Медіа-ринок під прицілом «Сім’ї»

Основну частку вітчизняного медіа-ринку, обсяг якого експерти наразі оцінюють приблизно в 1 мільярд доларів, займають великі медіа-холдинги, що контролюються олігархами. Їхні основні активи сконцентровані в інших галузях, тому економічні успіхи медіа-компаній не є пріоритетними. А доцільність утримання дотаційного «зомбоящика» розглядається залежно від ситуації — чи то як інструмент захисту своїх профільних активів, чи то як політично-пропагандистський рупор. Наприклад, саме наявність потужного інформаційного ресурсу дозволила Вікторові Пінчуку ще у 2005 році успішно відбитися від посягань групи «Приват» на підконтрольний йому Нікопольський завод феро­сплавів. Тоді телеканали олігарха годинами транслювали в прямому ефірі спроби рейдерського захоплення заводу. Гучний скандал змусив «приватівців» відступити.

На даний момент практично всі рейтингові українські телеканали доволі лояльні до влади й активно підігрують їй в інформаційних війнах — не лише в боротьбі проти полі­тичних опонентів, але й у спецопераціях прикриття та відволікання уваги. Скажімо, на минулому тижні вся країна обговорювала невдалий жарт Івана Урганта. Натомість про те, що влада прийняла в першому читанні черговий суперкорупційний закон, який стосується запрова­дження фінансових векселів і потенційно матиме катастрофічні наслідки для української економіки, — майже ніхто не заїкнувся.

Без навмисного «підігрівання» теми політиками та ЗМІ такий міні-скандал навряд чи прожив би в інформаційному полі країни більше одного-двох днів і, скоріш за все, так би й залишився темою для диспутів у соцмережах. Але за якихось дивних причин його навіть обрали як топ-тему на «Шустер live», яке, незважаючи на постійні звинувачення в маніпуляціях, досі вважається головним політичним шоу країни.

Замовчування важливих тем, підтримка або й навіть продукування відволікаючих скандалів, полі­тична упередженість, яку важко не помітити, переглядаючи новинний продукт переважної більшості українських телевізійних компаній, є наочним підтвердженням того, що політична доцільність — наріжний камінь їхнього функціонування.

І тому саме розуміння реальної ролі великих медіа в українській державі дозволяє розглядати процеси в цій сфері передусім як маневри, які мають політичну мету.

Так, очікуваний вихід на медіа-ринок України нової газети «Вісті», яку пов’язують із грошима «Газпрому», цілком логічно розглядати, як бажання Кремля втрутитися в полі­тичну гру на території «суперника».

А переворот на каналі «ТВі», що до останнього часу належав російському бізнесмену Костянтину Кагаловському і права на який тепер заявляє американський бізнесмен Олександр Альтман, пов’язують у тому числі і з втручанням представників «президентської Сім’ї».

Бізнес-імперія Олександра Януковича та його друзів з «молодої команди» уряду до останнього часу мала істотний недолік — відсутність власного відділу «роботи з населенням». Тому не дивно, що «Сім’я» президента віднедавна серйозно зацікавилася створенням власного медіа-холдингу, який поступово приростає новими ресурсами. Віце-прем’єрові Сергію Арбузову вже приписують контроль над новим таблоїдом «Взгляд», діловим виданням «Капітал» і телеканалами «Тоніс» та «БТБ». Втім, порівняно з найбільшими медіа-компаніями країни, це лише краплина в морі.

Але знаючи про методи, які за­звичай практикує оточення Януковича-молодшого в просуванні своїх інтересів, мало в кого виникали сумніви, що рано чи пізно вони спробують взяти під контроль уже існуючі й популярні ЗМІ. Тим більше, що такі сигнали потенційним «мішеням» почали надходити.

Апетити «Сім’ї», безперечно, тривожать українських медіа-магнатів. Наразі поки що не зрозуміло, хто ризикує першим піти «під ніж». Не виключено, що вже в найближчому майбутньому нам доведеться стати свідками масштабної атаки на когось зі значних гравців на ринку медіа. Бо одна справа розраховувати на їхню лояльність, а зовсім інша — реально володіти власними ресурсами інформаційного впливу, здобуття яких є вкрай важливим завданням для «Сім’ї» напередодні президентських виборів.

Хто може потрапити під приціл?

За даними нещодавно складеного російськими експертами рейтингу, до топ-25 найбільших медіа-компаній пострадянського простору ввійшли п’ять українських медіа­холдингів.

На першому місці серед українських компаній — холдинг Віктора Пінчука StarLightMedia, до складу якого входять шість телеканалів, серед яких — СТБ, ICTV, «Новий канал», газети «Факти» та «ІнвестГазета», а також мережа із шести національних радіостанцій.

Другу позицію серед українських медіакомпаній займає UMH Group Бориса Ложкіна. Цей медіахолдинг — єдиний серед п’ятірки найбільших, що не має телевізійних активів й орієнтується лише на радіо, друковану пресу та інтернет. Разом із тим, укладачі цитованого рейтингу відзначають, що за рівнем інформаційного впливу компанія Ложкіна практично не поступається медіа-імперії Віктора Пінчука. Тим більше після викупу «Кореспондента» та інших медіа-активів у Петра Порошенка. Втім, не можна казати, що всі ці медіа належать особисто Ложкіну. Часто він володіє медіа-активами спільно з іншими власниками. І не завжди ця інформація є відкритою. Це такий різновид трасту.

Третя найбільша медіа-компанія в Україні, UA Inter Media Group, якою володіє Дмитро Фірташ, об’єд­нує відразу вісім телеканалів, серед яких «Інтер», НТН, «К1», «К2», «Мега».

Холдинг Ігоря Коломойського 1+1 Media, до складу якого входять телеканали «1+1», «2+2», ТЕТ, «Плюсплюс» й «Уніан-ТВ», інформагентство «УНІАН», інтернет-видання «Главред» і «Телекритика», став четвертим, а «Media Group Ukraine» Рината Ахметова, що контролює телеканали «Україна», «Футбол», регіональний телеканал «Донбас» та газету «Сегодня», — п’ятим.

Серед названих медіа-компаній є такі, що тісно пов’язані із владною верхівкою спільними партійними та бізнес-проектами, тому можуть почуватися більше-менш спокійно. Але є й ті, кому краще готуватися до серйозних випробувань у боротьбі з новачками ринку під дахом «Сім’ї».

Втім, як показує практика, за наявності потужних ресурсів інформаційного впливу можна дати гідну відсіч навіть тим, хто, примножуючи свої активи, послуговується правилом «проти лому немає прийому».

Денис ДЕНИСЕНКО.
Центр політичного консалтингу.
(«Українська правда»).