До Холодного Яру — по наснагу

В автобусі для поїздки до Холодного Яру, виявилося, зібралися всі свої: цікаві, непосидющі українці. І що дуже приємно, більшість — молодь та діти. Без сумніву, виростуть з них справжні патріоти України. Десь через дві години залишки сну розтрусило й автобус заговорив: документальним фільмом «Бандерівці» про героїчну боротьбу українців у середині ХХ ст. за свободу нашої Вітчизни, палкими словами вірша «Холодний яр» та поеми «Гайдамаки» нашого Тараса Шевченка (у моєму виконанні та сусідки по сидінню колишньої вчительки Ганни Антонівни Рудик), розповідями та легендами Холодного Яру з уст однієї з організаторів поїздки Тетяни Навроцької, українськими піснями…

Ті, хто відвідав Холодний Яр раніше (а були серед нас такі, що їхали втретє і вчетверте), розповідали про враження, отримані від цього символічного для України та українців місця, переказували його легенди. Особливо вразила легенда про дружину холодноярського воєводи київського князя Ярослава. Мотря, яка палко кохала свого вірного чоловіка Мирослава і яка залишилася на чолі оборонців замку на час походу судженого на війну, власноруч убила стрілою нападника, який намагався перевірити пильність оборонців замку. Також — розповідь про науковий подвиг наших співвітчизників, які врятували для нащадків тисячолітній дуб Максима Залізняка, коли приблизно десяток років тому посеред літа він скинув усе листя й почав сохнути.

Під’їжджаючи до мети нашої поїздки, всі пересвідчилися: як оповідала добровільний екскурсовод пані Тетяна, справді курганів у центрі України більше, ніж деінде. По одному—два на кожне поле та ще кілька розораних. І це також вістка з минувшини для наступних поколінь. Скільки цікавих відкриттів ще приховують ті кургани!

Урочисте вшанування героїв Холодного Яру — гайдамаків, козаків-повстанців Холодноярської республіки доби Української національної революції 1917—1923 років і вояків УПА — розпочалося у селі Медведівка о 12-й годині маршем козацьких одностроїв та вишиванок, покладанням квітів до пам’ятника Максимові Залізняку. Все відбувалося урочисто, шанобливо.

Справжнє захоплення викликає незмінний організатор холодноярських зборів Роман Коваль — письменник, лікар за професією. Він не уродженець цих місць, та коли дізнався про героїв-повстанців 20-х років ХХ ст., побував тут. Прикипів гарячим серцем до цього величного краю, його мешканців. Щороку у навколишніх селах, полях, лісах чи ярах на згадку про славних предків щось облаштовує, відкриває. То пам’ятник, то пам’ятний знак на честь відважних борців за волю українського народу. А скільки зусиль докладає пан Роман до того, щоб якомога більше людей дізналося про Холодноярську республіку, про славних захисників українського краю!

Прикро, що не було на автограф-сесії ще одного подвижника Холодноярської республіки — автора знаменитого «Чорного Ворона (Залишенця)» Василя Шкляра. Проте були інші відомі сучасники, зокрема — Ірина Фаріон, яка презентувала свою книгу «Мова і нація».

З кожним роком дедалі більше люду з України, та й не тільки з України, приїздить до Холодного Яру, аби набратися звитяги й наснаги від цих могил, від цієї землі, густо политої кров’ю оборонців рідного краю. На прапорі Холодноярської республіки були вишиті пророчі Шевченкові слова «І повіє вогонь новий з Холодного Яру!», а на зворотному боці — сталеві, як козацька шабля: «Україна або смерть!». Козаки та старшини, отамани, що об’єдналися під цим стягом, з честю до кінця виконали присягу.

Навіть у Лук’янівській в’язниці засуджені до страти отамани підняли повстання і вільними (немало перебивши «червоних» наглядачів) пускали останню кулю собі в серце. Залишенці в Холодному Яру боролися з окупаційною більшовицькою владою аж до Великого Голодомору 1932 року. Їхні методи боротьби: підземні бункери, конспірація (замість імен — псевдо, обрані зв’язкові, місця та способи передачі інформації, харчу тощо), уміло перейняли та вдосконалили наступні оборонці козацького краю — славні вояки Української повстанської армії. Навіть оте «останній набій — для себе».

За планом урочистих заходів була і мандрівка до рідного села Максима Залізняка Івківці та покладання квітів до його пам’ятника. Також — підняття на гору Семидубову, де, за однією з версій, поховано гетьмана Богдана Хмельницького. На горі Семидубовій нащадки козацького роду висадили сім дубків — на честь великого гетьмана, його старшин та козаків.

Хто мав бажання, приєднувався до екскурсії до старовинного млина, побудованого в Івківцях у 1907 році. Хтось переглядав двосерійний документальний фільм Валерія Тетерятника про визвольну боротьбу у Холодному Яру «Вони боролись до загину», а потім ще один двосерійний документальний фільм Романа Коваля «Стеком і шаблею» (оператор і режисер обох стрічок — Володимир Бондаренко). Охочі діти, юнаки та юнки каталися верхи на козацькому коні.

Велику цікавість викликала у нас вечірня програма. Спершу — виступи кобзарів. Це було щось неперевершене — звуки рідних струн, виразний голос, наприклад, маестро Силенка чи іншого нащадка козацького роду. Спрагла душа вбирала і не могла натішилася дивовижним поєднанням справжньої української музики й співу.

Вразили глядачів і показові виступи козацьких шкіл бойового мистецтва. «Спас» — хлопці із Запоріжжя (найсильніші враження), «Хорс» із Павлодара та Києва. Елементи бойового гопака, вправне володіння двома шаблями, ціпом, топірцем, нагайкою й багато іншого — все дивувало майстерністю та вправністю.

Потім був конкурс на найкращу вишиванку — чоловічу, жіночу. Ведучі дуже славно придумали: кожен з учасників розповідав щось важливе, на його думку, про свою вишиванку. І взяла би перше місце наша одеситка Ганна Антонівна Рудик за свою багато вишиту, оздоблену бісером, подаровану дітьми вишиванку, проте дуже тактовно вона все обставила так, що виграли господині дійства — дві дівчинки з села Медведівки. Ми були цьому дуже раді.

Весело пройшов конкурс на найдовший козацький чуб та найдовшу дівочу косу. З побрехеньками та жартами ведучого, що й сам мав довжелезного оселедця.

Переможці отримали по цілому мішку нагород — усіляких ласощів. А коли залишався один мішок і журі чекало останнього з переможців, тут зненацька

з-поміж рядів уболівальників вигулькнула дівчинка чотирьох—п’яти років, ухопила за гичку мішок та й потягла межи рядами. Від душі сміялися всі: журі, глядачі, й останній з переможців, який зовсім не образився на такий несподіваний фінал.

Наступний вид козацьких забав — то вже не жарти: лава на лаву. Заінструктовані (далі нікуди), сучасні козаки були поділені суддями на дві команди. Налаштувалися (руки в замок) і рушили з вигуками вперед, розганяючись для удару. Й ось груди об груди — гух! Натиск, сила, гук — усе спрямовано на перемогу! Головне — не розірвати лаву, не податися назад, не відступити до контрольної лінії…

Далі у програмі розпочався вечірній концерт, на якому виступали лідер групи «Мандри» Сергій Фоменко, лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк та інші. На жаль, не вдалося нам його додивитися, тому що слід було повертатися до готелю. Розбитими дорогами, за які на кожній вибоїні «дякували» Азарову, добралися до Черкас, проїхали через місто і не помітили, як обсаджена з обох боків дубами міська дорога перейшла в лісову. Праворуч поміж деревами виблискував Дніпро-Славутич. Ліс та ліс, а ми все їдемо. Уже й зорі вискочили на небо. В автобусі не стихали розмови, тривало обговорення вражень від першого дня перебування на славній черкаській землі. Через годину, як проїхали Черкаси, дісталися кінцевої мети — санаторію «Світанок». Повечеряли. Дехто ще й на прогулянку пішов до Дніпра. Виявилося, будемо ночувати на березі Славути, у сосновому гаю.

Вранці я прокинувся бадьорий, відчинив двері на балкон, а там — зміна погоди: небо затягли хмари, незабаром і сонце заховали, та й розпочався дощик. Але то не перешкода. Зробив ранкову зарядку і — до Дніпра. Не один я раненько прокинувся. Наші одесити уже прогулювалися мальовничими берегами, пішохідним містком, вдихали цілющий напій струнких сосен.

Поснідали також на славу, розібрали сухі пайки, ще раз встигли сходити подивитися на Дніпро і виїхали до Холодного Яру. Спершу привітали нашу супутницю Тетяну Мусіївну хором: «Многая літа!», бо вона в цей день народилася. Далі часу вже не гаяли, співати хотілося всім, тож почали — «Ой на горі женці жнуть». І так дві години. Прибувши до села Мельники, приєдналися до меморіального мітингу біля пам’ятників холодноярцям та письменникові Юрію Горлісу-Горському, який своїм романом «Холодний Яр» виховав не одне покоління свідомих українських патріотів, зокрема членів ОУН, вояків УПА.

Ми саме поспіли на виступ лідера Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока. Ой і добре ж він сказав! Особливо про теперішню владу в Україні, яка не хоче, щоб українці знали та шанували свою історію, славних предків. А як палко виступив ліцеїст зі Львова! Вірилося: українська молодь зробить все, аби державою нашою пишався світ.

Далі пішки вирушили до знаменитого Мотриного монастиря, який своїми дзвонами скликав холодноярців до бою. Оглянули дворище, відвідали храм, збудований ще 1036 року нашими українськими предками. Не вірилося, що ця споруда могла стільки простояти. А скільки бачила! Жаль тільки, що належить цей славний храм не українській, а московській церкві.

Незабаром вітерець прогнав хмари, і знову засяяло сонце, стало спекотно, як учора. Набрали смачної води зі святого джерела й вирушили далі. Прийшли до села Буди. Там біля недобудованого, але величного храму на честь великомученика, останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського освятили зброю: хто шаблю, хто ніж, або й топірець. Після поминальної трапези розпочався концерт за участю видатних митців з виконанням пісень визвольної доби.

Ми оглянули тисячолітній дуб Максима Залізняка, сфотографувалися біля нього. Скільки ж цей велетень бачив на своєму віку! Ще — дружинників Київської Русі-України. Якби дерево могло розказати! Сфотографувалися біля храму великомученика Калнишевського...

Як не жаль, а довелося прощатися з Холодним Яром, з господарями та гостями цього неповторного дійства. За чим їхали, того й досягли, відчувши незвіданий магнетизм цієї славної землі, що притягає до себе. Впевнений: ще не раз захочемо тут побувати, набратися сили й наснаги, мудрості і впертості для боротьби за українську Україну. Для боротьби, яка обов’язково увінчається успіхом. Бо «в своїй хаті своя й сила, і правда, і воля!». Так казав наш Пророк. Бо є Холодний Яр, бо ми пам’ятаємо. І ніяким перевертням, байстрюкам «катів осатанілих» не вдасться стати нам на перешкоді. Слава Холодному Яру!

Василь ДЯЧЕНКО.

Одеса — Холодний Яр — Одеса.