Мода на іноземців, що пишуть французькою

— Колись, аби вас опублікували, вам доводилося йти на обман — представляти видавцям свої твори за переклад з російської. А тепер, коли ви — відомий, шанований письменник, напевне, вони щось вигадують, аби отримати право публікувати ваші твори?

— Точніше сказати, тоді я вдавався до хитрощів, бо в ті роки у Франції неохоче сприймали іноземців, які писали французькою. Таке поєднання — іноземець, що пише французькою, — просто не вкладалося у французьких головах. А тепер до цього звикли. Можна навіть сказати, що я запустив на це моду — читати іноземців, що пишуть французькою.

— Ви народилися та виросли в Росії. Мабуть, починали «відточувати» перо все ж таки російською?

— Саме так. Починав я, як це часто буває з письменниками, з поетичних форм — писав «класичні» вірші — з римою, з розміром. Та тоді я не мислив себе поетом абощо. Однак саме тоді зрозумів, яку вагу має слово, бо тоді я міг проводити тижні, намагаючись віднайти влучне слово.

— Тобто правий Генріх Гейне, який казав, що перш ніж стати хорошим прозаїком, треба стати хорошим поетом?

— Брессон до цього додав пораду-настанову: якщо ви хоче судити про поезію, то маєте спершу самотужки написати бодай поганенький вірш.

— Ваші книги так чи інакше розповідають про Росію. Наскільки вони біографічні?

— Будь-яка книга дещо біогра­фічна. Навіть якби я писав про Юлія Цезаря, Юлій Цезар був би до певної міри Андрієм Макіним. Автор завжди надає особистих рис своїм героям.

— Коли ви пишете, вам легше перевтілюватися у ваших головних героїв жінок чи чоловіків?

— Питання підступне. В мене багато персонажів-жінок, і тому мене часто запитують, чому я постій­но пишу про жінок. Якось одному відомому французькому виданню я відповів на це запитання так: «Тому що я віддаю перевагу жінкам, а не чоловікам». Журналіст перекрутив мої слова і наступного дня це видання назвало мене гомосексуалістом. Однак це — лише газетна «качка»…

— Ваші твори перекладені на багато мов, вас читають та шанують у всьому світі. А кого читаєте та шануєте ви?

— Переважно я читаю новинки французької літератури, часто перечитую світову класику, принаймні раз у рік беруся за Буніна і Толстого, дуже люблю Сергія Довлатова, недооціненого у Франції. Читаю я довго й уважно, креслячи у книзі, повертаючись до вже прочитаних розділів ще раз і ще раз, роздумуючи і часто — передумуючи.

— Російська письменниця Тетяна Толстая про вас якось сказала: «Це росіянин, що пише для французів, а не росіянин, що пише французькою». А ви як уявляєте свого читача? Хто він? Якої нації, якої професії?

— Оскільки я не пишу на замовлення, я не думаю про «цільову аудиторію» мого твору. Немає якоїсь групи, чи, як сказали б французи, «електорату», який би я хотів своїм словом завоювати. Мені хочеться про щось розказати — і я про це розказую. Коли пишу, мене цікавить лише, наскільки глибоко я пірну, розкриваючи обрану тему в своєму творі.

— А про Одесу напишете?

— До Одеси я приїхав після сорока років розлуки — я бував тут ще юнаком. Одеса змінилася, і яка вона зараз, я, схоже, вже не встигну зрозуміти. Тут я лише на один день, і той уже добігає кінця…

Бесіду вела
Олена МИЛОСЕРДНА.

P.S. «Чорноморські новини» дякують Французькому культурному центру та Альянс Франсез-Одеса за допомогу в організації інтерв’ю.

Довідково. Андрій Макін народився в 1957 році в російському Красноярську. Закінчив філологічний факультет Московського державного університету, викладав у Новгородському педагогічному інституті. У 1987-у під час поїздки до Франції попросив політичного притулку, який йому надали. У Франції Макін, який з дитинства знав французьку так само добре, як російську, підробляв уроками ро­сійської мови й у вільний час писав романи французькою. Переконавшись, що видавці скептично ставляться до прози російського емігранта, він став видавати свої перші два романи за переклади з російської. Його перші опубліковані книги — «Дочка Героя Радянського Союзу» і «Час річки Амур».