№ 36-37 (21404-21405) четвер 2 травня 2013 року

Христос воскрес!

З почуттям духовного захоплення ми знову зустрічаємо Воскреслого Христа із мертвих. У пасхальну неділю вранці мироносиці поспішили до гробу Ісуса, але від ангела почули слова: «Нема Його тут, бо Він воскрес, як ото Сам прорік!» (Мт. 28,6). Ось радісна новина! Слово життя для тих, хто вірує в Христа! Вона несеться з гробу Ісуса. А це все сталося, згідно з писанням (1 Кор. 15. 3—4), тобто Словом Божим.

Всечесніші отці-душпастирі, високопреподобні монахи та монахині, дорогий наш віруючий у Воскреслого Ісуса Христа український народе!

Христос Воскрес! Воістину воскрес!

Христове Воскресіння — це є безмежна радість для всіх людей доброї волі. Церква Христова, проходячи через віки, радісно передає всім поколінням новину про Христове Воскресіння. Всі літургічні богослужіння від Пасхи до Вознесіння возголошують воскресний тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував».

У неділю рано-вранці жінки-мироносиці прийшли до гробу, щоб помазати мертве тіло свого Учителя пахучими оліями. Вони тривожилися, бо не знали, хто відкотить їм тяжкий камінь від могили. Адже вороги Спасителя, що боялися Його воскресіння, з дозволу Пилата поклали сторожу біля гробу та для на­дійності ще завалили гріб великим каменем. Вони пам’ятали, що Христос ще за життя сказав: «Я воскресну по трьох днях!». Юдеї боялися, щоб хтось не вкрав тіла і не сказав людям: «Він воскрес із мертвих!». «Дійсно, тоді останній обман буде гірший, аніж перший» (Мт. 27,63-64). Гріб до того ж був запечатаний хрестоподібно полотняними стрічками та римськими печатями.

Європейський суд з прав людини встановив політичну мотивацію арешту Юлії Тимошенко у «газовій справі» і порушення прав екс-прем’єра у зв’язку з її арештом. Водночас Євросуд (більшістю голосів) не побачив катування щодо ув’язненої. Відповідне рішення ЄСПЛ оголосив у вівторок у Страсбурзі.

Зі свого боку Генпрокуратура продовжує стояти на своєму: запобіжний захід екс-прем’єру Юлії Тимошенко у вигляді арешту в «газовій справі» був законним, оскільки на той момент діяв старий Кримінально-процесуальний кодекс.

Тим часом сама Юлія Володимирівна заявила, що почувається щасливою людиною, яка здобула політичну та юридичну реабілітацію.

Я прочитав у «Вирваних сторінках з біографії» Марії Матіос цитату з газетної статті Дмитра Табачника, де шановний міністр освіти твердить, що українська мова вимирає. Тон, яким цей, ніким не доведений, факт викладено, а також низка інших психічно неврівноважених заяв міністра, не лишає жодного сумніву, що пан Табачник серйозно хворий на хворобу, ім’я якій українофобія. Міністр освіти не терпить україномовного населення України і використовує свою посаду для приниження цього населення та його рідної мови.

Шановний міністр, очевидно, думає, що посада міністра дає йому право порушувати демократичнo встановлені українським народом норми співжиття усіх національностей України, викладені у Конституції України та законах, ухвалених на підставі Конституції.

Чимало експертів сходиться на думці, що затягування з проведенням земельної реформи породжує в суспільстві зростаючу недовіру до неї. Відтак питання щодо можливостей купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення, а отже, й формування земельного ринку варто вирішувати якнайшвидше.

Слід зазначити, що зняття мораторію не зобов’язує українців продавати чи купувати землю. Воно лише знімає наявну зараз заборону це робити і відкриває нові можливості. Світовий же досвід засвідчує: за наявної продуманої аграрної політики ринок земель дозволяє значною мірою підвищити ефективність аграрного сектора.

Не історичне полотно українського письменника (а люди сьогодні спрагло читають такі книжки), не пригодницький роман і не захоплюючий детектив, а науково-популярне видання стало в Україні справжнім бестселером, хоч і не відзначене тими, хто відслідковує ці питання. Але погодьтеся: якщо книжка витримує шість видань поспіль, а люди все питають, де її можна знайти, то це про щось таки говорить. Книжка називається дуже просто і вельми глибинно: «Мова і нація. Тези про роль мови в національному відродженні України».

Отой плюгавий та недолугий (не кажучи вже про його нелегітимність та виразно антиукраїнську сутність) закон про засади державної мовної політики в Україні, народом прозваний як закон «КаКа», одразу ж викликав хвилю протестів. Та, на жаль, протестувати потрібно не лише проти дій знахабнілих українофобів, а й проти бездіяльності та інертності багатьох розчарованих українців, заклопотаних зде­більшого особистими проблемами та збайдужілих до найголовнішої у житті кожного проблеми: якою буде наша Українська держава і чи буде вона взагалі.

«Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а тоді, коли зруйнуємо Москву». Цими словами закінчив свою промову молодий хлопець років двадцяти. Замість аплодисментів майже заповнена зала встала, висловлюючи в такий спосіб своє найвище схвалення сказаному.

Це був літній сонячний день 1997 року в Одесі. В російському театрі зібрався Всесвітній з’їзд чеченської діаспори. Серед гостей з’їзду, в групі представників Народного руху України, був і я. Тільки що переможно для чеченців закінчилася перша російсько-чеченська війна. На хвилі національного піднесення на з’їзді зібралися як поважні і шановані чеченці з різних країн світу, так і багато з тих, у кого руки були обпалені порохом війни. Останніх легко було вирізнити з-поміж присутніх і за віком, і за статурою. Чеченці ще не знали, що найскладніше випробування їхньої національної долі попереду — це випробування владою. Випробування неминуче для будь-якої революції. Ті люди, що перемагають у революційній боротьбі, не завжди є ідеальним матеріалом для створення політичного проводу народу. Часто ускладнює ситуацію і те, що найавторитетніші з них гинуть саме на етапі збройної боротьби. Для політичної консолідації потрібен певний час. Чеченцям Москва того часу не дала. Друга російсько-чеченська війна, яку Росія незабаром розпочала, для Ічкерії закінчилася тра­гічно. Змінилася влада в Чечні, змінилося і її ставлення до України. Ще вісім років я не втрачав надію. Нарешті зняв із стіни свого кабінету до кращих часів портрет першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва, подарований мені чеченцями Одеси. За подібним сценарієм дещо пізніше відбувалися події і в Україні. Тільки національна революція, прорахована мінімум на два кроки вперед, має шанси на успіх. Але того літнього сонячного дня настрій у всіх був піднесеним. Майбутнє і для Ічкерії, і для України здавалося безхмарним. Молодий хлопець, промова якого справила на мене таке велике враження, був українцем — учасником збройної боротьби за незалежність Чечні.

Стоїмо над прірвою — в кожному з нас намагаються вбити українця, знищити все українське всіма способами, донищити дорешти українську державу. І зринає палюче питання до тих, хто поруч: ти ще українець? Ти ще син своєї землі, чи тобі вже «без разніци»? Москалеві в тайзі, в клопівнях «разніца» є, він «руський», син «великого» народу. Жорстокого, хижого, дикого, але свого народу. А ти? Ти стоїш над національною прірвою, перед національною катастрофою. «Бути чи не бути?» — сьогодні зринає перед кожним українцем, хоч багато хто намагається його не помічати: «моя хата скраю». Кожен українець мусить вирішити це питання на користь «бути» і всіма способами утверджуватись. Бо це залежить тільки від нас, від кожного.

Москва заповзялася стерти нас з лиця землі, перетворити на німих холопів, як це було при припадкуватому Петрові і хвойді Катерині. Чужа народові нікчемна влада сприяє цьому. Українська армія розвалена, її військовий потенціал понищений, чи й просто військовими частинами командують чужі Україні люди, безборонно проникає ворожа агентура. Українська, державницька патріотична ідеологія в нас цілеспрямовано відсутня, український інформаційний простір ліквідовано: телебачення, радіо, преса, книговидання — в руках русифікаторів. На сцені гнилозубий московський гумор, де висміюють усе українське; заводи, фабрики, торгівля, енергетика в чужих руках — у руках російських бізнесменів, підтримуваних нашим владним кримінальним режимом. Живемо в страшних злиднях, в убозтві. Але — не всі. Ми другі в Європі по смертності і другі по дорогих автомобілях. Скажімо, у президента Франції 2 резиденції, в нашого — 14, у парламентарів Швеції — 2 пільги, у наших — 27, у Європі податок на прибуток багатих складає понад 50%, у нас дядько, який руками робить рами на вікна і двері платить податку на прибуток 40 %, а Ахметов — 4 %, ще й має низку пільг і прибутку 1000000 доларів на них. У своїй країні ми не чуємо рідної мови, не бачимо своєї культури. Наше керівництво як чорт ладану сахається євроінтеграції України — мовляв, не хочу, щоб Україна була цивілізованою, хай дедалі більше про­ймається дикою російською азіатчиною. На Сході ж, за таких правителів, Україну чекає самоізоляція. Наша людина принижена владою, владою живота, кендюха. А людина ж приходить у світ для творчості, для мислі, для польоту, — та хто з української влади, українських олігархів бодай процитував Шевченка, Франка, Лесю Українку?! Високі урядовці, вчорашні комуністи, галасливі комсомольці порозквашували губи, йдуть цілувати руку московському попові, бо на тій руці годинник за 30 тисяч доларів, і та рука намагається пригребти українських православних у «Русскій мір»… та й учорашні комуністи, які гукали «бога нєт», зараз стали «православними» і заїдають кутею коньяк «Хенессі»!..

Ми живемо у складний і суперечливий час, коли одні багатіють і вважають, що їм усе дозволено, а інші одержують скупі зарплати і мізерні пенсії, ледве зводячи кінці з кінцями. Але, крім економічних засад життя, існують ще й моральні, які допомагають нам вистояти у цьому жорстокому і часто несправедливому світі, додають віри в те, що, зрештою, все зміниться на краще. Тому проблема людяності особливо гостро постає саме тепер. І кожен її приклад хай додасть нам сил боротися і вірити.

Про історії, викладені далі, мені розповів головний науковий співробітник відділу генетики Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення, доктор біологічних наук, професор, академік НААНУ Адольф Стельмах. Сталися вони в роки війни у Західній Білорусі, звідки він родом.

Давно хотів розповісти про свого друга. Я часто згадую про нього, бо то справді була унікальна людина, працьовита, високоосвічена, чесна, порядна. Мій друг — капітан першого рангу Борис Ілліч Чауш. Його вже нема, але живуть його діти, внуки. Я залишився другом цієї славної родини.

Завжди дивувався його таланту батьківського виховання. Виростив Борис Ілліч двох чудових доньок, всебічно розвинених, ерудованих, кожна володіє кількома мовами. Дівчатам було з кого брати приклад: батько для них — незаперечний авторитет, найближчий порадник.

Напередодні свята Великої Перемоги хочу бодай коротко розповісти про свого свекра Феодосія Михайловича, який пройшов фронтовими дорогами всю війну, був нагороджений багатьма орденами й медалями. Щоправда, у нестійкі дев’яності від них лишилися тільки посвідчення. Самі ж нагороди викрали якісь шахраї, спроможні торгувати чужою кров’ю. Як же свекор побивався за ними! Якби могла знайти тих злодіїв, мабуть, вимагала б для них найстрашнішої кари.

Після переможних залпів 1945 року батька направили на війну з Японією. Та, на щастя, цю бійню швидко припинили й він повернувся до рідної Одеси в комуналку, де його чекала дружина й маленький син. Дружину (мою свекруху) щодня виганяли на примусові роботи. Малюк залишався вдома сам — зі шматочком хліба й кухликом води. Плакав, коли недалеко вибухали бомби. Та більше, ніж вибухів, боявся голоду. Увесь час хотілося їсти.

Уже давно світ став маленьким і подорожі втратили свою первісну освіт­ню та пізнавальну цінність, однак жоден інтернет з його витребеньками не замінить мандрівку як можливість отримати свіжі враження і дізнатися щось нове про світ, про людей, та й про себе.

У квітні група українських журналістів вирушила до Аджарії, а саме до столиці цієї автономної республіки Грузії — Батумі. У складі делегації, яку очолював прес-секретар Асоціації судновласників України Олександр Федоров, були представники різних засобів масової інформації з Києва, Львова, Кіровограда, Вінниці, Чернівців та Одеси.

Подорож була організована ТО «Шовковий шлях» за підтримки СК «Укрферрі», Генконсульства Грузії в Одесі, департаменту туризму та курортів Аджарії та прес-центру Асоціації судновласників України. Якоюсь мірою це був візит першопроходців — українські журналісти їхали до Аджарії вперше після зміни в Грузії уряду, який очолив прем’єр-міністр Бідзін Іванішвілі.

Юрій Змієборець, він же Георгій (з лат. Georgius — «землероб, хлібороб»), Юрай-Рай, Ирій, Єгор, Георгій Побідоносець, Юрій Побідник, Єгорій Хоробрий — персонаж з давньої міфології і фольклору, пізніше християнський святий, день якого відзначають 6 травня. Здавна вважався покровителем хліборобів і скотарів.

Характерно, що культ громовержця Перуна сильнішим виявився на півдні Русі, ближче до центру державності, що й спричинило більшу популярність в Україні святого Георгія, на якого частково перенесені риси Перуна, порівняно зі святим Миколою, надзвичайно популярним на півночі східно­слов’янського світу.

26 квітня у філармонії відбувся концерт за участі Національного одеського філармонійного оркестру (худ. керівник і диригент Хобарт Ерл), а також гостей — диригента Миколи Сукача (Чернігів) та соліста Рустама Мурадова (Москва, РФ). У програмі — твори Л. ван Бетховена, С. Борткевича, Є. Станковича.

Унікальність музики як виду мистецтва полягає в тім, що вона не знає не лише географічних, а й часових кордонів. Кожного разу виконання творів класиків осучаснюється їх новим прочитанням, емоційним наповненням та індивідуальною інтерпретацією.

Французький письменник з російським корінням Андрій МАКІН пише винятково французькою. Однак майже всі його книги так чи інакше пов’язані з Росією: «Дочка Героя Радянського Союзу», «Час річки Амур», «Злочин Ольги Арбеліної», «Реквієм по Сходу». За свій «Французький заповіт» 1995-го він отримав престижну Гонкурівську премію та премію Медічі. Цей роман, перекладений на 40 мов, у тому числі й на російську, зробив автора всесвітньо знаменитим. У тому ж році письменникові було надано громадянство Франції…

(Краезнавчий аспект)

З нагоди 150-річчя від дня народження Євгена Харлампійовича Чикаленка — активного учасника україн­ського національного руху кінця ХIХ — початку ХХ століть, громадського і культурного діяча, відомого мецената, видавця першої на Наддніпрянщині щоденної української газети «Рада», популяризатора україн­ського слова — група молодих істориків Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова видала торік цікаву книгу «Євген Чикаленко в процесі україн­ського націотворення».

Я ж хочу привернути увагу читачів до цієї яскравої особистості під дещо іншим кутом зору — з позицій сучасного краєзнавства Одещини, а саме як до визначного аграрія, чий внесок у розвиток степового землеробства все ще залишається неналежно оціненим. Тим більше, що творча спадщина самого Є. Чикаленка, автора «Розмов про сільське хазяйство», «Спогадів» (1861—1907) та «Щоденників», які в наш недавній час видані у трьох томах, дає можливість ґрунтовніше ви­світлити ці питання в умовах сьогодення. Слід також зауважити, що власний достаток та економічна незалежність, а також особисті цінності та широкий світо­гляд створювали основу для активної громадської діяльності одного з фундаторів Товариства українських поступовців, української «Громади» у Петербурзі, члена одеської та київської «Громад», ініціатора численних заходів з метою політизації українського руху.

У січні сповнилося 160 років від народження Миколи Миколайовича Аркаса, автора відомої «Історії України-Русі» та першої української опери «Катерина», а ще засновника невеликої чотирирічної української школи в своєму рідному селі Богданівці. Жителі сусіднього Миколаєва пишаються своїм земляком, на його честь у 1996-у була заснована премія для діячів мистецтва, його іменем названа 1-а українська гімназія.

Для мене особисто це ім’я стало відкриттям влітку 1990 року, коли до рук потрапила щойно перевидана «Історія України-Русі». Виявляється, багато того, про що ми вчили з історії в радянській школі, м’яко кажучи, не відповідало дійсності. І Мазепа не такий уже зрадник, і возз’єднання в 1654 році не було, і ще багато чого нового я відкрив і багато в чому змінив свої погляди на минувшину, на те суспільство, яке будували в СРСР. А коли в біографії прочитав, що Микола Миколайович навчався в Одесі, то захотів розповісти про цю людину землякам трохи більше.

І. Вогонь у всьому — як від всього тінь!..

Це мав бути перший рядок вірша «Вогонь» з моєї крихітної збірки поезій (25 сторінок) під цією ж назвою — «Вогонь» (Одеса, Маяк, 1975). Редактор Олекса Гнатович Шеренговий (добра, щира душа, котра вже нині в емпіреях) тоді, посміхаючись, каже: «Стасе, по-твоєму, і марксизм має тінь?». Я відповідаю: «Має». Йшов 1974 рік. Олекса добре розумів, що з моїми наївними поглядами можна вскочити в неабияку халепу. Тому усім своїм авторитетом переконав мене, що треба знайти щось більш нейтральне... Рятуючи нездогадливого молодого поета, він замінив той перший рядок. Не пам’ятаю його. Та й не хочу. Бо той мій перший рядок — вогонь — і досі стримить у душі. І все життя відтоді і дотепер (вже сивої людини) підтверджує: таки ж «вогонь у всьому — як від всього тінь». Та вдала перша знахідка виявилася на диво живучою, може, й пророчою. Але Олексі Гнатовичу я вдячний і за те, що вберіг мене від можливого чорного кадебістського ока, і сприяв тому, що в цілому вийшла доладна книжка. Вона зібрала п’ять рецензій. Це ж треба!

Хоча в більшості країн світу чоловіки і жінки вже давно цілком зрівняні в правах, а часом і в обов’язках, однак різницю між нашими організмами скасувати ще не вдалося. Бо, крім проблем, що можна назвати спільними, є й такі, що мають суто жіночий або суто чоловічий характер. І про це добре знає кандидат медичних наук, завідуючий відділенням урології і гінекології клініки «Інто-Сана» Юрій Михайлович КУДРЯВЦЕВ, до якого ми й звернулися з низкою запитань. А перше з них таке: що ж є запорукою чоловічого здоров’я?

— У цьому питанні, на мою думку, повинен бути присутній розумний фаталізм. Якщо вам за п’ятдесят, то як мінімум на 50 відсотків у вас уже є проблема в цій сфері. А якщо вам за сімдесят, то можна на 75 відсотків стверджувати, що це так. І при цьому не потрібно вважати медицину всесильною. Десь на 80 відсотків наше здоров’я залежить від генетики, від того, що передали нам мати з батьком, від способу життя, харчування, соці­альних умов, психологічного настрою, екології і т.д. І тільки на 20 відсотків це визначається рівнем медицини, її можливостями. До лікарів, звичайно, потрібно звертатися, особливо в серйозних ситуаціях. Але слід пам’ятати, що насамперед наше здоров’я — у наших власних руках.