Українців у Євросоюзі люблять як трудяг

Нині в Бельгії
є чимало людей з України

Українські емігранти в Бельгії найчастіше працюють у сфері будівництва. Вихідці з України кажуть: наших там люблять, бо до праці готові завжди.

— У Бельгії дуже багато роботи в будівельному секторі: Європа старенька, є чимало старих будинків, які постійно потрібно переобладнувати, ремонтувати, — розповідає власкор радіо «Свобода» у Бельгії Віталій Єреміца. — Однак досить часто нашим хлопцям доводиться працювати за півціни, бо тут чимало нелегалів.

Нині в Європі нема великого полювання на емігрантів — своїх європейців нікуди прилаштувати. А тут ще й румуни, болгари… Влада намагається нині все це чітко регламентувати.

Роботодавцям, які хочуть вижити в цих умовах кризи, вигідно брати наших хлопців, бо їм платять небагато. Українців не потрібно декларувати. Хоча роботодавцям за це загрожує досить серйозний штраф і може навіть бути оголошене банкрутство фірми. Знаю, що нині в Бельгії є чимало людей з України, які місяцями сидять без роботи. Чекають, щоб їх запросили на якусь «підсобку».

Українці в Бельгії абсолютно не захищені. Якщо в когось на підприємстві впіймають нелегала, то, звісно, такому українцеві нічого не буде, зате винен буде роботодавець — такі закони. Люди захищені європейськими законами, але українці не мають якогось регламентованого захисту. Тобто якщо ти не хворієш і не маєш якихось виробничих травм, то ти працюватимеш. А якщо в тебе десь зуб заболів — то вже проблема, бо не зможеш піти до лікаря. Медицина для емігранта, та ще й нелегала, — дуже дорога.

За однакову роботу наші мають
удвічі менше, ніж європейці

Віталій Єреміца десять років тому переїхав із Чернівців до бельгійського міста Льєж.

— Була стабільна робота в Чернівцях, але я завжди хотів більшого. Звісно, в Україні скрізь сутужно із грошима, — каже Віталій. — Я поїхав до Бельгії із чіткими намірами працювати журналістом у європейському виданні. Спочатку дописував до російськомовних емігрантських газет. Згодом працював на металургійному підприємстві. А п’ять років тому потрапив на радіо «Свобода», де працюю й нині. Однак мій випадок — не характерний. Бо більшість моїх університетських друзів, які свого часу виїхали за кордон, не працюють за фахом. Українцям неважко адаптуватися до нової країни, бо вони дуже талановиті й не бояться братися до праці. Наприклад, мій товариш закінчив філфак з відзнакою, а нині працює в німецькому містечку водієм рейсового автобуса.

Українці в Бельгії мають репутацію тихеньких, непомітних, негаласливих трудяг. Наші хлопці не нарікають особливо ні на що. Таку репутацію українці отримали дуже давно.

Звичайно, будь-яку людину, яка приїхала з-за кордону, сприймають з обережністю. По-перше, через те, що це невідомі люди. А по-друге, через те, що вони займають робочі місця когось з європейців. Хоча чимало європейців живе на соціальних допомогах і не піде працювати будь-де. А українець піде працювати куди-небудь із превеликим задоволенням. Чимало людей тут уже «вкорінилися». У мене є такий знайомий із Тисівців Сторожинецького району. Має гарну зарпла­ту, бо він — майстер «на всі руки»: може полагодити трактор, покопатися на городі й навіть посидіти з дитиною ввечері, коли патрон піде з дружиною до ресторану. Водночас наші люди часто тут мають образу, бо за однакову роботу вони отримують удвічі меншу зарплату, ніж європейці.

Українка в Італії створює картини —
розписи на шовку

Не заробітчанство, а кохання привело колишню львів’янку Лесю Олендій до Італії. 2011 року тодішня журналістка львівської газети переїхала до містечка поблизу Мілана. Там вийшла заміж за італійця. Нині вона пише книги й приїжджає до України презентувати їх.

— Мені важко було адаптуватися до нового місця проживання, — каже жінка. — Можете зрозуміти, як це — прожити понад 20 років у місті-мільйоннику, де життя кипить культурними й мистецькими подіями, а потім переїхати в маленьке містечко, у якому проживає 15 тисяч людей. Там є гарне озеро Лаго-Маджоре, яке розтягнуте на два регіони Італії та шматок Швейцарії. Мабуть, саме прогулянки поблизу нього мені допомогли адаптуватися в Італії.

Як правило, українські емігранти тут прибирають будинки, доглядають за бабусями. Хоча є чимало інтелектуалів. Нещодавно я познайомилася з жінкою, яка родом з Тернополя, але мешкала на Черкащині. Вона в Італії проживає вже 12 років. Починала, як і всі: доглядала за старенькими, важко працювала. Але її хист до мистецтва через кілька років дався взнаки: нині вона створює картини в техніці «батик» — розпис на шовку. В Італії вже провела кілька виставок. Добре вивчила італійську…

Але не все так добре в Італії, як здається українцям здалеку. Законом не захищені навіть самі італійці. Я бачу це зсередини. Італійське життя — не зовсім таке, яким нам його описують. Існують закони мафіозних кланів. Скажімо, у Неаполі небезпечно пройтися із сумкою на плечі центром міста. Можна залишитися без неї. Насправді й самі італійці не захищені, тому говорити про якусь захищеність українців теж недоречно.

Микола КОБИЛЮК.
(Матеріал підготовлено за сприяння проекту «Українські студії європейської журналістики»
за підтримки МФ «Відродження»).