Переглядів: 829

Ангеловський характер

Продовження. Початок у номері за 30 березня.

Розділ з рукопису історико-краєзнавчої повісті «Березівка твоя і моя»

Життя Ангелова, батька чотирьох доньок і двох синів, збурила революція. Доньки вже були дорослими й одна за одною виходили заміж: дві — за українців, одна — за росіянина й одна — за єврея. Синові Анатолію стукнуло п’ятнадцять, Віталію — тринадцять. Як і сестри, вони були виховані батьком у праці й для праці. Батькові високі статки тут не лише не завадили, а й допомогли. Він зібрав для дітей багатющу бібліотеку і навчив їх читати, любити книжки. Не випадково дочки починали з учителювання, сини росли інтелектуалами.

Взагалі ж становище в Одеській губернії, в Ананьївському повіті зокрема (не виняток і Березівська волость), характеризувалося строкатою економічною картиною. Дуже різні статки мали степовики Причорномор’я в роки Першої світової війни, з ними і в революцію ввійшли. Без посіву налічувалося понад 17 відсотків селянських господарств, лише п’ята частина мала від 3 до 6 десятин посівів. Великої рогатої худоби не мала, вважай, половина селян, лише одинадцять відсотків мали 4 й більше голів худоби. Звідси й те, хто під час революції був за червоних, хто — за білих. Пробуджена національна свідомість українців привела великі маси їх під жовто-блакитні прапори.

Боже, великий, єдиний,

Нам Україну храни!

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

...Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа!

Цю «Молитву за Україну», натхненно написану Миколою Лисенком на слова Олександра Кониського ще на початку двадцятого століття, тепер можна було почути з уст мільйонів.

Звичайно ж, Василь Михайлович Ангелов був далекий і від революції, і від ідей українства. Але праця була культом для цього болгарина, і він над усе поважав творців добра на землі. І цим жив...

Аж поки революція не показала йому свого кулака. У Березівці, зрозуміло, до того успішний підприємець достеменно збагнув: інший час звалився на суспільство, яке, мабуть, і заслуговувало катаклізму, коли не запобігло йому своїм розумом і гідними людей діями. Ангелов сам віддав місцевій громаді й гарний житловий будинок, і шкільні споруди, й ілюзіон, і землю-годувальницю, надбану власним коштом за багато років. Чи не тому й дивина сталася: його революція залишила у спокої в будинку молодшого сина, куди Василь Михайлович перебрався з найнеобхіднішим для скромного життя.

Пустку в душі відчути б у такому стані. Не відчував: дочки й сини знайшли себе після суспільного перевороту в праці у школах. От нехай і будують нове життя, він завжди і всюди вчив бути корисними людям. Сам навів лад у підвалі Віталієвого будинку й обладнав горно з міхом; прибережений ковальський інвентар — молоти, правила, фартухи — розклав на зручні місця.

— Віталію, тобі, холостякові, інше в голові, — сказав синові. — А я в свою молодість повертаюсь, віднині забуті ковальські вибрики займатимуть мене.

Й усміхнувся сам собі.

У маленькій кузні в підвалі задзвенів молоток, дихнуло жаром розпечене до яскраво-червоного залізо. Довелося й Віталієві братися за молота. Але ж які дивовижні троянди знову «вирощував» із металу батько! Він змайстрував обручики і скріпив ними розбиту китайську чашку. Твір мистецтва вийшов...

— Тату, подаруй свої троянди Зіні на родини, — порадив Віталій. Так, Зінаїда, друга дочка, зібралася стати матір’ю. Зять, майбутній молодий батько, начальник березівської залізничної станції Трохим Давидович Дяченко, без сумніву, зрадіє «вічній квітці» на честь первістка.

Потім, коли Зінаїда народила Ірину, дідусь справді подарував онучці незвичайну троянду, крім усього іншого, конче потрібного немовляті.

Побувавши на залізничній станції, Василь Михайлович побачив, як важко зятеві справлятися зі своїми обов’язками у цей шалений революційний час. У кабінет до начальника, розповідав Трохим, одного дня вскакують червоні, другого — білі, третього — ті, що за Петлюру, і кожному догоди...

Ангелов став свідком повернення залізницею з Одеси в Єлисаветград отамана Григор’єва, який кидався зі своїми повстанцями з одного табору в протилежний. На станції Березівка його розпізнали як «червоного», хоч і з жовто-блакитними і чорними прапорами.

Квітневого ранку 1919 року вже розпукувалися на пристанційних вишнях квіткові бруньки, коли паровоз, чахкаючи, загальмував біля водокачки, а з отаманового вагона показався сам Григор’єв. Із селища прибігли люди, дядьки, які проїжджали мимо, покинули свої вози і подались послухати того, хто загорланив.

— Я, отаман Григор’єв, і мій штаб голови свої покладемо за права працюючого люду! — гукав він до присутніх. — Хай живе свобода друку, совісті, зібрань, спілок, страйку, праці й професій, недоторканність особи, думки, оселі, переконань та релігії! Змучений народе Божий, любіть одне одного, не проливайте братерської крові!

Григор’євці поїхали далі. У Єлисаветграді вони обеззброїли ЧеКа, комуністичний батальйон та продармійців. Невдовзі їхнього отамана червоні заарештували й розстріляли.

Те, що коїлося в Березівці після остаточного вигнання військ Антанти і Добровольчої армії, увігнало Василя Михайловича в жах. Іменем революції більшовики відбирали людське добро, нажите працею, «надлишки». Жирував комітет бідноти, наділений безмежними правами реквізовувати. Та ще й банди грабіжників скрізь гасали. Одна напала на залізничну станцію, поранила начальника. Трохим Дяченко загоїв рани, здоров’я ж зовсім похитнулося. Він помер, залишивши дружину Зінаїду з крихітними Іринкою та Юрком. Інші Ангелови поступово покидали Березівку. Їм здавалося, що в Одесі буде краще. Он там Олександра зі своїм чоловіком Інокентієм Місюрою непогано влаштувалися. То й Анатолій, як закінчить фізико-математичний факультет університету, вечірнє відділення, зможе знайти роботу вигіднішу, ніж досі. До Олександри й Анатолія потяглися затим Марія з чоловіком-слюсарем Леонідом Івановим, за ними, розрахувавшись у трудовій школі, — Клавдія та Анатолій Фабриканти.

Залишалися лише там, де народилися, Віталій та Зінаїда. З батьком. Наприкінці двадцятих років Віталій Ангелов зблизився із вдовою з двома дітьми Людмилою Василівною Галич і так закохався в неї, що, незважаючи на різницю у віці в дванадцять років, одружився. Василь Михайлович поважав життєвий вибір своїх дітей. З радістю зустрів він у 1931 році народження онука — Георгія Віталійовича Ангелова. Не знав тоді дід, що продовжувача роду народила Ангеловим правнучка генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка по його старшій сестрі Катерині — Людмила Василівна Галич. Так об’єдналися два непересічні роди.

Дочки й син Анатолій час від часу навідувалися до батька з Одеси. Олександра — з сином Юрієм, учителька. Зінаїда пригощала сестру й племінника варениками з вишнями, бо що-що, а вишні у Березівці родили. Її синок, теж Юрій, водив двоюрідного брата-тезку до діда Василя в майстерню-підвал, і Юрій Місюра зачаровано завмирав, дивлячись, як дід виточує на токарному верстаті з дерева шахові фігури і розставляє їх на скляній шахівниці. Третя дочка Василя Михайловича — Марія — дітей не мала, її супроводжував чоловік — Леонід Іванов, висунутий в Одесі радянською владою із слюсарів у народні судді, однак те не тішило Маріїного батька, якого в 1936-у почали часто викликати з його підвалу в міліцію на допити. У той час у Березівці дуже багатьох судили як «ворогів народу». Невже і зять отак судить? У Марії була зате краща робота — працювала головним бухгалтером (вивчилась!) на великій і знаменитій швейній фабриці імені Воровського. Чоловік молодшої дочки Клавдії — Анатолій, перевчившись із педагогів, теж знайшов себе на виробництві — працював головним механіком суднобудівного заводу імені Андре Марті, сама ж Клавдія продовжувала вчителювати (згодом її удостоїли почесного звання «Заслужена вчителька Української РСР»)... Анатолій Васильович, старший син старого Ангелова, коли закінчив вечірнє відділення фізико-математичного факультету університету, став на заводі радіальних верстатів, де працював у конструкторському бюро, уже головним металургом. Тут проявив себе і чоловік Олександри — Інокентій Місюра (їхній син Юрій, коли спалахнула війна, евакуювався разом з батьком і дядьком на Урал, точив снаряди для фронту, підставляючи собі, хлопчакові, ящик під ноги, щоб дотягнутися до верстата. Після війни він, начальник інструментального цеху «Радіалки», згадував це у кабінеті дядька, Анатолія Васильовича Ангелова, генерального директора заводу, знаного у всій Європі своїми верстатами).

Під час одного з приїздів у Березівку в 1936 році Анатолій Васильович забрав батька до себе в Одесу. Старого, вже важко хворого і до того ж засмиканого енкаведистами. На руках в Анатолія Васильовича батько й помер у 1937-у. Помер корінний болгарин, учасник — у юному віці — оборони гори Шипки під час російсько-турецької війни 1877—1878 років і голова тепер такого потужного болгарсько-українсько-російсько-єврейського роду, який зародився й розвинувся в Березівці, щоб потім його пагони з’явилися по всіх усюдах.

Далі вже мовитимемо не лише про дітей, а й про онуків коваля Василя Михайловича Ангелова. Всі вони після відходу у вічність глави роду щороку збиралися в Одесі, біля Нового базару, на квартирі Клавдії Василівни. Не був винятком і 1941-й, коли 21 червня гарно посиділи допізна, а 22 вранці почули з хрипкого репродуктора на вулиці, з теперішньою назвою Княжа, що гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.

Брат Клавдії Віталій, наймолодший (йому виповнилося 37 років), сказав:

— Мені, мабуть першому доведеться братися за гвинтівку, давайте сфотографуємося на пам’ять...

У сина Зінаїди Василівни Юрія Дяченка, студента педагогічного інституту, був заряджений фотоапарат із світлочутливою скляною пластиною. На ній і вкарбувалися всі Ангелови. Серед березівчан — той самий Віталій Васильович з дружиною Людмилою Василівною та десятирічним синочком Георгієм.

Віталій Ангелов загинув під фашистськими бомбами у селі поблизу Каховки в жовтні 1941 року.

На щастя, більше ніхто з Ангелових на фронтах Великої Вітчизняної не загинув. (Загинули ж ще два сини Людмили Василівни від першого шлюбу — Віктор і Сергій Бєлови. Віктор, морський офіцер, приїхав із Севастополя 15 червня 1941 року у відпустку і в той же день розписався з березівчанкою Марією Нільською, яка тільки-но повернулася з Одеси з дипломом лікаря. Їхній медовий місяць тривав лише тиждень. 23 червня Віктор терміново повернувся в Севастополь, а Марію, медика, мобілізували в діючу армію. Через кілька місяців Марія одержала похоронку на чоловіка, до кінця війни вона ще вийшла заміж за бойового льотчика, Героя Радянського Союзу Тараненка. Однак і другий чоловік невдовзі загинув у бою. Демобілізована після Перемоги капітан Марія Тараненко пішла працювати в рідний медінститут, там стала процесором, доктором наук і 30 років завідувала кафедрою, виховала сина, батьком якого був льотчик-герой).

Борис ДУБРОВ.

(Далі буде).

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net