І вічна Степанова весна...

Я в Левадівці родився,
В селі на Одещині.
Це, звичайно, не столиця,
Й навіть не Троєщина.
Через село тече річка,
Тилігулом зветься.
Висихає, заростає,
Але далі в’ється:
Як моя країна рідна —
Біді не здається.
Довга вулиця центральна —
Дорога до храму.
Люди йдуть сюди на свято,
Й коли біда — в браму.
Є в селі і храм культури,
І славетна школа,
Де навчавсь Степан Олійник
(Та Вилкун Микола).
Стоїть пам’ятник Степану,
Є й музей поета.
Приїжджають славні гості
Зблизька і здалека…

Саме миколаївці першими вітали гостей свята (ще одна група з одеситів та киян поїхала у Балтський район, де, властиво, й народився Степан Олійник, хоч і прожив там обмаль часу). Того вечора на сцені будинку культури раювали гумор, спогади, поезія. Й не лише Степана Олійника. Линула чарівна українська пісня.

Велика сцена прикрашена портретом Степана Олійника в тради­ційному вишиваному рушнику — неодмінному атрибуті українського свята. Такі самі рушники прикрашали житло Степана Олійника, а нині — меморіальний музей його імені. У перших рядах — письменники з Одеси, бажані тут гості. Шелестять сторінками своїх книжок та записників, готуючись до виступів перед земляками поета. Серед них і Василь Довжик, чий голос з ефіру радіоканалу «Культура» додає нам певності та снаги. А в цей час на великому мультиме­дійному екрані обіч сцени Степан Олійник читає свої славетні рядки «Сатирик рівен хліборобу».

Але де, скажіть, нині та сатира, коли вона так потрібна? Де гострий, дошкульний гумор наших майстрів дотепного слівця? Нема. Себто він є — у книжках, наклади яких такі мізерні, що й на подарунки ледь вистачає. Він звучить і при таких ось нагодах — на літературних вечорах та інших подібних імпрезах. А треба, щоб — масово, замість того, що пропонує сьогодні українцям чужа за духом і змістом антикультура. Тому що той «гумор» (те твориво може називатися так лише в лапках), що його показує нині окуповане телебачення в окупованій країні, розраховане на примітивного совка та на те, щоби зробити з нас недолугий та слухняний «електорат».

Й тому щирими оплесками вітали миколаївці з’яву на сцені Василя Довжика, чий гумор легкий, інтелектуальний, сучасний, а головне — ментально український.

Щиро сміялися глядачі й під час виступу Ігоря Чепеля — артиста розмовного жанру з Івано-Франківська. Він, за його ж таки зізнанням, наблизив Захід до Півдня, об’єднавши своїх слухачів навколо постаті Степана Олійника. Примітно, що більшість прочитаних ним під час нинішнього свята гуморесок створена на матеріалі саме Прикарпаття, але всі все розуміли.

Про те, як його доля пов’язана з долею Степана Олійника та з цим іменем, говорив одеський поет Микола Палієнко. Розповівши про те, як його батько, один із захисників Одеси у 1941-у, саме у цих місцях потрапив був у полон і щасливо втік. Сам же Микола Палієнко, як колишній радіожурналіст, тривалий час збирав магнітні записи поетового голосу та записував усе про нього.

І Микола Вилкун ходив цими стежками ще малим школяриком, навчаючись у тій самій школі й навіть сидячи за тією ж партою. А класним керівником у нього була сестра Степана Олійника. Вже пізніше, коли працював у театрі, багато разів брав участь у творенні одеських гуморин.

— Якось професор Іван Дузь, один з ініціаторів Олійниківських читань, запропонував відсвяткувати день народження Степана Олійника в рамках гуморини, — розповів Микола Вилкун. — Але влада відмовила, мовляв, «не вписується у програму». Тоді ми організували наше українське свято окремо. Але афішу для нас усе ж видрукували, щоправда, у чорних барвах і з помилками. Не раз після того ми пропонували включати до гуморини олійниківське свято, але вдавалося це рідко.

Твори Степана Олійника перекладалися різними мовами. Але англійською прозвучали вперше — у перекладах одесита, члена НСПУ Андрія Євси.

— Зараз для сатирика багато праці, — сказав письменник, — але сатири гостро не вистачає суспільству.

На тому ж вечорі діти з гуртка художнього читання «Дивослово» при районній бібліотеці читали вірші свого славетного земляка. А учасники вокального тріо «Садко» співали українських пісень. Запам’яталися слова однієї з них:

Вставай, народе богатирський,
Вже майбутнє твоє близько.

Народ, який може сміятися над своїми недоліками, справді богатирський, і те майбутнє, на яке він заслуговує — в національному розквіті, у колі європейських держав — настане обов’язково, якщо по всій країні вшановуватимуть видатних українців, до числа яких належить і Степан Олійник, вшановуватимуть своїх національних героїв, пам’ятатимуть справжню, правдиву історію, не забуватимуть рідну материнську мову — вона має звучати і в сім’ї, і на вулиці, й зі сцени.

Про це нагадала гостя з Республіки Молдова Любов Бурлака, розповівши про життя українців у цій країні. Учасниця гурту української пісні в Кишиневі заспівала акапельно пісню про Степанову весну, яка багато разів звучала у ці дні.

Наступний день розпочався з відвідин меморіального музею Степана Олійника. Цей музей, якому виповнюється тридцять років, є філією Одеського літературного музею, що, властиво, й допоміг його становленню. Юні екскурсоводи, учні місцевої школи імені Степана Олійника, розповідали про свого славетного земляка та читали його вірші. Петро Байтаз, котрий 35 років був у цій школі директором, розповів, що тут діє навчальний курс «Рідний край», діти вчаться любити свою маленьку батьківщину.

— Я завжди повторюю головне: скільки б ми не говорили, як шануємо свого земляка, але пам’ять про нього зберігатиметься довго тоді, коли вивчимо напам’ять бодай один вірш його, передамо у своїй родині, — сказав він.

Приваблює своєю естетикою та дібраними експонатами оновлена експозиція музею. Про деякі з них розповіла донька поета Леся Олійник, адже вони потрапили сюди саме від неї. Є тут на стенді й «Чорноморська комуна» з публікацією Степана Олійника — то була його перша газета, у ній він і працював, і друкувався. Й дуже шкода, що сьогодні музей не має змоги передплатити колись улюблену газету Степана Олійника, яка тепер має назву «Чорноморські новини». І не лише музей, до слова сказати.

А про знайомство, дружбу Степана Олійника та Андрія Сови говорила Валентина Сова, донька народного артиста.

Тридцять років тому ініціативна група ухвалила створити цей музей. Звернулися до Лесі Степанівни, котра не лише допомогла всім, чим могла, а стала незмінною учасницею, промоутором всіх Олійни­ківських свят, які проводяться тут щороку. Ініціативу одразу ж підтримала одеська письменницька організація. Відтоді це свято Левадівки та всього району стало й письменницьким святом. А невдовзі постало тут і погруддя Степана Олійника — його подарував району одеський скульптор Олексій Копйов. Одразу ж було встановлено й літературну премію ім. Степана Олійника. Першим її лауреатом став тридцять років тому знаний одеський письменник-гуморист Володимир Іванович, багаторічний друг і побратим Степана Олійника. Відтоді щороку ця премія вручається саме на святі, котре починалося як Олійниківські літературні читання й поступово переросло у літературно-мистецьку подію всеукраїн­ського виміру.

Вручали премію й цього разу. Урочиста подія відбулася наприкінці літературно-мистецької акції «Степанова весна» на сцені Левадівського будинку культури. Виступи переможців районних конкурсів читців пам’яті Степана Олійника полонили всіх. Представники всіх районів Одещини гідно представили широкий спектр творчості Степана Олійника. Читали і власні твори, присвячені рідному краю, Україні, а також дотепний гумор, засвідчивши, що цей мальовничий степовий край продовжує ростити молоді таланти. Ніхто і ніщо не заведе наш народ на манівці, якщо ми завжди залишатимемось українцями.

А вже наприкінці — найурочистіші хвилини: вручення премій цьогорічним лауреатам. Посвідчення та пам’ятні медалі вручали Олександр Чорний — голова райдержадміністрації, та Валентина Вітос — керівник Одеського обласного центру української культури, який уперше долучився до цього свята.

У галузі літератури премію отримала киянка Валентина Козак.

— Ця світла душа дала й мені шлях у літературу, — сказала вона. — Ще 1971 року Степан Олійник відвідав мою рідну Вінницю у складі секретаріату НСПУ. Тоді він підтримав літературну памолодь, навчав не скалозубити про негативне, а писати заради добра, щоби слово лікувало душі.

У номінації перекладу, популяризації творчості Степана Олійника цьогорічним лауреатом став одеський літератор Андрій Євса. Отримуючи почесну відзнаку, він, зокрема, сказав, що перекладав саме ті твори видатного гумориста, у яких Степан Іванович говорив про свою любов до батьків, до рідного краю, до людей, котрим допомагав та жив їхнім життям.

У галузі журналістики премію отри­мала Віра Юрик, запорізька журна­лістка, котра після своєї першої поїздки на це свято створила письменницький портал у всесвітній мережі, який відкривався віршами Степана Олійника. Це було чотири роки тому. Відтоді цей ресурс відвідали тисячі людей з різних країн…

Все, що отут мовлено, — то лише окремі фрагменти цьогорічної «Степанової весни», бо неможливо розповісти про все. Олійниківське свято розпочалося в Одесі виступами письменників — гостей з інших міст й одеситів — на історичному факультеті ОНУ ім. І.І. Мечникова, і вже традиційно — перед студентами-філологами Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.

Відтак частина об’єднаної письменницької когорти поїхала в Балтський район, де, властиво, народився Степан Олійник. А вже у суботу обидві групи об’єдналися у Левадівці, як це традиційно відбувається вже кілька років поспіль.

Того ж дня частина гостей повернулася в Одесу, а свято продовжувалося вже у селі Стрюковому.

Роман КРАКАЛІЯ.

НА СВІТЛИНІ: учасники свята «Степанова весна» у літературно-меморіальному музеї Степана Олій­ника. На передньому плані друга ліворуч донька поета Леся Олійник.

Фото Юрія ФЕДОРЧУКА.