Вахтанґ КІПІАНІ: Ми навіть не знаємо, як здобували незалежність

Насправді, місць, де ми зустрічаємося з історією, багато — родина, книги, навчальні заклади, ЗМІ — і проблеми, на думку журналіста, є всюди. «Україна стала тим місцем, де протягом двадцятого століття здійснювався не один експеримент, де геноцидні акції мінялися одна за іншою, і це знищило ту природність передачі особистого історичного досвіду від людини до людини, яка існує в інших країнах», — вважає він. Тому навіть родина часто є не ре­транслятором досвіду, а ретранслятором міфів, ідеології тощо. Що стосується шкіл та вишів, з Табачником чи без. На адресу Міністерства освіти часто лунає абсолютно справедлива критика щодо викидання з історії певних імен, навіть цілих періодів. На думку Вахтанґа Кіпіані, сліпе покладання на школу було умисним у ХІХ столітті. Зараз батьки повинні розуміти, що вдома дітям необхідно давати, можливо, навіть більше, ніж дають навчальні заклади. «Освіта, пізнання світу повинні відбуватися безперервно», — наголосив він.

Про те, якій історії українців вчать назви вулиць, Вахтанґ Кіпіані показав на карті України: синім були позначені назви, пов’язані з незалежністю, червоним — комуністичні, а сірим — нейтральні. Одразу стало зрозуміло, що незалежність при­йшла далеко не скрізь. Зокрема, є назви, яких у демократичній країні бути не може. Так, у Луганську є вулиця ОСО, жителі її називають «особая». Таку назву вона отримала на честь «Особого совещания при НКВД СССР», на якому було прийнято рішення про страту понад 10 тисяч людей, позбавлення волі — 360 тисяч, заслання — майже 70 тисяч, інше (примусове лікування у психіатричних закладах, депортація тощо) — більше 3 тисяч. А в Донецьку є вулиця, яка носить ім’я Ульріха — керівника вищої воєн­ної колегії Верховного суду СРСР 1930—1950-х років, який особисто посилав людей на смерть. У тамтешній міськраді стверджують, що вулицю названо на честь чеського вченого — дослідника мінералів. «Це історія, яку треба знати, вивчати, але в жодному разі її не можна глорифікувати», — зазначив Вахтанґ Кіпіані.

Відомі й інші приклади. Скажімо, в Галичині є кілька пам’ятників і вулиць на честь Дмитра Клячківського, більше відомого як Клим Савур. Він був одним з перших орга­нізаторів УПА, опонентом радянської, німецької, польської влади. За словами журналіста, це постать надто неоднозначна, оскільки, окрім іншого, саме він почав так звану «волинську різню» в 1943 році. «Я знаю багато поляків, які є більшими українцями, ніж наші співвітчизники, вони багато роблять для того, аби Україна стала європейською, видають книжки, дають можливість говорити з трибун. Коли вони чують, що у нас є пам’ятники Климу Савуру, людині, яка дала наказ повністю очистити терен від поляків, волосся стає дибки», — розповів Вахтанґ Кіпіані. Він переконаний, що ці непрості сторінки історії необхідно вивчати, однак європейська країна не може собі дозволити такі назви і пам’ятники. Не можна побудувати спільну пам’ять, обираючи між Ульріхом і Савуром.

Говорячи про неоднозначні пе­ріоди історії та її обличчя, лектор згадав про проект «Великі українці», який було запущено п’ять років тому на «Інтері». Тоді проект викликав багато дискусій, протестів, публічних голосувань тощо. Тоді, після оголошення результатів голосування, журналіст опублікував низку статей про те, як за допомогою маніпуляцій з голосами вкрали «Великого українця».

Сама ідея проекту виникла в Британії, потім дещо подібне відзняли в багатьох країнах світу. В Німеччині, наприклад, людям не дали голосувати за кого завгодно, оскільки побоялися побачити у числі переможців нацистських лідерів. Певну цензуру ввели і в Португалії, однак там народ змусив канал зняти обмеження, в результаті чого переміг диктатор Салазар.

У нас переможцем було оголошено Ярослава Мудрого, хоча насправді більшість голосів, за словами Вахтанґа Кіпіані, отримав Степан Бандера. «Там, де політика або політики лізуть в історію, — буде біда», — наголосив журналіст. Добре ілюструє цю думку російській досвід. Там Академія наук обрала 500 особистостей, за яких можна було голосувати. Тоді інтернет-середовище обрало свою велику постать — Йосипа Сталіна. «Влада російська почухалася і сказала: «Не те, це якісь українські хакери накрутили». Вони почали заново, і тоді почали перемагати то Іван Грозний, то Столипін. Після цього вступили «правильні» російські хакери і почав перемагати Олександр Невський», — нагадав Вахтанг Теймуразович. За його словами, це цікавий приклад реальності, яку хоче створити влада. «Якби мене спитали про «великого росіянина», я б назвав Пушкіна, Гагаріна, Ломоносова, які реально зробили країну «великою». Але ж Олександр Невський... Одне слово, не можна пускати політиків до історії», — переконаний журналіст.

Цікаво голосували одесити: чотири пункти з нашої «десятки» переможців збігаються з загальнонаціональними результатами. Однак були й одесити, які віддавали свої голоси за Едуарда Гурвіца і Сергія Гриневецького. Були в списку і такі близькі одеситам особистості, як Жванецький, Бабель, Утьосов, Дюк де Рішельє, Воронцов, Віра Холодна, Борис Дерев’янко тощо. Не обі­-

й­шлося і без гумору: голосували за Діму Білана, Чака Норіса, Людину-павука, Захара Беркута, Анку-кулеметницю, Мишку Япончика, Остапа Бендера, бабу Дусю з бабою Нюрою... «В жодному місті України я не був так здивований, як в Одесі. Щось у вас є таке, чого нема в інших містах», — поділився Вахтанґ Кіпіані. Такі веселі приклади, звісно, в сотню фіналістів не потрапили. Водночас є в «сотні», за його словами, приклади сумні. Так, у третьому десятку можна побачити Володимира Леніна — людину, яка й в Україні не бувала. «Це відсилання до карти, яку ми бачили на початку лекції. Доки вулиці, площі країни марковані такими іменами, абсолютно нормально для українців називати їх «великими». За це несуть відповідальність політики, журналісти...» — зазначив Вахтанґ Кіпіані.

Взагалі історія — це суміш джерел, суб’єктивних думок та поглядів. «Моя бабуся казала, що найщасливіший період у її житті — це кілька тижнів, коли Сталіна не стало, а Хрущов ще не прийшов», — сказав лектор. За його словами, ми навіть не знаємо, як здобували незалежність. Досі нема жодної монографії про перебудовчі процеси 1986—1991 років. Історія, на думку Вахтанґа Кіпіані, це не те, що було, а те, що написано, тому ми маємо її писати, доповнювати існуючі джерела своїми спогадами, робити повнішою і щирішою.

Людмила ІВАЩЕНКО.