Юрій ТКАЧЕНКО: Спочатку — культура, а потім — економіка!..

М.Р. — Укотре (цілком непередбачувано) ви виступатимете з Олексієм Семененком. Як вам співпрацюється в подібному тандемі?

— Олексій росте як музикант, він надзвичайно талановитий і працелюбний. У нього бездоганна інтонація, чудове відчуття оркестру, гарний смак. Тож усі його напрямки-рухи абсолютно правильні. За своєю природою він глибокий, драматичний. Це дані визначного музиканта. До того ж Олексій навчається в чудового наставника — Захарія Нухимовича Брона, учнями якого були Вадим Рєпін, Максим Венгеров та інші, не менш уславлені виконавці. Це надзвичайно досвідчений педагог, що вже півсправи (З.Н. Брон — вихованець одеської скрипкової школи, з 1990-го викладає у Вищій школі музики в Кельні. — В.К.).

Щодо випадковості. Мені здається, що ніщо не відбувається випадково. Наприклад, я хотів виконати Симфонію № 3 Олександра Чайковського, тож зателефонував до нього з цього приводу. Невдовзі колеги мені повідомили, що цього дня композитор відзначає день свого народження. Господи!.. Знову телефоную, щоб привітати його з цією подією. Упереджуючи можливі домисли, повідомляю, що Олександр Володимирович Чайковський не родич Петрові Іллічу, а є племінником відомого композитора Бориса Чайковського (він син колишнього директора Музикального театру ім. К.С. Станіславського і В.І. Немировича-Данченка. — В.К.). Свого часу був ректором Санкт-Петербурзької консерваторії, а нині — професор Московської консерваторії і водночас художній керівник столичної філармонії. Ми привезли «історію», яку знаємо, але яка публіці ще не відома.

М. Р. — Ви доволі часто виступаєте в Одесі. Чим приваблює наше місто?

— Я їду до оркестру, який, безумовно, росте. Їду до Одеси — фактично додому, адже народився за двісті кілометрів звідси. Батьківський будинок залишився, куди часом навідуюся. Тут чимало тих (і в оркестрі зокрема), з ким я ділив свої студентські роки. Хобарт багато зробив для оркестру, Одеси, і я отримую надзвичайне задоволення від подібних запрошень.

Запитання до Олексія Семененка:

В.К. — Що вам дає навчання в Кельні, у яких напрямках відчуваєте посилення власних позицій як музиканта?

— Тут мало знають, як саме потрібно грати німецьку й австрійську музику стилістично. Грають, я би сказав, в радянському дусі — і Моцарта, й Баха, й інших. У Кельні можна купити будь-які тексти; до філармонії, куди приїздять всесвітньо відомі виконавці, якихось два кроки. Щодо Одеси, то тут розвиваєшся до певного моменту, а потім мусиш дивитися, куди рухатися далі.

В.К. — Сьогодні, попри окремі святкові аншлагові концерти, залишається актуальним питання про навернення широкої публіки до класичної музики, до концертів філармонії. Що, на вашу думку, потрібно зробити для того, щоб ця ненормальна ситуація змінилася на користь високої музики?

О. С. — … Народитися в Одесі й привести на концерт своїх друзів, що я й роблю. Щоб сюди ходили так, як раніше ходили на Давида Ойстраха, Леоніда Когана, інших виконавців…

(Від себе зазначу, що достатньо навіть навчатися в Одесі чи просто любити музику. Поряд зі мною була львівська гостя, яка закінчила Одеську національну музичну академію і яка також з почуття солідарності прийшла на згаданий концерт. — В.К.).

М. Р. — У Хобарта Ерла є досить цікавий підхід — робити святкові концерти: у День міста, на Різдво, у День святого Валентина, День Перемоги тощо. Причому на День святого Валентина програма включала не лише шлягерні, а й досить серйозні, важкі для сприйняття твори. Ще один ресурс — реклама по радіо, зокрема в маршрутках на хвилі FM.

О. С. — Справді, прямуючи на репетицію, почув оголошення із салону маршрутки про мою участь у майбутньому концерті.

Ю. Т.: — Реклама безумовно важлива. Але є ще один момент. Справа в тому, що в епоху Інтернету людське око звикає до «картинки». Часто ми є свідками, коли наживо виконання музики відбувається у супроводі кінострічки, слайдів, картин, певних рухів, що, поряд зі слуховими, збільшує зоровий асоціативний ряд. Важливо також знайти спосіб пересилити статику симфонічного виконання. Наприклад, музиканти венесуельського оркестру імені Симона Болівара при певному репертуарі (Бернстайн тощо) активно рухаються, навіть танцюють під час музикування, що робить глядача співучасником сценічного дійства.

В.К. — На жаль, маємо ситуацію, коли на культурі заощаджують. Навіть телебачення у кризовий період скорочує ефірний час для культурних програм.

— Допоки ЗМІ та влада не зрозуміють, що найбільші досягнення культури міста полягають в тому, що воно мало раніше, що зберігає, і в тім, що може мати, — ми не зрушимо з місця. Адже духовне не можливо виміряти фізично. Це найвагоміше з того, що ми маємо! Важливо, щоб їхали саме до нас, а не в Кельн, Берлін чи Відень — до тих самих музикантів, які, фактично, звідси вийшли. Потрібно зробити так, щоб було модним грати в Одесі, де є Оперний театр, школа імені Столярського, консерваторія і філармонія.

В.К. — Маємо також місцеві фестивалі й конкурси, зокрема останній віолончельний…

— Очевидно, вони не набрали тієї потуги (їм не допомогли в цьому), щоб акумулювати наявний потенціал, щоб всесвітньо відомі виконавці (не називаю імен, щоб когось не образити) — усі, хто вийшов із пострадянського простору, хотіли потрапити на батьківщину Когана, Ойстраха, Ріхтера.

М.Р. — Один знайомий заїжджий гастролер на запитання, чому в Одесі він не частий гість, відповів, що йому не дозволяють фінансові проблеми, адже тут мало платять...

— У цьому полягає одна з головних проблем. Потрібен фонд, який міг би забезпечити достойним гонораром тих, хто прагне реалізуватися на концертному майданчику Одеси.

Повернімося до первісно поставленого питання. Серед цінностей, які телебачення пропонує широкій аудиторії, класичне мистецтво як прояв вищої людської культури повинно стояти на першому місці. Воно має бути еталоном для інших, теж важливих проявів художньої творчості. Мені доводиться спілкуватися з представниками російського шоу-бізнесу, і повинен сказати, що вони з великою повагою ставляться до музикантів класичного репертуару і розуміють розстановку в ієрархії. Хоча, попри те, що переважна більшість з них не має теоретичної бази і високої виконавської освіти, вони беруть талантом, бажанням знайти підхід до публіки. У них справді є чому повчитися, щоб позиціонувати себе.

В.К. — У Союзі така ієрархія існувала, і класика активно популяризувалася. Навіть якщо йшов із життя перший керівник держави, по радіо в день трауру звучали пройняті скорботою саме класичні твори.

— Елітарність має місце. За даними соціологів, лише 3—4% розуміють класичну музику. З іншого боку, справді потрібна ідеологічна (та й фінансова) підтримка держави. Наївно вважати, що на першому місці має бути економіка, а потім — мистецтво і культура. Навпаки: мистецтво і культура, а потім — економіка. Важливо збагнути цей взаємозв’язок.

Я гастролював у Китаї. Там держава купує колективи, гастролерів, щоб насичувати культурне життя країни, і водночас просвіщає народ для того, щоб підвищити продуктивність праці. Крім того, вони також розвивають власне мистецтво. Знаєте, скільки в Китаї професійних піаністів?.. За деякими даними, п’ятдесят мільйонів! Надзвичайно розвинуте культурне життя також у Японії, Південній Кореї, де побудували велику кількість першокласних сучасних концертних залів. Пріоритетність культури — у Франції, Англії, Німеччині. Там навіть у ліфтах лунає класична музика…

В.К. — Вважаю, що нам потрібно скористатися й власним історичним досвідом. В Україні у часи Гетьманщини існував престиж мистецтва, пріоритет духовності, який підтримувала громада і церква. Батьки водили дітей до церкви, ті знали напам’ять літургію, співали в хорі. Цим пояснюється, що у згаданий період ми дали світу Бортнянського, Березовського, Веделя та інших. У театр чи філармонію потрібно ходити, як у храм — брати дитину за руку і вести за собою. Питання в іншому: хто поведе за руку сучасних батьків? До речі, коли на місці Хаджибею розбудовувалася Одеса, то поряд з промислово-торговими об’єктами зводили храми, театри, ліцеї, бібліотеки. Ще доріг нормальних не було, а культурно-освітні й духовні заклади вже постали. Чомусь про це забуваємо.

— Не знаю, до кого апелювати тут, в Україні, де серед керівництва країною я фактично нікого не знаю. Мені здається, що ідею першості культури потрібно доносити до правлячої верхівки. До речі (це теж цікаво), я люблю відпочивати в Іспанії. Мені подобається селище Саагара в Каталонії, це північ країни. Звернув увагу, що найдорожчі автомобілі — «Ламборджині», «Феррарі» — з українськими номерами. У цій місцевості оренда особняка з басейном коштує надзвичайно дорого. Про що йдеться? Попри все, є економічні можливості, є ресурс для створення моделі, коли мистецтво й культура були б законодавцями усього. Така модель давно апробована у світі, хоча кожна країна історично пройшла власний шлях розвитку. У нас, в Росії, ситуація дещо краща, бо завдяки Юрію Темірканову, який доніс до вищого ке­рівництва інформацію про жалюгідний стан вітчизняних оркестрів, створена система грантів. Їх отримують провідні консерваторії, театри і симфонічні оркестри, окремі солісти…

Можлива й інша постановка питання; а може, ми самі не зробили достатньо для того, щоб: існуючу еліту прихилити в нашу віру, в наш храм?..

Володимир КУДЛАЧ.