Ангеловський характер

Післявоєнна доля Юрія Трохимовича Дяченка, славного сина Березівки, була пов’язана з військово-повітряною академією в Москві. Він з відзнакою закінчив повний курс академії, залишений там викладачем, у 1956 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата воєн­них наук. На пенсію вийшов з посади завідувача кафедри тактики винищувальної авіації і протиповітряної оборони у званні полковника.

Серед близьких друзів Юрія Трохимовича ми подибуємо — кого б ви думали? — видатного підкорювача навколоземних просторів — льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу Георгія Берегового. І про те, де і як вони подружилися, варто розповісти до­кладніше.

Після війни молоді офіцери — вчорашні фронтовики — сотнями й тисячами прагнули до вищої освіти. Військова залишалася серед найпрестижніших. Війна не повинна повторитися! Батьківщину треба вміти захищати і в нових умовах! Це привело в академію, як я вже зазначав, Дяченка, привело й льотчика-штурмовика Іл-2, Героя Радянського Союзу Берегового. За парти сідали тридцятирічні аси. Та лише по вступних іспитах.

Ці двоє вступників волею випадку опинилися в одній кімнаті гуртожитку, хоч екзаменувалися на різні факультети — винищувальної (Дяченко) і бомбардувальної (Береговий) авіації. Коли, нарешті, екзаменатори вивісили списки «прохідних», у них не виявилося прізвища Берегового.

Щасливчик Дяченко купив пляшку горілки, щоб відзначити радісну подію, а Береговий — також півлітрівку, аби перехилити з горя.

Випили.

Юрій Дяченко раптом підхопився зі стільця й каже:

— Слухай, Георгію, так у нас же, у винищувачів, недобір! То, може, ти спробуєш іще подати на наш факультет документи?!

— Я ж ніколи в кабіні винищувача навіть не сидів, — зітхнув Георгій.

Юрій не розгубився:

— Не впадай у відчай! Ти ж маєш справу з колишнім пілотом-інструктором винищувача...

— То й що?

— Ставмо поряд два стільці й... полетимо в навчальний політ. Збагнув?

Наука пішла й без бука, як то кажуть. Береговий був прийнятий на факультет винищувальної авіації. Ці орли стали друзями, разом закінчили академію. Юрій, як знаємо, залишився у ній. Георгій поїхав служити у бойовому полку. Звідти його дорога пролягла в загін космонавтів. Він двічі літав у космос, дослужився до керівника Центру підготовки космонавтів, генерал-лейтенанта. Часто запрошував друга у своє видатне містечко й додому. Одного разу подарував Юрієві на пам’ять свій фотопортрет з написом: «На пам’ять про енергійну молодість і розумну зрілість. 23.12.76 р.»

Нема вже серед нас обох цих славних синів України, одних з найкращих її захисників.

Двоюрідний брат Юрія Трохимовича Дяченка, мій товариш по березівській школі та приятель у наші дні, професор Одеської національної академії харчових технологій Георгій Віталійович Ангелов трепетно торкається до реліквій у родинному архіві, пов’язаних з пам’яттю про Юрія: листів, фотографій, пожовклих телеграм, до дідової шахової скляної дошки, за якою брати не раз мізкували, пересуваючи пластмасові фігури. (Німецький полковник в окупованій Березівці згріб із цієї скляної дошки у будинку Ангелових виточені дідом дерев’яні фігури й відіслав їх до себе додому в Берлін).

Ми з Георгієм Віталійовичем приїжджали в Бере­зівку на святкування 210-ї річниці з часу заснування «посаду». Побували на вулиці Луначарського, 14, біля знаного будинку Віталія Ангелова, у будинку Галичів на Першотравневій площі, з незабутніми маленькою кузнею і токарним верстатом по дереву в підвалі, вклонилися ангеловській, дідовій будівлі — нинішньої школи № 2, на жаль, без будь-яких на те підстав і потреб уже переведеної на російську мову навчання, завітали до районної бібліотеки, основою фонду якої стала в перші радянські роки багата особиста бібліотека Василя Михайловича Ангелова, і його онук, цебто Георгій Віталійович, немовби доповнюючи дідову колекцію, передав для читачів 30 наукових та науково-популярних видань, автором й упорядником яких він є. Мені приємно, що в районній бібліотеці є також книжкова полиця, що складається з багатьох видань моїх документальних повістей і нарисів.

Що ж, земляки не забувають свою малу батьківщину.

Та й чи забуде її Георгій Віталійович Ангелов?! У Березівці народився, в ній працював агрономом, закінчивши Заводівський сільськогосподарський технікум. Звідси привіз в Одесу постарілу свою маму Людмилу Василівну Галич-Ангелову після піввікового учительського подвигу в школах Березівки й навколишніх сіл. Синівську увагу й турботу приділяв до останнього її дня. А сам же був до дідька зайнятий. Секретар райкому (по закінченні педагогічного інституту), потім секретар Одеського обкому комсомолу, працівник апарату ЦК ВЛКСМ, знову — Одеса: перший заступник начальника обласного управління культури, його начальник — зі званням заслуженого працівника культури України — і водночас — підготовка і захист дисертації кандидата історичних наук. Отже, перед переходом на викладацьку роботу в інститут, тепер — Одеську національну академію харчових технологій, Георгій Віталійович отакий багаж мав за плечима! У виші став доктором філософії, професором, знаним со­ціологом, упродовж двадцяти років працював проректором, зараз — завідувач кафедри соціології, філософії і права. Автор 450 публікацій, у тому числі 53 книжок. Що й казати, ангеловський характер! І в його проявах, без сумніву, є й доля дружини, славного педагогічного керівника впродовж десятиліть, Ніни Михайлівни Кассай-Ангелової.

Цей характер привіз у Причорномор’я наприкінці XIX століття Василь Михайлович Ангелов, герой Шипки. Онук побував на Шипці й немовби доторкнувся до дідового подвигу. Я довго вдивлявся у світлину, де Георгій Віталійович серед групи болгар біля монумента на тій легендарній горі, і думав: «Онук немовби з рапортом про долю династії піднявся на цю висоту».

У кожної людини є гордість за щось особливе, сподіяне у житті. Уявляєте, що відчув Георгій Віталійович Ангелов, дізнавшись від матері, що після її одруження, другого, з його батьком, він, її син, третій син, є ніким іншим, як праправнуком Тараса Григоровича Шевченка по старшій сестрі нашого Пророка — Катерині Григорівні?!

...Дивним був радянський час. З одного боку, режим кричав про відродження українства, гнаного та знищуваного віками, з іншого — ставив те відродження у шори неймовірні: відступишся на міліметр — і ти вже український буржуазний націоналіст.

В Одесі біля парку над Чорним морем поставили пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку. Наймення дали паркові — імені Тараса Шевченка. Прекрасно, начебто! У місті, віддавна враженому шовіністичною пошестю, в місті, де українців більшість, але вони відчувають себе не інакше, як у підпіллі, давно було пора це зробити. Втім, хтось підступний подбав, щоб виготовили пам’ятник генієві відродження українського народу таким, аби він викликав почуття глуму.

Очоливши обласне управління культури, Георгій Ангелов, праправнук Шевченка, відчув прямо-таки родинний обов’язок подати одеситам справжній, привабливий у своїй суворості образ борця за народ, рідний народ, його державне відродження й гідне існування у світі.

У той час міністром культури Української РСР працював Бабійчук, чоловік, мабуть, не байдужий до фатальної долі українства. І коли міністр приїхав до Одеси у відрядження, Ангелов звірився йому, мовляв, ну не можна одеситам-українцям терпіти отаку наругу з па­м’ятником Шевченку.

— Стривай, друже, — відгукнувся Бабійчук. — Мені в Києві митці пропонують виготовляти пам’ятники з орга­нічного скла, нового, сучасного матеріалу, і показані зразки справляють дуже гарне враження...

— Тож давайте спробуємо! — зрадів начальник Одеського обласного управління культури.

Процес створення пам’ятника з нового матеріалу тривав довго, але увінчався успіхом.

Оновлений, гідний Великого Тараса пам’ятник стоїть в Одесі уже не одне десятиліття. Праправнук постарався добре. У наш час, час Незалежності України, до підніжжя монумента нашому Пророкові кладуть у різні свята квіти, біля нього збираються в урочисті дні сотні й тисячі людей, одеситів. Тим часом шовіністи, попущені, як не дивно, байдужістю українців Одеси, не сплять. Вони відновили не лише пам’ятник Катерині другій, а й парк норовлять перейменувати, відновивши пам’ятник-колону російському імператору Олександру ІІ.

Ніби на противагу шовіністам-інквізиторам професор Г.В. Ангелов організував і науково забезпечив видання ґрунтовної праці «Сценарій свого життя пиши сам!» — з портретом молодого Тараса Шевченка на першій сторінці обкладинки книжки — солідного тома. Цей том одним з перших потрапив під час 210-річного ювілею Березівки в її районну бібліотеку.

Браво, земляче-професоре!

...Нащадки родів Ангелових-Галичів досі мешкають і в Березівці, і в Одесі, і в Харкові, і де-інде...

Дочка знаменитого у свій час одеського машинобудівника Анатолія Васильовича Ангелова Лідія Анатоліївна та її син Андрій закінчили аспірантуру й захистилися в Московському університеті, зараз активно працюють на науково-дослідницькій ниві.

Робить операції у лікарні № 11 відома в Одесі лікар-отоларинголог вищої категорії Олена Георгіївна Ангелова. Син Олег — чорнобилець, підполковник у відставці. Їхні діти, онуки Георгія Віталійовича — Віталій та Євген, Валентина й Марія — всі з вищою освітою, успішно працюють в Україні.

Має гарні здобутки одеський підприємець Олександр Володимирович Галич — син праправнука Тараса Шевченка.

У солідні 90 років не втрачає інтересу до справ сьогоднішньої України праправнук Великого Кобзаря, мешканець житломасиву Котовського в Одесі Борис Дмитрович Галич — шанований учасник оборони міста в 1941 році й учасник оборони Севестополя.

А що вже казати про зовсім молоду порость бере­зівчан і одеситів з Шевченкового кореня! Наш синьо-жовтий прапор їм у руки і невтомність та непримиренність у боротьбі за кращу долю неньки України!

Як заповідав Тарас...

Борис ДУБРОВ.