6 червня), латиноамериканського джазу і ф’южн (7 червня). А 8 червня — святковий гала-концерт — одночасний виступ усіх зірок Майстер-джему у зведеному біг-бенді під керуванням Анатолія Кролла.

В інтернет-етапі фестивалю вже взяли участь понад 270 музикантів із 41 країни світу, а на офіційному сайті Майстер-джем-фесту http://master-jam.com за проектом спостерігають шанувальники джазового мистецтва у понад 140 країнах.

(Краєзнавчий аспект)Продовження. Початок у номерах за  2 та 16 травня.

Варто зауважити, що сам Є. Чикаленко був досить скромною людиною. Недоліком своєї вдачі вважав відсутність здібностей публічного лідера, здатності повести людей за собою, запалювати власними ідеями та переконувати у їх правильності. Переїхавши до Києва у 1900 році, він так характеризував себе Б. Грінченкові: «Я чоловік середнього хисту і можу бути тільки належним рядовим, не вище, а тут треба чоловіка з ініціативою, авторитетного. Щоб помирити ворогуючих і привабити всіх до одностайного діла».

Ця ж обставина перешкодила участі Є.Чикаленка у подіях української революції. Так, він зізнавався В. Винниченкові: «Не сотворен я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої невеликі».

У березні минуло 150 років від дня народження Герасима Семеновича Головкова (1863—1909) — представника одеської школи живопису, пейзажиста, який в останні роки свого короткого, але плідного життя отримав європейське визнання.

6 червня о 14.00 (у перший день роботи XIV всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині») в ОННБ ім. М. Горького, у відділі мистецтв, відбудеться кілька книжкових презентацій, зокрема й макетного варіанту книжки про Г.С. Головкова.

На основі пленерного академізму Герасим Головков освоїв досвід імпресіонізму і частково модерну, тим самим виробивши свій неповторний стиль і збагативши південноросійську (південну) школу живопису й українське малярство. Відсутність ґрунтовного видання про майстра робила мозаїку мистецького життя Одеси кінця ХІХ — початку ХХ ст. неповною.

Що таке «сучасна українська література»? Твори українських авторів останніх десятиліть? Нові стилістичні прийоми? Чи епатажність обраної автором теми, зумовлена скасуванням цензури?

Сучасна українська література — це «Зона Овідія»: книжкова серія,  літературно-видавничий проект Асоціації українських письменників. На сьогодні це найбільша бібліотека сучасної поезії з тих, які коли-небудь видавалися в Україні, й одна з наймасштабніших поетичних серій у світі. Нещодавно її презентували в Одесі.

Так назвав свою вступну статтю до збірника поезії і прози «И награда, и отрада», яка щойно вийшла друком, відомий поет і перекладач Анатолій Глущак. До книжки увійшли твори вихідців і жителів села Червонознам’янка (Катаржине). Серед авторів — відомий письменник Іван Мавроді, поетеса Олена Гассій, а також Михайло Сизов, Наталя Штефків, Людмила Швацька, Галина Груздевич та Оксана Петрусенко-Мьоллер.

Ідея видання збірника з’явилася після того, як до мене прийшов Георгій Гассій і приніс фотографії для фотоальбому «Катаржине-2». У бесіді з ним з’ясувалося, що його племінниця Олена Гассій (1959—2002) писала вірші, але майже не друкувалася. Коли ж я прочитав її рукопис (а Олена по мамі й бабусі мала родове коріння в Катаржиному), у мене не залишилося сумнівів, що вірші треба видати.

Соковитий стейк, заливний язик, ніжний шашлик… Від однієї згадки про ці страви у багатьох починає текти слина. І не дивно, бо м’ясо — один з найпопулярніших продуктів у нашому раціоні. Воно є темою дискусій між м’ясоїдами та вегетаріанцями. Але сьогодні мова не про це. Сьогодні мова про м’ясо, яке на нашій тарілці. Про те, кому, скільки і в якому вигляді його краще їсти, щоб користь від нього була максимальною.

Що таке м’ясо?

М’ясо є носієм повноцінного білка та жиру, більшості вітамінів і мінералів. І всі ці поживні речовини у м’ясі настільки збалансовані, що їх дуже важко замінити споживанням іншої їжі.

Основний цінний компонент м’яса — білки. Вони належать до незамінних речовин, без яких неможливе життя, ріст та розвиток організму. Білки, ніби пазл, складені з амінокислот, яких сьогодні наука налічує близько 150. Але людський організм складається лише із 20, і для підтримання життя потрібна присутність усіх 20.

22 травня донецький «Шахтар» втретє поспіль здобув Кубок України з футболу. Нічого надзвичайного у цій перемозі нема: команда гірників сьогодні об’єктивно є найсильнішою в країні. Вона достроково стала чемпіоном України, а тепер ще й володарем почесного трофею. Як-то кажуть, медалі поклали до кубка.

Несподіванкою для багатьох спортивних фахівців став вихід до фіналу одеського «Чорноморця». Загальновідомо, що моряки здатні дати справжній бій тому чи іншому лідеру чемпіонату, але щоб так послідовно, перемагаючи нелегких суперників, дійти до фіналу — на це, скажемо так, не всі сподівалися. Але трапилося маленьке диво, і його творцем стали самовідданість, здібності і вміння гравців нашої команди.

Старший інспектор сектору кадрового забезпечення Іллічівського міськвідділу лейтенант міліції Аніта Серьогіна, яка успішно поєднує службу з тренуваннями та виступами на найвищому рівні, на чемпіонаті Європи з карате, що проходив у Будапешті (Угорщина), виборола золоту медаль.

У чемпіонаті брали участь 460 каратистів із 50 європейських країн. Варто відзначити, що це не перше серйозне спортивне досягнення іллічівського міліціонера. За плечима Аніти — вже великий досвід участі в змаганнях подібного рівня. З 2008-го вона щорічно проходить відбір у національну збірну і захищає честь нашої країни на чемпіонатах Європи та світу. Тендітна на вигляд Аніта — багатократна чемпіонка України, а також призер і переможець низки міжнародних турнірів. У травні минулого року в Іспанії 22-літня іллічівська каратистка посіла друге місце та виборола срібну медаль.

21 травня у Дитячому центрі «Молода гвардія» відбувся обласний фестиваль дружин юних пожежних. У ньому взяли участь 13 кращих команд, які змагалися за право представляти Одещину на ХІХ Всеукраїнському фестивалі ДЮП.

Щоб здобути право виступати на обласному фестивалі, командам довелося пройти міські, районні й зональні відбірні етапи. Всього у ХІХ обласному фестивалі ДЮП взяли участь понад 10 тисяч дітей.

З 28 по 31 травня в Ізмаїлі на базі спортивного комплексу «Портовик» пройде другий міжнародний юнацький турнір з баскетболу «Хвилі Дунаю». У ньому візьмуть участь команди України, Молдови, Румунії і Болгарії.

Перший турнір «Хвилі Дунаю», який відбувся торік, показав, що ініціатива Одеської обласної федерації баскетболу та Федерації баскетболу м. Ізмаїла справді важлива для набуття молодими спортсменами змагальної практики, а також для обміну досвідом між представниками різних баскетбольних шкіл.