Переглядів: 1251

Євген Чикаленко: людяність у вимірі часу

(Краєзнавчий аспект)

Продовження. Початок у номері за  2 травня.

Набувши певного досвіду господарювання, Євген Харлампійович пройнявся ідеєю популяризації знань серед селянства рідною мовою. Ще в 1892 році він написав брошуру про «чорний пар», але через те, що автор наполягав на публікації праці лише українською мовою, вона була видрукувана значно пізніше. Ось як про це згадував сам: «Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що я п’ять років добивався дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки 1897 року, тобто через п’ять років, дістав той дозвіл».

Про поневіряння його рукописів у міністерствах та цензурних установах у пошуках дозволів на видання дає уяву листування з відомими українськими громадсько-політичними діячами Михайлом Комаровим (Одеса), Борисом Грінченком (Чернігів), Петром Стебницьким (Петербург). Стає відомо, що перша «Розмова» Є. Чикаленка, видана в Одесі 1897 року накладом 10 тисяч примірників, розійшлася за місяць. Її швидке розповсюдження спонукало автора до клопотань про внесення книжечки до каталогів міністерства землеробства та освіти. М. Комаров радив Є. Чикаленкові бути наполегливим у своїх заходах, бо вважав, що включення у каталоги міністерства української книжки стало б одним з помітних кроків у здобутті українцями мовних прав.

З листів Є. Чикаленка до М. Комарова дізнаємося, що першу «Розмову» вчений комітет міністерства землеробства рекомендував ученому комітетові народної освіти як корисну для навчальних заходів нижчої освіти. Є. Чикаленко повідомляв про митарства і другої «Розмови» — «Худоба: коні, скотина, свині та вівці» — і про курйози, які виникали, коли одне міністерство її дозволяло, а інше забороняло.

Після того, як Є. Чикаленко на­діслав Б. Грінченкові брошуру «Чорний пар та плодозміна», між відомими українськими діячами зав’язується знайомство та листування. Б. Грінченко високо оцінив доробок свого сучасника та побажав йому нових праць у цьому жанрі, бо, на його думку, вони пробуджували національну свідомість українського читача. «Се Ви дуже добре діло почали, а ще краще вчинили б, коли б на тому не перестали, а ще далі друкували такі книжки... бо... вони... здобувають нові поля нашому слову і влекшують боротьбу за його права», — писав Б. Грінченко у листі 2 березня 1899 року.

Старша донька Євгена Чикаленка — Ганна Чикаленко-Келлер — так згадувала про той період: «Під той час, про який я оповідаю, в середині і другій половині 90-х рр., родина його, «чада й домочадці» — «жили в атмосфері» — «чорного пару». Встаючи і лягаючи, при столі з самими своїми, чи з гостями, селянами, з сусідами-панами, чи то ріжними агрономічними фахівцями-експертами від земств та інш. Розмова була тільки про «чорний пар». Цілий той період його життя, його родини й оточення був під знаком «Чорного пару». Так само, як років 10—15 пізніше ми жили під знаком щоденної української газети».

З 1900 року починається тісне співробітництво Є. Чикаленка з «Благодійним товариством видання загальнокорисних і дешевих книг» у Петербурзі. Він допомагає йому матеріально, а потім стає одним з найпопулярніших авторів. Як автор він поставив перед видавництвом кілька умов: видавати брошури невеликими накладами, щоб мати змогу постійно модернізувати їх зміст, тримати постійний зв’язок з автором, неодмінно передаючи йому перед виданням коректуру кожної книжки для перечитування.

Є. Чикаленко дбав про популяризацію товариства серед широкого загалу. Так, він писав М. Комарову: «Нам треба се Товариство поставити так, щоб про його знали в кожнім селі, бо інакше на нас всі будуть пальцями показувати, що ми не зугарні повести і єдиної нашої офіціальної інституції».

Всього за період 1897—1918 років побачили світ шість таких книг. Перша —«Розмови» — витримала шість видань; друга — «Худоба: коні, скотина, свині та вівці» і третя — «Сіяні трави, кукурудза і буряки» — по чотири; четверта — «Виноград» і п’ята — «Сад» — по три; шоста — «Лад у полі» — одне видання.

Брошури випускали великим накладом — по кілька тисяч примірників кожна. Вони перекладалися на румунську і російську мови. Їх популярність серед селян була величезною: навіть переселяючись до Си­біру та на Далекий Схід в часи столипінської реформи, вони брали із собою з України «Кобзар» Т. Шев­ченка та книжки Є. Чикаленка.

Щоразу, модернізуючи свої брошури, працюючи над ними «денно і нощно», Євген Харлампійович використовував новинки тієї чи іншої галузі сільського господарства, найсвіжіший ілюстративний мате­ріал, який з’являвся в періодичних виданнях, консультувався з фахівцями щодо пошуку відповідної літератури та джерел. Саме за таку самовіддану працю на ниві народного просвітництва Харківське товариство сільського господарства присудило авторові за його «Розмови» велику срібну медаль, а Полтавське висунуло його кандидатуру на здобувача золотої медалі імені Левитського. Ці видання, будучи своєрідною популярною сільськогосподарською енциклопедією, стараннями земств у дореволюційний час розійшлися півмільйонним (!) накладом.

Про популярність брошур Є. Чикаленка свідчить і такий факт: директор московського видавництва «Посредник» І. Горбунов звертався до нього за дозволом видати його праці в російському перекладі, бо вважав їх кориснішими й практич­нішими за брошури російських популяризаторів. Як видно, після певних сумнівів, автор дав згоду на це прохання.

Збереглися й поодинокі листи до Є. Чикаленка з подяками, уточненнями та зауваження щодо змісту брошур. Це лист від сільської вчительки Ю. Ерамцевої, а також від члена садівничої та овочевої спілки О. Магомета від 10 травня та від 6 листопада 1911 року відповідно (останній пропонував умістити в перевидання брошури «Сад» опис нового сорту суниці, ним виведеного).

Цікавим і водночас характерним є ставлення радянської влади до популярного в народі автора та його передових просвітницьких ідей. Судимо про це з аналізу видання «Є. Чикаленко. «Чорний пар та плодозміна», Харків. 1923», яке дивом вціліло в одному-однісінькому примірнику в Науковій бібліотеці ОНУ ім. І.І. Мечникова. З одного боку, про автора, який на той час уже перебував в еміграції, — ні слова. З іншого боку, «Радянська влада ставить своєю метою перебороти неграмотність, дати селянинові змогу заволодіти книжкою, тим козирем, що допомагав панству визискувати селянина... Спільними зусиллями тоді поборемо і нужду та злидні, як перебороли під час революції наших ворогів, панів та куркулів». Тут, як кажуть, нема чого ні додати, ні відняти.

Другий важливий напрямок співробітництва Є. Чикаленка з Благодійним товариством в Петербурзі — його допомога товариству рукописами інших авторів. У періоди, коли їх бракувало, П. Стебницький сигналізував: «Гвалт — нема рукописів!!» Є. Чикаленко пропагував видавництву брошуру П. Оправхати, сільського писаря з села Кононівки на Полтавщині, про позичкові товариства, переклади праць російського історика біології В. Лункевича, зроблені дочкою Вікторією, радив звернути увагу й на конкурсні праці, що отримали добрі відгуки від журі, зокрема підручник з хліборобства Л. Мацієвича. Рекомендував також фахівців для написання рецензій на книжкову продукцію аграрного спрямування. Наприклад, для останньої справи познайомив П. Стебницького з П. Дубровським, полтавським земським інженером, а на час рекомендації — редактором журналу міністерства хліборобства «Сельское хозяйство и сельскохозяйственная промышленность».

У темі просвітництва Чикаленка хотілося б привернути увагу загалу до часопису «По морю и по суше», який видавався в Одесі у 1894—1896 роках російською мовою за організаційної та фінансової підтримки Євгена Харлампійовича. Тут виявив себе активним автором цілої низки «Листів з Ананьївського повіту», які дають уяву, наскільки він був послідовним у пропаганді передових методів ведення сільського господарства у тогочасній відсталій царській Росії. Для прикладу хоча б узяти вказаний часопис від 1895 року, за № 9, де Є. Чикаленко порівнює, що «США на душу населення виробляє продукції землеробства на 100 крб., а в Росії тільки на 14 крб. 30 коп., тобто у 7 разів менше». І далі підкреслює: «Для реорганізації наших господарств перш за все не вистачає сільськогосподарських знань. Рідко зустрінеш сільськогосподарську книжку, газету. (В одеських бібліотеках я не міг найти жодної книги таких корифеїв по сільськогосподарській літературі як Єрмолов, Костичев, Стебут та ін.). Нам необхідно навчитись виробляти дешевий хліб. Необхідно, щоб інтелігенція прониклась цим світоглядом і доклала всіх зусиль для підняття цих знань у суспільстві, в народі».

Знайомишся із змістом «Листів...», і складається враження, що Є. Чикаленко пише про нашу сучасність, про нагальні аграрні проблеми нинішньої України, хоча промайнуло більш ніж ціле століття. Ось, скажімо, у випуску № 17 того ж року зазначає: «Знаряддя ро­сійських фабрикантів, мало поступаючись закордонним у ціні, настільки поступаються їм у якості, що господарі надають перевагу оригінальним закордонним знаряддям...» І далі — про перекоси цін у транспортуванні вирощеного зерна: «Перевезення одного пуду з Нью-Йорка до Роттердама через весь Атлантичний океан коштує приблизно 3 копійки, а перевезення від станції Роздільна до Одеси коштує 5 копійок». Коментарі, як-то кажуть, зайві...

У таких умовах Чикаленко знову і знову апелює до громадськості: «На обов’язках інтелігенції лежить поділитись з народом своїми теоретичними знаннями і веденням зразкового господарства, облаштуванням показових полів, сільськогосподарськими книжками народною мовою, вказати йому шлях до покращення...» (№ 36 за 1895 рік).

В інших «Листах...», а їх у тих примірниках часопису, що збереглися, більше півтора десятка, ви­світлена ціла низка питань, актуальність яких збереглася і до наших днів. Це і роль Селянського банку, орендних земельних відносин, відрядної оплати праці, так званої «скопщини», натуроплати, і навіть про кризу: «В умовах кризи тільки фермерське господарство може з успіхом існувати, щоб не виштовхувати селян на Кавказ і до Сибіру...», тобто на заробітки.

Чи обмежувалася просвітницька діяльність Є. Чикаленка лише часописом «По морю и по суше»? Ні. Про це свідчить, наприклад, одеське видання «Южные записки», де в № 45 від 17 жовтня 1904 року надрукована його стаття під назвою «До питання про боротьбу з посухами (Листи з Ананьївського повіту)». Євген Харлампійович знову і знову наголошує на питанні про поширення знань серед простого народу на селі доступною мовою, про необхідність проведення агрономічних бесід, у тому числі присвячених способам накопичення та збереження вологи у ґрунті, кращим методам ведення господарства. А ось як актуально звучить висновок автора: «Резюмуючи вищесказане, повторюю, що боротьба із посухою повинна полягати не в орга­нізації в широких розмахах зрошення, лісонасадження та інше, а в розширенні селянського землеволодіння, у широкому розповсюдженні грамотності та в широких джерелах знань, направлених в народне середовище».

У згаданій публікації міститься також інформація про розповсю­дження передового досвіду Є. Чикаленка у попередніх випусках «Збірника Херсонського земства», наприклад, № 8 від 1896-го. Підсумовуючи вагу і значення проведеної Євгеном Харлампійовичем титанічної роботи, слід навести думку урядовця з особливих доручень при міністерстві хліборобства В.А. Бертенсона, який інспектував його господарство, а потім писав: «Заслуга Є.Х. Чикаленка полягає не тільки в тому, що він знайомить і в друку, і на прикладі із значенням чорного пару і т.д., і т.п. — він зробив більше: він увів ці методи в сільськогосподарську науку місцевих селян». (По югу России: хозяйственные очерки. — Вып. IV. — Одесса. 1902).

Заощадивши певні кошти шляхом ведення господарства в Перешорах на новітніх засадах, Є. Чикаленко не тільки спрямовує значну їх частину на благодійність, пере­ймаючись українським національним рухом, а й звертається до втілення своєї мрії про придбання землі на Полтавщині, яка здавна його вабила. У 1899 році він купує в селі Кононівці Пирятинського райо­ну маєток із 1100 десятин землі, з яких 700 десятин продав місцевим селянам і допоміг їм створити кредитне товариство. І тут, як і на Херсонщині, здобув собі велику повагу й авторитет. Ось як про це згадував: «Продавши перешорянам рівночасно по недорогій ціні 500 десятин землі з допомогою Селянського банку, я став для них не паном, у якого вони працювали як наймити на поденщині, а сусідою, правда, великоземельним, але в якого вони могли наймати землю, коли кому було мало своєї».

Землю, що залишилася в обох маєтках, Чикаленко здавав селянам в оренду лише за чверть врожаю і не вів уже великого господарства. При цьому сплачував проценти по кредиту до Селянського банку аж до 1918 року, оскільки за купівлю великого обсягу землі на Полтавщині йому довелося заставити власний маєток у Перешорах під сплату відсотків.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net