«Бо раб не той, кого впрягають...»
До 152-ї річниці перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі
«Жоден народ не ототожнив свого поета зі своєю душею і не поєднав його зі своєю долею так, як українці… Шевченко по той бік себе стає формою еманації духу часу».
Є. Сверстюк, «У дорозі до Шевченка».
22 травня 1861-го з Петербурга, де 10 березня упокоївся Тарас Шевченко, його тіло було перевезено в Україну і перепоховано на Канівській кручі над Дніпром. І стала ця Могила на сторожі всього українства. До неї українці ходять сповідатися, черпати силу духу й набиратися віри у велике майбутнє України. Чернеча гора освячена Шевченковим «Заповітом», над нею витає дух нашого Пророка.
Шевченко мав глибокий інтерес до історії свого народу, бо ще дитинства слухав розповіді своїх дідів: материного батька — покріпаченого козака Якима Бойка — про звитяги козаків та Івана Шевченка — свідка гайдамаччини. Романтичну любов до козацької слави та легендарних героїв Коліївщини підсилила подорож у 1824 році з батьковою чумацькою валкою до Звенигородки, Умані, Єлисаветграда, а з сестрою Катериною — на прощу в Мотрин монастир, де гайдамаки «ножі освятили», та в Чигирин. Уже в перший свій приїзд в Україну вільною, освіченою людиною в 1843-у він багато подорожує, робить спробу започаткувати серійний випуск офортів «Живописная Украина». Тобто при написанні «Заповіту» поет не випадково заповідав поховати його саме на Чернечій горі. «Чернеча гора не проста, — стверджує Ігор Ліховий, екс-міністр культури, що впродовж 16 років був директором Шевченківського музею-заповідника, — колись тут був козацький монастир, місце намолене. І на горі поховані три гетьмани — Самійло Кішка, Яків Шах та Іван Підкова» («Україна молода»).
Могила Шевченка — найголовніший духовний скарб українців. Адже поет не лише нагадує нам: «Тії слави козацької повік не забудем!», його голосом пробиваються до наших сердець національна й людська гідність. Він справді залишався совістю українців завжди, особливо — в задушливій атмосфері брехні й сексотства тоталітарного режиму. Згадаймо рядки зі Стусової автобіографії: «Кобзаря» Шевченкового з дитинства знав напам’ять». А його побратим Є. Сверстюк у 1977 році в спецтаборі Кучино пише поезію, яка має таку кінцівку:
І понині, коли у наш край
Гість далекий часом завітає
«Хто живий тут?» —
в юрбу запитає, —
Все принишкло, хоч тут умирай.
«Ми живі!» — наче гідність сама.
Його постать вітає.
Ми живі! Цілий вік, сотню літ,
Поки хвилі несли його ім’я,
Проти хвилі кидаєм насіння
І під косу кидаємо цвіт.
І співаєм його «Заповіт»
В поколіннях.
Ще один приклад того, як Шевченкове слово допомагало політв’язням. Його наводить журналіст Іван Малюта, до речі, шістдесятник, у книжці «Агов!». Це розповідь про Ніну Вірченко, котра нині — професор математики, а в 1948—1954 роках — політв’язень таборів у Східному Сибіру: «Там, у каторжних таборах, — вичитую з опублікованих спогадів Н. Вірченко, — кожне слово Шевченка по-іншому, сильніше, глибше, розмаїтіше засвітилося, розкрилося мені. Не раз здавалося, що й мертву підняло б!» Для неї, народженої за кілька кілометрів од його рідного села, в сім’ї якої обожнювали «Кобзар», він стає духовним батьком, наснагою на все життя, і коли поверталася з тих клятих таборів, у латаному бушлаті, з наплічником-мішком, увечері, перед відходом потяга на Житомир, поспішила до пам’ятника Великому Кобзареві. Стала навколішки, помолилася й дала обітницю щодня щось робити для України».
Таку обітницю влітку 1891-го дали на Чернечій горі в присутності духа Тараса й студенти Харківського медінституту, а через рік заснували першу самостійницьку організацію «Братерство Тарасівців». Першими її членами були Іван Липа, брати Міхновські, Борис Грінченко, Микола Вороний…
Не випадково в ніч на 22 січня 1968 року Олекса Гірник з Калуша на Тарасовій горі в знак протесту проти зросійщення України спалив себе. Кажучи словами поета, «заходився вже будить»...
З 1961-го — 100-ліття перепоховання Шевченка — до пам’ятника, що навпроти головного корпусу Київського університету, який носить його ім’я, добрі люди приходять, щоб покласти квіти, почитати вірші, поспілкуватися. В 1964-й такі зібрання офіційно заборонили. Аж до кінця 1980-х відвідини Шевченківського парку навпроти університету 22 травня вважалися порушенням правопорядку і навіть «спробою повалення радянського ладу» з відповідними наслідками для «злочинців».
Розповім про одну таку «злочинницю» — Ганну Бихов, родом з Сумщини, котра привселюдно наважилася покласти до підніжжя Поета квіти і вклонитися йому. Про неї я також прочитала в книжці «Агов!» І. Малюти. Через рік після закінчення Української сільськогосподарської академії, в 1971-у, Ганна стала аспіранткою цього вишу. Подавала надії стати перспективним вченим, робити відкриття у боротьбі зі шкідниками рослин. 22 травня 1972 року вона і її подруга Ніна прийшли до пам’ятника у вишиванках з букетами квітів. Молодики у цивільному фіксували на плівку кожного прибулого. Тому Ніна передала свої квіти якійсь дитині, щоб та їх поклала до підніжжя. А Ганна Бихов пішла сама, як жива мішень. З глибини натовпу почувся вигук: «Слава Україні!» В кінці алеї на виході з парку подруг зустріли міліціонери. Допит Ганни тривав до першої години ночі. Хотіли знати, хто готував дівчину до цього акту, хтось з хору Л. Ященка, з яким вона дружила, чи в академії. Восени Ганну виключили спочатку з комсомолу, а потім і з аспірантури. Керівникові дисертації винесли партійну догану. Маючи клеймо «націоналістки», не могла влаштуватися за фахом майже два десятиліття. Та коли запитали, чи розкаюється вона за свій вчинок, Ганна відповіла, що в її родині «Кобзар» вважався національним Євангелієм. У такій атмосфері пошанування поета вона виросла...
Варто зазначити, що війни з пам’ятниками, які сприяють прозрінню поневоленого народу, влада вела завжди. Перший пам’ятник Шевченкові був поставлений у 1899 році в приватному садку вчительки, яка ще в 1862-у відкрила одну з перших безплатних жіночих шкіл у Харкові. Це — Христина Данилівна Алчевська, мати шістьох дітей, у тому числі поетеси, також Христини Алчевської. Як повідомляв у тому ж році ілюстратор Шевченкового «Кобзаря» О. Сластіон у «Киевской старине», російський професор скульптури В. Беклемішев, з яким вони приятелювали, цю роботу почав і закінчив з метою передати бюст, відлитий з бронзи, в майбутній Шевченківський музей. Сім’я Алчевських замовила скульптору бюст мармуровий. Він простояв менше трьох років, був знесений за наказом влади. Нині він експонується в одному із залів музею Шевченка в Києві.
У 1914 році В. Беклемішев, на той час академік, виготовив також ескіз пам’ятника поетові в Києві. Цікава деталь: у 1911-у уряд Петра Столипіна заборонив відзначати 50-ліття від дня смерті Шевченка. А сам прем’єр, приїхавши до Києва, за кілька днів до того, як був там застрелений, заявив, що допоки він живий, пам’ятника Шевченкові в Києві — «матері міст Руських» — не буде.
Активну участь у роботі комітету із спорудження пам’ятника в Києві брав Володимир Науменко, педагог, учений, великий ентузіаст української справи. Майже 16 років він редагував журнал «Киевская старина», котрий став центром шевченкознавства. Туди надходили пожертви на відкриття в 1889-у першого в Україні музею Шевченка на Чернечій горі та на вдосконалення його. Допомагав В. Науменку
В. Гнилосиров — перший доглядач Могили. За два роки було зібрано понад 474 карбованці. А коли Канівська дума додала до музею-заповідника 4 десятини землі, за два роки було висаджено сотні саджанців, зроблено реконструкцію на суму понад 664 карбованці. Різницю покрив В. Науменко. А 28 січня 1902 року він став юридичним власником та упорядником Шевченкової могили, заплативши за землю 100 карбованців золотих. Усе життя він опікувався цим музеєм: посилав туди ікони, книги, портрети, предмети побуту, давав гроші на утримання сторожа. Як фактичний керівник товариства «Стара громада» сприяв виданню творів поета, намагаючись зробити їх дешевшими.
Володимир Павлович Науменко був родом з Лубенщини, про його діяльність ми нічого не знали до здобуття незалежності. Лише в 1992-у він був реабілітований за відсутністю складу злочину.
67-літнього вченого секретаря ВУАН чекісти розстріляли без суду і слідства 7 липня 1919 року.
Висаджувалися саджанці, реконструювалася Чернеча гора згідно з проектом ландшафтної архітектури, розробленої українськими зодчими В. Кричевським та П. Костриком. Сьогодні шевченкознавці-фахівці музейної справи, як-от П. Гончар (директор музею І. Гончара в Києві), І. Ліховий, стурбовані замощенням у 2010 році території заповідника гранітом, а також гідромеліоративними роботами, коли там почали будувати два лотки для стоку води, оскільки це робилося без фахового архітектурного нагляду. В кожній справі необхідна спадкоємність, тобто збереження надбаного попередниками. Й особливо, коли йдеться про таке святе місце. Шкода, що й нова експозиція музею в Каневі творилася без участі досвідчених людей, таких як Анатолій Гайдамаха, що творив усі музеї в Україні і в Казахстані. В цій експозиції, наприклад, нема жодної із 850 унікальних книг, виданих лише за час, коли директором був І. Ліховий...
«Традицію патріотичного ставлення до пам’яток національної історії, — пише академік І. Дзюба, — ми можемо вести від Тараса Шевченка. Він перший так глибоко зрозумів значення їх для національно-культурного самоусвідомлення та політичної долі народу». Нині пам’ятників самому Шевченкові налічується майже 1200. За межами України, в 38 країнах світу, їх — 130. Досліджує це питання 32-літній житель Луцька Руслан Теліпський. За 10 років він створив унікальну «Меморіальну Шевченкіану». Подорожуючи, фотографує монументи, погруддя, меморіальні дошки поета. Порахував, що за масштабами монументального увічнення Шевченко входить у першу світову десятку, поряд з Пушкіним, папою римським Іваном Павлом ІІ, Христофором Колумбом, Симоном Боліваром... І це є символом нашої духовної незнищенності та піднесення національної самобутності («УМ»).
У чернівецькому видавництві «Букрек» видано унікальну книгу — «На прощу до Тараса». Це збірка творів переможців конкурсу учнівської молоді до 190-річчя від дня народження Т. Шевченка. З дитячою безпосередністю автори пишуть про любов до України і її Поета, про свої надії на щасливе життя в незалежній країні. Олена Іваненко зі школи-ліцею №8 Севастополя радіє, що навчається в українському класі, де можна спілкуватися рідною мовою. «Тішуся тим, — пише вона, — що в нашому місті є куточок, дорогий серцю кожного українця, — це пам’ятник Кобзареві». На противагу всім шовіністичним потугам вона гордиться, що живе в незалежній Україні. Вражає поезія «Біль» сільської дівчинки з Полтавщини Марини Тішкової. Вражає глибиною розуміння трагедії безпам’ятства рідного народу. Їй болить, що нині не в кожному домі після євроремонту знаходиться місце портретові Кобзаря. Раніше він був на божнику в кожній хаті, «а дух Шевченка — у палких серцях».
Радує, як діти глибоко розуміють основну ідею творчості нашого Пророка — людина має бути внутрішньо вільною. Лише вільні люди здатні побудувати правову державу. Немає серед великих поетів світу іншого, який вистраждав би так важко свободу, як наш Тарас. Людмила Шевчук з київського ліцею №100 свій вірш «Ти народився людиною» закінчує так:
Бо раб не той, кого впрягають,
Насильно їхать заставляють
І плуга дарма ще й тягти.
А той, у кого на меті
Свободи, гідності немає.
Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.
м. Одеса.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
