Про термінологічну точність, або Навіщо владі потрібні невігласи?

Занепокоєння кожної нормальної людини викликає й загальна ситуація в гуманітарній сфері. VІІІ з’їзд Українського фізичного товариства — фахової асоціації науковців і викладачів фізики — в своїй резолюції нещодавно записав: «Ухва­лення нового мовного законодавства, проти якого заперечували провідні науковці НАН України та університетів, вже призвело до суттєвого скорочення сфери використання української мови в сфері науки й освіти. За таких умов УФТ вважає своїм завданням сприяння розвиткові сучасної української наукової термінології, збереженню української мови як робочого інструмента наукової праці, викладання фізичних дисциплін і популяризації наукових знань».

Говоримо про це тому, що останнім часом усі ми дедалі частіше зіштовхуємося з іще одним виявом суспільного невігластва (точніше — маніпуляції на невігластві мас): з довільним пересмикуванням понять у лексиконі владних еліт. Сьогодні в середовищі правлячої партії та її вірних союзників — комуністів — стало модно таврувати «фашизм». Одеський мер навіть оголосив про створення якихось «загонів самооборони» по боротьбі із «фашистами».

Не сумніваючись у серйозності намірів п. Костусєва викорінити «фашизм» у ввіреному йому місті, заради наукової точності все ж поцікавмося: хто такі «фашисти»? Академічний «Словник української мови» (т. Х, 1979) роз’яснює: це «прихильники фашизму, члени фашистської організації». Трохи вище подано в ньому й дефініцію «фашизму»: «політична течія, що виникла в капіталістичних країнах у період загальної кризи капіталізму й виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил імперіалістичної буржуазії, а також терористична диктатура монополістичного капіталу, для якої характерним є розгнузданий шовінізм, расизм, знищення демократичних свобод, розв’язування загарбницьких воєн».

Сучасний «Універсальний словник-енциклопедія» (виданий з благословення Міністерства освіти і науки в 2003 році, отже, за президента Л. Кучми й прем’єра В. Януковича) дає дещо інше тлумачення: «Фашизм — тоталітарна форма правління, запроваджена в 1922 році в Італії Беніто Муссоліні. Передбачає диктатуру й культ вождя, підпорядкування йому політичної еліти, ліквідацію опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій, втручання у всі форми суспільного життя при збереженні вільноринкового господарства і приватної власності. Сучасним виявом фашизму є неофашизм».

Зрозуміло, що можливе й застосування слова «фашисти» в розширеному тлумаченні — щодо будь-якої сили, яка хоче встановити диктатуру й культ вождя, ліквідувати опозицію, парламент, інститути самоврядування та всі інші партії, намагається втручатися у всі форми суспільного життя.

Наскільки ж коректно називати «фашистами» тих одеситів (та інших мешканців Сходу й Півдня — ситуація в Луганську, Харкові чи в Криму сьогодні мало відрізняється від одеської), які мають нахабство не лише тихенько розмовляти своєю мовою десь на кухні (це влада, може, й стерпіла б), а ще й «зухвало» заявляти про невід’ємне право отри­мувати цією ж мовою шкільну й вищу освіту, послуговуватися нею на роботі і при спілкуванні з місцевою владою, чути її в театрі й у кіно, купувати нею пресу тощо? (За свідченням одеських колег, тамтешня влада вже сприймає позапартійного, але принципово україномовного університетського професора майже як активіста «Свободи»).

Це кожен читач вирішить сам для себе. Очевидно одне: цих людей важко оголосити «розгнузданими шовіністами» (в сенсі тлумачення «Словника української мови»). А ось ті, хто сьогодні пильно стежить, аби на газетній розкладці в Одесі не з’явилося, боронь Боже, бодай одне україномовне видання (чи аби мерові не подали на розгляд бодай один україномовний документ — таке, за повідомленнями преси, п. Костусєв рішуче заборонив ще при вступі на посаду), підпадають під означення «розгнузданих шовіністів» на всі сто відсотків. Якщо, звісно, той, хто оцінює, наділений бодай мінімальною об’єктивністю.

Можливо, наш читач водночас замислиться й над тим, чи не нагадує йому наведений вище перелік з «Універсального словника-енциклопедії» (встановлення диктатури й культу вождя, ліквідація опозиції, парламенту й інститутів самоврядування, втручання у всі форми суспільного життя тощо) повсякденну практику діяльності тієї відомої всім політичної сили, з середовища якої сьогодні найчастіше лунають заклики «боротися з фашистами»? І якщо цей читач наділений бодай мінімальною здатністю аналізувати, він неминуче скаже: так, нагадує. Напевно, на думку йому тоді спаде й слово, яким словники окреслюють таку сукупність ознак.

Але, перш ніж замислитися, цей читач муситиме насамперед розгорнути словники, аби з’ясувати для себе точні значення слів. Той, хто сприймає слова просто на рівні емоційно забарвлених ярликів, замислюватися ні над чим не буде. То, може, влада й культивує невігластво цілком свідомо — аби небажані питання просто не спадали людям у голову?

Володимир ЛИТОВЧЕНКО,
президент Українського фізичного товариства.

Максим СТРІХА,
віце-президент АН Вищої школи України.