Нові пригоди українців в Аджарії

Того ранку, крім нас, журналістів, за сусіднім столиком снідали місцеві жителі, судячи з вигляду, будівельники, які зайшли підкріпитися перед роботою смачним і ситним хачапурі.

Гія — головний кухар, який готував для нас сніданок, чаклує над хачапурі вже 30 років — перші кулінарні спроби зробив, коли йому було лише п’ятнадцять. Його хачапурі — це справжній витвір кулінарного мистецтва з легкого та хрумкого тіста. Боки та вушка — рум’яні, а внутрішня частина — м’яка. Один із секретів справжнього хачапурі — пропорції тіста і сиру — 1:1. Й хоча, таким «корабликом» можна цілком насититися, хочеться ще і ще…

Потім була прогулянка по Миколаївському парку з унікальним озером прісної води, з пальмами, магноліями та іншими дивами субтропіків.

Помилувавшись пам’ятником першій грузинській жінці-льотчику, ми вирушили до Батумського ботанічного саду, де на нас чекала екскурсія рослинним світом фактично всієї планети.

Марія Петрівна Овчинникова, наш люб’язний гід, працює у науковому відділі ботанічного саду 57 років, тож знає про нього практично все (торік сад відзначив своє століття). Зручними електромобілями ми неспішно їхали доріжкою вздовж моря, минаючи різні кліматичні зони. Проїхавши Південну Америку, застрягли у рослинному світі Австралії, серед заростей секвой та павлоній. Милувалися різноманітними квітучими деревами та кущами, слухали спів пташок, розглядали чимало природних див, привезених сюди з різних куточків світу. Так, ще у далекому 1985 році під час буревію в саду впало тюльпанове дерево, яке створило живий міст через невелику річечку, що тут протікає. Дерево не загинуло і щороку радує відвідувачів своїм цвітінням. Хотілося залишитися в тому саду бодай на тиждень, щоб сповна насолодитися його незвичайною вродою, але на нас уже чекала офіційна зустріч з представниками уряду Аджарії.

Церемонія відбувалася у живописній долині Хелвачаурі, серед лісів, гір та стрімких потоків.

Голова уряду Автономної республіки Аджарія Арчіл Хабадзе сердечно привітав делегацію українських журналістів. Він зазначив, що Україна — не лише дружня сусідня держава, а й важливий стратегічний партнер. Нинішня влада Грузії, й Аджарії зокрема, продовжує курс на зміни в соціально-політичному житті країни й головний акцент робить на розвиток туристичного потенціалу країни, з її багатством народних традицій, культури, з невичерпною грузинською гостинністю. У Батумі відкрито сучасний автовокзал. У парламенті розглядається проект змін до законодавства, який дозволить перейти на більш сучасні засоби перевезень. Туристів доставлятимуть у Батумі просто з аеропорту в Тбілісі, вже використовуються електронні квитки. Нинішнього сезону Батумі готовий прийняти два мільйони туристів, будуть відкриті кілька чартерних рейсів, працюють нові готелі різного цінового класу, освоюються також різні види сільського туризму. Піднімається сільське господарство: уряд в 2,5 раза збільшив бюджет розвитку аграрного сектора. Хоча в Аджарії починається високогір’я, тут досить активно вирощують сільгосппродукцію і для власних потреб, і для забезпечення туристів, які в сезон наповнюють регіон.

Українських журналістів цікавило питання: чому цього року на прилавках було так мало грузинських мандаринок і вони були досить дорогими?

Це питання, було видно, засмутило аджарських керівників. Арчіл Хабадзе зізнався, що саме хабарництво на українській митниці не дає можливості для активного торговельного обміну між нашими країнами. Вартість мита одразу збільшувала ціну мандарин на 15—20 центів на кілограмі. При тому, що врожай цитрусових не був надто великим, а до того ж, існує конкуренція з турецьким продуктом, везти мандарини в Україну було не дуже вигідно. А шкода. Українські дітлахи люблять смачні, тонкошкірі, невеличкі аджарські мандаринки і завжди чекають на них перед Новим роком.

Журналістам було цікаво дізнатися, що в Аджарії йде активна робота над зміною статусу телебачення. Хоча переважна частина каналів стали приватними, державне телебачення займало 3%, і влада часто-густо використовувала його під свої потреби (як і в нас). Відтак існувала неофіційна цензура, журналісти не могли готувати критичні матеріали, оскільки гроші платила місцева влада. Сьогодні політична воля така, що обласні телерадіокомпанії будуть перепідпорядковані Тбілісі. Оскільки президентська посада буде ліквідована і прем’єр-міністр стане першою особою держави, контролюватиме уряд паіох—трьох позицій.

Загалом, хотілося б, щоб не лише українські журналісти, але й наші чиновники високого рангу побували у Грузії, побачили, як розвивається країна і перейняли цей досвід — як жити не лише для себе, а й для людей.

Після прес-конференції ми вирушили на екскурсію по Аджарському дому вина, де його люб’язний господар розповів нам про те, як відбувається перетворення виноградних грон у п’янкий та смачний напій. Саме підприємство невелике, і вся робота, починаючи від збору винограду до наклеювання етикеток на пляшки, виконується вручну. У цьому чарівному місці живуть найдавніші традиції догляду за лозою і виробництва вина.

На галявинці перед будинком нас зустрічав грузинський чоловічий хор. Урочистими піснями чоловіки прославляли гостей, свою батьківщину і життя взагалі. Нас частували вином з унікального сорту «Чхавері», яке зберігалося у величезних глиняних глеках, закопаних у землю. Воно було справді живим, бо після келиха цього солом’яного напою світ навколо змінився, став святковим, радісним і прийшло розуміння таких простих речей, що життя — це подарунок, що потрібно радіти тому, що є, що в даний момент усе прекрасно і нема про що турбуватися.

На жаль, на нас чекав пором і подорож додому, тож із вдячністю до господарів і з легким смутком у серці ми попрощалися з ними.

У нас ще було 15 хвилин, щоб відвідати Батумський базар з усіма його пахощами, східними принадами, приправами і смакотами. Не вдалося його пройти весь, а відтак — є привід, щоб завітати сюди ще хоч раз…

Ми повернулися на пором «Грейнсвальд», який став нам домівкою, щоб продовжити подорож, тепер уже із Грузії в Україну.

До речі, хочу чесно зізнатися, що на поромі разом з нами подорожували пасажири-«зайці». До Грузії їхала зграя синичок, а з Батумі поверталися в Україну перелякане молоде совеня і родина ластівок. Совеня не розуміло, куди воно потрапило, тому весь час злітало догори, а потім, злякавшись безкраїх просторів моря, ховалося у рятувальний човен. Ластівки були впевненішими — мабуть, подорожували не вперше…

На зворотному шляху на нас чекала цікава екскурсія на капітанський місток, з якого й ведеться управління судном. Пором «Грейсвальд» — величезна і складна інженерна споруда, збудована у Німеччні, а отже якісна й надійна в експлуатації.

Рульова рубка простягається від борту до борту, тут розташовані всі прилади керівництва судном. І хоча сьогодні кораблі наповнені електронними приладами, для кожного з них є механічні відповідники. Головний прилад — магнітний компас — не залежить ні від кого і ні від чого, завжди показує правильний курс. Радар — це очі корабля. Він постійно контролює наявність інших суден у радіусі 96 миль. Це дає можливість легко змінювати курс, дотримуючись дистанції мінімум дві милі.

Керувати такою величезною махиною, як «Грейнсвальд», — нелегко. Але капітан Ігор Миколайович Іванов — досвідчений майстер своєї справи, працює в компанії «Укрферрі» з 1998 року, і до цього вже мав чималий досвід. На наше питання, як потрібно вести судно, щоб воно не потрапляло у різні халепи, відповів просто:

— Так, як ви водите візок з власною дитиною... — А згодом додав: — З тією лише різницею, що «візок» важить 20 тисяч тонн і довжина його майже 200 метрів…

Капітан завжди керує швартуванням судна, адже саме у цьому проявляються і вміння, і професійні навики. Потрібно віддати належне філігранній майстерності, з якою він заводив велетенське судно у вузький прохід порту Батумі.

Наступного ранку ми проходили Крим, і біля мису Сарич на кілька хвилин включилися наші мобільні телефони, які мовчали весь час, — це був перший сигнал повернення додому…

Увечері ми наблизилися до рідних берегів. Поверталися в Україну, переповнені враженнями, новими відчуттями, новими спогадами. Правду кажуть, що тиждень подорожі дає більше, ніж десять років життя вдома, і що життя після цього стає іншим. Тепер частинкою мого життя стала частинка грузинської землі — Аджарія.

Ольга ФІЛІППОВА.
Одеса—Батумі—Одеса.