Переглядів: 1038

Щастя селекції і селекція щастя

Генетик  з  великої  літери, або  Драма  зі  щасливим  кінцем

У селекційно-генетичному інституті працює видатний учений, різнобічно обдарована людина Адольф Стельмах. Він — доктор біологічних наук, професор, академік НААНУ. Багато років Адольф Фомич очолював тут відділ генетики, а зараз працює в ньому головним науковим співробітником. Визнання прийшло до нього у складний період відродження в інституті класичної генетики.

Як відомо, ця наука з 30-х по 60-ті роки минулого століття у країні не визнавалася, що, в основному, було пов’язано з іменем її противника Трохима Лисенка, який з 1929-го по 1936-й працював в одеському інституті і певний час навіть очолював його, а потім був переведений до Москви на посаду президента Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ).

Заради справедливості слід сказати, що деякі дослідження Трохима Денисовича принесли певну користь, але загалом його теорія була глибоко помилковою і завдала науці великої шкоди.

Згадуючи той період, Адольф Фомич розповідає:

— З часу свого заснування до 1930-х інститут стояв на передових світових позиціях у розвитку генетики. Його очільник Андрій Сапегін був відданим прихильником класичної теорії спадковості і відповідно спрямовував колектив. Але згодом він з особистих мотивів залишив колег і перебрався до Ленін­града у Всесоюзний інститут рослинництва, який тоді очолював відомий вчений Микола Вавилов. Були в нього й інші підстави для переїзду, зокрема надмірна підозрілість працівників партійних осередків та органів безпеки, яким не давали спокою лаври борців з економічною диверсією. А тут ще й підіграла погода: взимку 1928—1929 років поля вкрила суцільна крижана кірка, і пшениця, виведена селекціонерами, вимерзла. Сапегіна заарештували, але довести, що це він зумисно наслав на поля кригу та не попіклувався про суперморозостійкість рослин, не змогли і відпустили. Але хіба таке проходить безслідно?

Тим часом у поле зору Наркомзему України потрапив агроном Трохим Лисенко. Одна з центральних газет написала про нього як сміливого експериментатора, який розсуває межі незвіданого і торує шляхи у рослинництві. Трохим Денисович начебто порадив своєму батькові посіяти озиму пшеницю як яру, навесні, насіння якої в накільченому стані перед тим тривалий час ви­тримали в снігу. І вона, як написала газета, дала добрий врожай. «Оце так талант!» — подумали чиновники і швиденько направили його до Одеського селекційно-генетичного.

Але на генетиці агроном не знався і не збирався її вивчати. Навпаки, на Українській генетичній конференції, яка у 1932 році відбулася в Одесі, він виступив з її різкою критикою. Відтоді, власне, і розпочалася ця драма.

Лисенко вважав, що не існує ніяких матеріальних носіїв спадкової інформації, що спадковість — це комплексна властивість рослини, здатна змінюватися сама по собі відповідно до зміни зовнішніх умов. Тобто, для того щоб змінити чи перекомбінувати спадкові фактори, не потрібно ніякої мутації чи гібридизації, достатньо помістити рослину в інші умови, і її спадковість зазнає адекватних ознак.

Біда Лисенка навіть не в тому, що він не визнавав генів як структурних частинок хромосом, цих істинних носіїв спадковості. Ці погляди можна було б скорегувати у звичайних наукових дискусіях. Лихо в іншому — під його теорію було підведено філософське обґрунтування біології як соціалістичної науки, на неї механічно було накладено низку положень діалектичного матеріалізму. Це страшенно імпонувало Йосипу Сталіну, який особисто підтримав «новатора» від рослинництва і щедро осипав його всілякими нагородами. Відтак і всі по вертикалі партійні й радянські органи теж схвалили «лисенківщину». Опоненти ж зазнали утисків і навіть репресій. Скажімо, одного з моїх вчителів, який обіймав посаду заступника директора одного із всесоюзних інститутів у Москві, звільнили з роботи і направили лаборантом на звіроферму в Комі АРСР.

«Лисенківщина» — це «распутінщина» у біологічній науці. У царській Росії чернечий пророк не міг би з’явитися без підтримки імператора, так само Лисенко — без симпатії Сталіна.

У той період, сподіваючись отри­мати нові сорти, озимі сіяли навесні, а ярі — восени, збиткувалися над іншими культурами. Доходило до абсурду: аби підвищити вміст жирових клітин у соняшнику, плантації обприскували олією...

Ця вакханалія тривала і після смерті Сталіна — за Микити Хрущова. І лише у 1964 році, коли його було відсторонено від влади, верхи схаменулися, визнали відставання у біологічній науці та взялися повертати генетику із «лженауки» в істинне вчення. Але зробити це було непросто, адже в країні виросло ціле покоління науковців, вихованих у дусі «лисенківщини».

Ось у такий час, а саме у 1968 році, я, 27-літній кандидат наук, приїхав до Одеси, по суті, за направленням ЦК партії, хоч і був безпартійним, а точніше — за рекомендацією мого університетського вчителя Миколи Турбіна, який у Білоруському державному університеті викладав нам курс генетики, і де я захистив дисертацію на цю тему. Після реабілітації науки Турбін став академіком ВАСГНІЛ (1967) й очолив там відділення рослинництва і селекції.

— Варто пояснити: яким же чином у роки гоніння на генетику її все ж викладали у Білоруському університеті?

— Справа в тому, що керівники республіки Кирило Мазуров і Петро Машеров мали певну сміливість у відстоюванні позицій прогресивних вчених. Завдяки цьому Білоруському університету було дозволено, всупереч загальносоюзній програмі, читати класичну генетику. До речі, таке право вибороли також новостворений Новосибірський і Ленінградський університети.

— І з чого ж ви почали свою діяльність в Одесі?

— Мені надали великі права: від зміни тематики відділу до заміни кадрів. Звичайно, довелося орга­нізувати роботу по-новому, але, зважте, я нікого не позбавив робочого місця. Я усвідомлював, що сталася кардинальна, протилежна попереднім поглядам, зміна підходів до вивчення біологічних процесів. Отже, потрібен був час, аби люди переконалися у правильності генетичної теорії спадковості, щоб стався злам у їхній свідомості, щоб вони набули відповідної ква­ліфікації. Попервах ми брали окремі постулати Лисенка і з’ясовували, в чому їх помилковість.

Водночас я читав лекції з генетики молодим науковцям, які при­йшли до селекційно-генетичного, не вивчаючи її у вузах, та викладав курс у сільгоспінституті. Поступово кадри якісно зміцніли. Крім того, до нас прийшли працювати і вже досвідчені фахівці з деяких інших структур.

І результати не забарилися. Сьогодні відрадно констатувати, що на рахунку відділу — багато фундаментальних досліджень. Одне з них присвячене вивченню типів і темпів розвитку пшениць. До нас ніхто в світі цього не робив. Ми першими класифікували принципи та методи вивчення генетичних систем, які контролюють різноманіття складних господарсько цінних ознак у культурних видів рослин, і на цій основі організували дослідження з ідентифікації генотипів, оцінили закономірності їх географічного розповсюдження за такими ознаками, як темпи розвитку, складові врожаю, стійкість до стресових умов тощо. Це дозволило розробити рекомендації селекціонерам для цілеспрямованого використання генетичних систем у своїй роботі. Дослідження у цьому напрямку тривають ось вже понад 40 літ. Ми нагромадили великий фактичний матеріал, значний досвід і справедливо вважаємося світовою школою з даної тематики.

Варто відзначити, що наші дослі­дження посприяли тому, що згодом в інституті з’явилися два самостійні наукові напрямки, один з яких вивчає відділ генетичних основ селекції, а другий — відділ геноміки і біотехнології.

Нам приємно, що у нашому відділі, роботу якого ми колись починали з нуля, зросло 7 докторів та 11 кандидатів наук, які, крім України, працюють у Білорусі, Індії, Росії, Узбекистані.

Мені особисто випало бути учасником розробки програми генетичних умов селекції у колишньому Союзі і керувати такою програмою в Україні, консультувати працівників наукових закладів Англії, Голландії, Індії, Мексики, США, співпрацювати в координаційному науковому центрі країн РЕВ, у департаменті сільського господарства США.

— Розкажіть, будь ласка, коротенько про себе: звідки родом, які спогади залишилися з дитинства, якому заняттю віддаєте перевагу в годину дозвілля?

— Народився я 12 червня 1941 року на хуторі Доміново, що у мальов­ничій місцевості Західної Білорусі. Нагадаю, з 1921 по 1939 роки ця територія належала Польщі. Родина у нас була великою і працелюбною. До 1949-го, коли всіх силою загнали у колгосп, ми жили у повному достатку. До усуспільненого господарства у нас відібрали шість корів, амбар, вози, сани, бричку, жатки, молотарки... А за увесь рік праці у колгоспі ми заробили 24 кілограми жита. І все. Ось така арифметика. Але це ще добре, що й так обійшлося. Могло бути гірше: йшло тотальне розкуркулення, пошук ворогів, звичним явищем стало за­слання до Сибіру. Така доля спіткала і батькового брата, якого відправили туди з п’ятьма дітьми.

І все ж рід наш був стійким до незгод, жадібним до знань. Мені, наприклад, з братом довелося ходити до десятирічки у сусіднє село за 11 кілометрів. І нічого, обидва закінчили школу із золотими медалями. Дехто тоді засумнівався, мовляв, як це так: два брати з віддаленого хутора і раптом — медалісти? Нам довелося пройти переекзаменування і ще раз довести право на відзнаки. Вже потім я довідався про те, що в діда було 27 внуків, з них 23 здобули вищу осві­ту, а 17 — вчені ступені.

Після закінчення школи мене запрошували і до фізкультурного, і до театрального інститутів, але я обрав біологічний факультет Білоруського університету.

У вільну годину віддаю перевагу читанню літератури, здебільшого наукової та історичної тематики. Можу читати твори в оригіналі, вільно володію англійською, німецькою, польською, російською, українською і білоруською мовами. Пишу й сам, недавно опублікував поетичну збірку «Каб любіць Беларусь», де кожен вірш — частина життя і почуттів, продиктованих серцем.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net