Статки і податки, або Лікнеп для електорату і nota bene депутату

Та вже більше двадцяти років Україна будує іншу, ринкову економіку, де людина позбавлена радянського трудового примусу: працює, де хоче, як хоче, скільки хоче, або й взагалі не працює, і ніхто її за це не потягне до криміналу. Свобода! От саме в умовах оцієї «свободи» пересічна особа повинна багато чого пізнати й усвідомити, але, як писав колись М. Лермонтов, «ми ліниві і недопитливі». І хоч це російський класик, його слова безпосередньо стосуються і нас, українців, хіба що у точнішому перекладі: «ми ледачі і недолугі на додачу».

Скажімо, слово «зарплата» ми вимовляємо, вголос чи подумки, з того чи іншого приводу, чи не щодня, проте мало хто запитав себе: а що таке зарплата, дохід, прибуток, податок, зокрема й податок на заробітну плату, який кожен з нас сплачує (вірніше, його у нас забирають, нас не питаючи) щомісяця?

Якщо раніше експлуататор був знеособлений, бо це була держава, то тепер трудящий знає свого експлуататора, чи то пак роботодавця, навіть в обличчя. А чи покращилось від того «особистого знайомства» становище найманого працівника? Якраз навпаки, оскільки доля найманого працівника (умови праці, оплата тощо) залежить від приватного власника. А його мета — отримати максимальний зиск. Звісно, він мусить виплачувати заробітну плату — «оплату праці, як правило, в грошовому обчисленні, яку згідно з трудовою угодою власник… виплачує працівникові за виконану роботу» (тут і далі цитуємо такі джерела: «Економічний енциклопедичний словник», 2006 (ЕЕС); «Фінансово-економічний словник», 2007 (ФЕС) — Б.С.)

Звернімо увагу на слова «згідно з трудовою угодою». Насправді умови висуває власник, роботодавець, а найманець мусить мовчки погоджуватися на умови або йти геть, поповнювати лави безробітних. До речі, треба припинити вірити байкам можновладців про їхні титанічні зусилля для подолання безробіття. Якщо існує на світі брехня, то це — чистісінька брехня: ринкова економіка немислима без певної (причому немалої) армії безробітних, і держава це прекрасно знає, тому й стягує з працюючих т.зв. «соціальний внесок» для створення фонду з безробіття та вибудовує в усіх райцентрах модерні «Будинки праці», заселяючи їх клерками-дармоїдами.

За цих умов роботодавець намагається отією «трудовою угодою» легітимізувати якнайнижчу оплату праці, але тут «на сторожі» інтересів найманих працівників постає держава, встановлюючи «нижню межу оплати праці за фактично відпрацьовану місячну норму праці (робочого часу) найманого працівника»(ФЕС), тобто мінімальну заробітну плату, за що маємо красно дякувати рідній державі. Не зайве буде уточнити і такі поняття, як зарплата номінальна і реальна. Номінальна — це «виражена в грошовій формі оплата праці, а також певна сума грошей, яку одержує працівник за свою роботу» «поза зв’язком із цінами на товари та послуги і величиною сплачуваних із заробітної плати податків»(ФЕС). А реальна зарплата залежить не тільки від величини грошової заробітної плати, а й від цін на товари (роботи та послуги) та від розмірів податків.

Податки є важливим чинником, який формує реальну заробітну плату, це — «система обов’язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел формування державного бюджету. В умовах ринкової економіки податки виступають інструментом державного регулювання економіки як у масштабі цілого господарства, так і на рівні регіонів, підприємств, окремих осіб» (ФЕС). Це означає, що кожен працівник має сплачувати як загальнодержавні, так і регіональні та місцеві податки, збори і побори, причому всі вони стягуються у певних відсотках з початкової суми номінальної зарплати, що є відвертим здирництвом.

Та головна «родзинка» ховається у маніпулюванні поняттями «дохід» і «прибуток». Якщо «фізична особа» витратила кошти, матеріали, час та трудові зусилля на виготовлення певної продукції, реалізувала її на ринку й отримала певний дохід, то різниця між цим доходом і витраченими коштами складе прибуток (зиск), який, зрозуміло, має бути оподаткованим. А заробітна плата не є прибутком (джерелом збагачення), і її оподаткування суперечить здоровому глузду та класичним економічним законам.

Проте в державі, де 80% населення перебуває на межі або нижче межі бідності, де економіка ледве дихає, а олігархат вивозить з країни останнє «за бугор», де навіть іноземців шокує розкіш, у якій купаються українські можновладці та самоназвана еліта, державні фіскали в цей же час навіть із найзлиденніших «латану свитину… з шкурою знімають» (Т.Шевченко), бо «в умовах ринкової економіки податки виступають основним інструментом державного регулювання економіки…» (ФЕС), іншими словами — джерелом забезпечення «трутневого населення» держави таким грошовим утриманням, яке назвати заробітною платою навіть язик не повертається. Водночас зароблена плата кваліфікується як «дохід», котрим працівник мусить поділитися з державою задля «регулювання економіки». Тому й узаконюється «податок на доходи фізичних осіб», тобто податок, який держава стягує із заробітної плати працівників. 31 січня 2004 року була встановлена єдина ставка оподаткування зарплати — 13%, тепер, як результат правління команди «проффесіоналів», ця ставка становить вже 15%. «Така ставка посилює податкову експлуатацію найбідніших верств населення, є вигіднішою для середніх верств населення і найсприятливішою — для кланово-номенклатурної еліти (ЕЕС). Це добре видно з поданої нижче таблиці.

І ще одна важлива деталь — історія виникнення податку на заробітну плату. Він був запроваджений у розвинених країнах на початку ХХ ст. як вимушений захід у зв’язку з необхідністю отримати кошти на ведення Першої світової війни. Свого часу цей податок «прижився» і в Радянському Союзі, відтак благополучно перекочував до незалежної України. Виходить, що наша держава перебуває у стані війни: з ким? з власним народом? А де ж народні захисники, сиріч народні депутати? Чи їм, з їхнім щомісячним 15—20—30-тисячним грошовим (лише тільки грошовим!) утриманням, не болять болі їхніх виборців, статки яких прописані у верхніх рядках таблиці?

Тож, напевно, потрібен ще один «податковий майдан», який змусив би парламентарів внести кардинальні зміни до Податкового кодексу, зокрема скасувати податок на заробітну плату, яка не перевищує середню по країні на даний час, а оподаткування заробітних плат, які перевищують середню по країні, здійснювати за диференційованою шкалою — рівність всіх перед законом не означає зрівнялівку в зобов’язаннях перед суспільством.

Борис СТУПАК.