Лише той учитель, хто живе так, як навчає

В основу вечора пам’яті Учителя, бо ним він ставав для всіх, з ким перетинався його шлях, лягли спогади колег і друзів, а також спогади, що залишив нащадкам Костянтин Володимирович. Вартий захоплення той факт, що він, усе життя терпляче та з любов’ю тягнучи важкого робочого воза, завжди пам’ятав про майбутні покоління. Свої спогади оформив у працю «Минуле. Далеке і близьке...» Про час, у якому гартувався його характер борця й громадянина; про малу й велику Батьківщину, де жила його дружна родина, яка дала йому наснагу та любов до ближніх, до рідної мови й культури. І поніс у світ духовний скарб, боронячи його й щедро ділячись з подорожніми. До останньої години. Його спогади несуть неоціненне інформативне та ідейне навантаження як для молоді, серед якої минало його життя, так і для кожного, хто захоче ними скористатися.

...Заповнена людьми затишна зала палацу культури. Щемно звучить скрипка. В її мелодію дзвіночками вплітаються дитячий сміх. Ошатні, привабливі юні ведучі Антоніна Ткачук й Богдан Луць урочисто оголошують відкриття вечора пам’яті. Піднесені, небуденні слова знайшла для них у сценарії його авторка — завуч з виховної роботи НВК ім. В. Чорновола Олеся Чай­ківська.

Поволі гасне світло, і в прожекторному колі з’являється хлопчик зі скрипкою. Хочеться його саме так назвати, бо він ніби зрісся з нею. Це — Микита Мальцев, учень третього класу НВК ім. В. Чорновола. Звучить «Байбак» Бетховена. Ось гру закінчено, і хлопчик йде із зали. А музика лине за ним, не відпускає. Не хочеться відпускати його й присутнім, які проводжають юного виконавця щирими оплесками.

На екрані — портрет сивої людини з мудрим задумливим поглядом. Плинуть кадри. Ось світлини пейзажів Підляшшя й Холмщини — земель його родини та прародичів. Тут він народився, тут закладалася вдача майбутнього щирого українця. За кадром звучить на­тхненний коментар директора НВК ім. В. Чорновола Тараса Прокопечка. З паном Костянтином його пов’язують теплі, глибокі взаємини соратників-однодумців, про що й розповість пізніше у своєму виступі-спогаді. Вдячно згадуватиме щиру допомогу й слушну мудру пораду, яку завжди вчасно можна було отримати від старшого товариша, такого досвідченого, високоосві­ченого й безкорисливого.

У чутливому серці Учителя, громадянина, інтелігента були поряд Господь і Україна. З ними він ішов по життю, їм служив довіку. Про те, яким ревним християнином був Костянтин Кашперук, розповів присутнім настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Микола (Віщун). Те, що южненці мають свою українську церкву, підкреслив о. Микола, — наслідок титанічної праці і віри пана Костянтина, його — цілковита заслуга. Цей храм — пам’ятник йому.

Свідоме служіння Вітчизні почалося для Костянтина Кашперука з бажання пізнати правдиву історію своєї країни, її культуру. Після закінчення школи вступив до Одеського державного університету на історичний факультет. Але, як написав колись у своєму щоденнику Олександр Довженко, Україна — «єдина країна в світі, де в університетах не викладалася її історія, де історія вважалася чимось запретним, ворожим. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що історія (правдива) — це паспорт на загибель».

У своїй праці-спогадах вчитель історії Костянтин Кашперук розповідає, як прогресивні викладачі, ризикуючи життям, говорили правду, а молоді потім понесли її дітям. Виступали з лекціями й бесідами серед людей. Саме про це із вдячністю згадує (у листі) учениця Костянтина Володимировича Марія Банова (с. Теплиця Арцизького району). Як прийшов до їхньої школи зовсім молодий учитель історії і повністю «перевернув» звичне життя, змінив стан їхніх душ.

Екскурсії по містах України, сплави по Дніпру, Карпати, Крим, Львів, Київ — так, окрім незвично живих, цікавих уроків, вивчалася історія України. Тарас Шевченко — її вірний син — був улюбленим поетом подружжя Кашперуків, а їхня багата бібліотека — завжди відкрита для учнів і всіх спраглих до слова. Читання учителем поезій Шевченка на уроках історії було предивним, пречудовим і назавжди полишило слід у серці.

Далі скрізь, куди не направляли Костянтина Кашперука — чи то в Комінтернівське, чи в Сичавку, а чи в Южне, — він мав у душі головне правило: лише той учитель, хто живе так, як навчає. Тому й залишилися (за виступом директора сичавської школи Людмили Беседовської) у їхньому селі відновлена Костянтином Володимировичем школа й оновлені учнівські душі. Залишилися багаті за змістом і формою виховні години, уроки історії краю, традиції, за якими і досі живе школа.

У Южне пан Кашперук приїхав уже в зрілі роки. Набутий фаховий і життєвий досвід перелився у конкретні справи, що зосталися після його земного буття. Тут, у зовсім молодому місті, будував школу, був її директором (ЗОШ № 1), створював учительський колектив, провадив широку просвітницьку роботу, активно вибудовував козацьке об’єднання «Південна Січ»...

Депутат міської ради Южного Галина Чертіліна тепло згадувала Костянтина Кашперука, з яким працювала в школі № 1: правдивий інтелігент, щира людина, до самозабуття відданий справі служіння Вітчизні. Сама його постать несла виховне навантаження. На нього хотілося бути схожим, у нього було чого повчитися.

Про щире боголюбне серце пана Кашперука говорив на вечорі отаман «Південної Січі» Юрій Омельченко. Олесь Чайківський гордий з того, що може вважати себе його побратимом і соратником по справах обна­дійливих шістдесятих років, що принесли тривогу й випробування, залишивши світлі імена й гірку пам’ять.

Тепло згадувала Учителя від імені випускників колишня його учениця, а тепер колега—вчителька україн­ської мови й літератури Оксана Ворожбит. З особливим пієтетом про свого колегу-просвітянина говорила голова Южненського осередку «Просвіти» Лариса Дем’я­нишина: «Хотіла б бути такою, як він. Дякую прекрасній людині. Знаю, він зараз з нами».

Спогади чергувалися з прекрасними художніми виступами. Співачка Ірина Зиміна виконала арію Наталки з опери Гулака-Артемовського «Наталка-Полтавка». Витончено танцювала вальс юна пара з ансамблю «Ліцей» (керівник Наталя Журенко). З високим піднесенням прозвучало «Адажіо» Альбіоні у виконанні на скрипці Анастасії Пачкіної (керівник Тетяна Василенко). Як завжди хвилююче й велично у виконанні хору «Берегиня» прозвучали пісні на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Думи мої, думи мої...» (керівник Анатолій Патюк).

Насамкінець, як заповіт тим, хто залишився жити, на екрані пропливли мудрі вислови Учителя з його праці-спогадів. Звучать хвилюючі Шевченкові слова: «Свою Україну любіть, Любіть її... Во врем’я люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть». Це стало суттю життя Костянтина Кашперука.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.