№ 22 (21390) четвер 14 березня 2013 року

На цьогорічну мистецьку виставку до Кобзаревих днів одеські художники подали своє розуміння, свою інтерпретацію постаті Тараса Шевченка в сучасному суспільстві та його значення для українського етносу. У форматі вже традиційної конференції їх суттєво доповнили запрошені гості — представники історичної науки, філології, культурології — та підкріпив міцним поетичним словом літератор. У результаті перед кожним з присутніх — а людей зацікавлених було дуже багато — немовби постав свій Шевченко, невід’ємний від сучасного націєтворчого процесу, який непростимо та небезпечно затягнувся в часі.

І справді, чи не задовго триває цей процес пізнання національного генія, чи не витворили ми собі ікону, образ, божество, до якого молимось, та й то, назагал, тільки двічі на рік, а в проміжках між цим безпечно забуваючи про його заповіти, про його настанови, про його пророцтва?

Запитання далеко не риторичне. Українці, здається, не усвідомлюють, що за наріканнями на лиху долю та невдалі обставини вони забули про те, що нація сама мусить бути — діалектично — творцем власної долі та обертати будь-які обставини на свою користь.

У цьому переконують і щойно минулі відзначення 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка — властиво, все те, що відбувалося у ці дні. Як не дивно, але ми дуже погано знаємо спадщину свого Пророка, хоча полюбляємо при всілякій нагоді цитувати його найреволюційніші рядки.

Це намагання створити з Шевченка заяложену ікону, до речі, проглядається і з боку влади в контексті планування майбутнього відзначення його 200-річчя. Їй, безперечно, це значно безпечніше, аніж глибинне усвідомлення україн­цями поетових закликів, скажемо так, «прямої дії». Ілюстрацією тут може слугувати цьогорічна заборона місцевої влади читати вірші Тараса Шевченка на його батьківщині у селі Моринці — через їх надмірну, мовляв, революційність. Випадок, можна сказати, безпрецедентний, і дивує млява реакція громадськості. А втім, чи так уже й дивує? Випадок цей, попри все, дуже показовий, і він засвідчує, що влада постійно випробовує терплячість людей, провокує їх, та щоразу у висліді отримує вияв цілковитого збайдужіння.

9 березня 2012-го. Біля пам’ятника в Одесі. Стоїть кам’яний Шевченко і мовчить, і з подивом дивиться на дві України, що проходять перед ним. Він все сказав… А що кожен зрозумів, чи не зрозумів — не його вина.

Ось прийшли представники влади, мовчки звично поклали квіти… Урочисті звуки Державного гімну, урочистий прохід почесної варти…

А по якімсь часі — вже інші люди підходять з квітами, вітають один одного зі святом, посміхаються. Розгортають величезне полотнище з державними кольорами. Десь поряд звуки бандури. Знову Гімн — у всіх права рука на серці…

Учора на пленарному засіданні Європарламенту планувалося обговорення українського питання, в тому числі і нещодавнє позбавлення Сергія Власенка, захисника екс-прем’єра Юлії Тимошенко, депутатського мандата. На момент здачі номера інформації про засідання ще не було.

Але вже було відомо, що сам Власенко на засідання Європарламенту потрапити не зміг. «Сьогодні, 13 березня, вчергове, прикордонна служба відмовила мені у виїзді за кордон. Сьогодні я збирався на персональне офіційне запрошення представників Європарламенту взяти участь у термінових дебатах, які організовано щодо питання України, де буде розглядатися та ганебна справа, яку розглядав ВАСУ щодо позбавлення мене мандата, — поширила слова адвоката прес-служба «Батьківщини». — Це все відбулося всупереч заяві ГПУ, що у них немає до мене претензій. Це політичні репресії, це продовження ескалації і того, що ніхто не збирається зупинятися. Тому я підкреслюю, що най­ближчим часом я чекаю арешту, і це буде наступним кроком, який чиниться задля того, щоб у Юлії Тимошенко не було належного фахового захисту у сфальшованих проти неї кримінальних справах».

У вівторок, 12 квітня, в Одеській міськраді відбувся екстрений брифінг міського голови Олексія Костусєва щодо рішення господарського суду Києва за позовом компанії «Вікойл» про обов’язкову передачу в оренду одеських прибережних схилів. Спочатку планувалося провести захід у малому залі, однак його перенесли у великий сесійний, влаштували пряму відеотрансляцію в Інтернеті. Окрім журналістів на брифінгу були присутні чи не всі працівники мерії — мабуть, для більшої драматичності.

Як повідомив градоначальник, господарський суд міста Києва прийняв рішення, яким зобов’язав міськраду передати в оренду з правом викупу фірмі «Вікойл» під комерційну забудову схили від Ланжерона до Аркадії. «Підстави сміховинні: незаконні договори, які ще в 2004 році уклали між собою управління інженерного захисту міста і фірма «Вікойл», — вважає Олексій Костусєв. Він також зазначив, що в березні 2012-го суд уже виніс рішення, яким зобов’язав передати проектному інституту всю необхідну документацію для оформлення цього землевідведення. «Я це рішення не виконав, за що на мене накладені шість штрафів й офіційно попереджено про кримінальну відпо­відальність за невиконання рішення суду», — розповів мер і додав, що і нове рішення суду також не визнає.

Дякувати Богові, так, як і раніше. Бо, на щастя, шизофренія, що інфікувала більшість депутатського корпусу Одеської міськради, поки що не торкнулася головної вулиці. Зате великими ляпами позначилася на інших районах топоніміки, продемонструвавши пристрасть до безглуздих пере­йменувань на потребу дня.

Чого лиш варта багатостраждальна вулиця на Близьких Млинах, якою прямує завжди переповнений трамвай десятого маршруту! Колись була вона Совєтською, потім почала зватися іменами славетних одеситів Івана та Юрія Лип. Тільки-но люди звикли до нової назви, як щедра на любов нинішня влада присвоїла вулиці ім’я якогось мірошника, про котрого раніше мало хто бодай щось чув. Терпіть. Запам’ятовуйте.

Навіть серед жителів Донбасу тільки кожен третій вірить, що Тимошенко могла замовити вбивство Щербаня, а 64% упевнені, що цього не було. У Центральній Україні версію влади розділяє лише кожен десятий.

Переважна більшість населення України (76%) не вірить у те, що Юлія Тимошенко замовила вбивство Євгена Щербаня. Вірять у таку можливість 24% респондентів. Про це свідчать дані соцопитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), повідомляє «Дзеркало тижня. Україна».

14 березня опозиція розпочинає акцію «Вставай, Україно!», яка охопить усі обласні центри й триватиме до 18 травня, коли в Україні відзначають День Європи.

Акції пройдуть під гаслами про відставку президента Віктора Януковича і дострокові президентські вибори, а також за соціальні та економічні права.

Алкоголь, цигарки і наркотики входять у п’ятірку головних споживчих витрат українського населення, пише zn.ua.

Витрати українців на алкоголь, цигарки і наркотики у 2012 році значно перевищили витрати на охорону здоров’я, відпочинок, культуру, освіту і навіть на одяг та взуття. Про це свідчать дані, оприлюднені Державною службою статистики України.

Генетик  з  великої  літери, або  Драма  зі  щасливим  кінцем

У селекційно-генетичному інституті працює видатний учений, різнобічно обдарована людина Адольф Стельмах. Він — доктор біологічних наук, професор, академік НААНУ. Багато років Адольф Фомич очолював тут відділ генетики, а зараз працює в ньому головним науковим співробітником. Визнання прийшло до нього у складний період відродження в інституті класичної генетики.

Як відомо, ця наука з 30-х по 60-ті роки минулого століття у країні не визнавалася, що, в основному, було пов’язано з іменем її противника Трохима Лисенка, який з 1929-го по 1936-й працював в одеському інституті і певний час навіть очолював його, а потім був переведений до Москви на посаду президента Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ).

Заради справедливості слід сказати, що деякі дослідження Трохима Денисовича принесли певну користь, але загалом його теорія була глибоко помилковою і завдала науці великої шкоди.

Хліб є повсякденним харчем мільйонів людей, а білки пшениці, крім впливу на фізичні властивості тіста і хліба, несуть ще й важливе навантаження біологічної цінності. Тому важко переоцінити діяльність відділу генетичних основ селекції, який досліджує генетику якості зерна на рівні білків та ферментів, створює і вивчає вихідний матеріал для селекції сортів зернових культур традиційного та спеціального напрямів технологічного використання зерна, контролює генетичну чистоту насіння сортів, ліній, гібридів зернових та олійних культур. У цій справі є немало наукових досліджень, якими можна справедливо пишатися. Але розмова у відділі вийшла не стільки про успіхи, як про проблеми, які стоять перед вченими, про завтрашній день галузі.

— Будь-яке явище, — розповідає завідувач відділу доктор біологічних наук Олександр Рибалка, — має певні виміри, принаймні початок і кінець. Якщо взяти, наприклад, пружину і почати стискати її, то спочатку це буде легко, а потім дедалі важче і важче, аж до кінця. Певну аналогію можна провести і з селекцією. Ми вже дійшли до такої межі, коли підняти врожайність практично майже неможливо.

Білою піщаною смугою вздовж лиману повільно йшов засмаглий юнак. Залюблено подивлявся на воду та чайок, що метушилися над нею. Швидко пірнаючи, вони діставали дрібну рибку й, миттю ковтнувши, знову з гелготом падали у сині води, виловлюючи собі корм. Зрідка між ними важко ширяли великі мартини, намагаючись перехопити здобич. Та куди було неповоротким жирним птахам до легких, як пір’їни, чайок? Стояв такий пташиний гамір, що інших звуків навколо було не чуть.

Хлопець сів на спориш, що межував з теплим піском, занурив у нього босі ноги й насолоджувався ніжним літнім теплом, гіркуватим запахом полинового пилку, що линув зі схилів. Цілковитий спокій опанував його душу. Було світло й чисто, як у храмі. Синій лиман, птахи, сонце — його стихія. Мружачись на сонце, чомусь пригадав рибальську мудрість: чайки сідають на воду — гарна на морі погода. Так воно й бувало. Коли птахи, розпачливо кигичучи, билися об небеса — чекай бурі.

В одній з газет прочитала статтю з промовистою назвою «Демократія — це домовленість про права між добре озброєними джентльменами». Публікація змусила глибоко замислитися: чи варто озброювати населення для самозахисту? В цьому питанні багато своїх «за» і «проти». Скажімо, в Америці можна вільно купувати зброю. Та хіба не через це завдяки ТБ ми стали свідками масового відстрілу людей?

Зазвичай у подібних випадках правоохоронці шукають мотиви: кому це вигідно. Та в тому то й річ, що більшість трагедій — чистісіньке безглуздя. Припустимо, і в наших руках з’явилася зброя. Але хіба кожен здатен убити? І чи не вб’ють з цієї зброї тебе? Треба бути всуціль зітканим з ненависті, щоб холоднокровно цілити в людину. Багато таких? На щастя, ні.

Переконана: для надійного самозахисту є значно розумнішим масове прищеплення людям високої моральності, необхідності дотримуватися Господніх заповідей, перша з яких — «Не убий!». Слід також па­м’ятати, що поміж нас ходить чимало психічно хворих людей, покірних тому, про що кажуть «таємничі голоси». Невже і їх слід озброювати? А наркомани, алкоголіки?.. Озброєння це не порятунок суспільства. Швидше — його загибель.

До 199-річчя Тараса Шевченка в ОННБ ім. М. Горького відбулися традиційні Шевченківські читання. Вони мали ту особливість, що ключовими учасниками заходу були не скільки науковці, як представники переважно творчих професій: художники, скульптори, артисти. Вид їхньої діяльності в образній формі акумулював значний обсяг інформації про творчість та постать Тараса Шевченка. Серед слухачів — студенти Одеського аграрного університету, читачі бібліотеки.

Ведуча Тамара Кухарук представила учасників заходу. Це, зокрема, відомий скульптор, заслужений художник України Олексій Копйов, живописець, викладач ПНПУ ім. К. Д.Ушинського Світлана Крижевська, актор Одеської філармонії Лариса Хонич, краєзнавець і колекціонер Тарас Максим’юк, викладачі Одеського аграрного університету Олена Коваленко та Олена Ніколюк.

Володимир Кабаченко — знаний в Україні митець, учасник багатьох виставок різного рівня. У 2008 році він став переможцем муніципального конкурсу ім. К. Костанді: так був відзначений внесок художника у розвиток українського образотворчого мистецтва, оригінальність і самобутність його робіт, надзвичайна майстерність, що відображає український національний міфологізм.

Цими днями в Одеському художньому музеї експонується нова виставка Володимира Кабаченка «Степові caprichos», яку він присвятив 199-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. Використаний у назві музичний термін «caprichos», який означає «каприз, примха» та застосовується до п’єс мінливого характеру і вільних за будовою, якнайкраще відповідає духу творів художника, написаних в останні роки, що й представлені на виставці. У них героїчне минуле України тісно переплітається з містично-поетичним сприйняттям світу, що живе в українських казках і легендах.

Кароль Юзеф Войтила, якого світ знає як Івана  Павла II, за життя став світочем, духовним поводирем для усього людства, для людей різної віри. Його серце було відкрите для усіх, хто вірив у Небесного Отця й слугував добру і миру. Залишається таким він і після того, як у 2005 році полишив своє земне буття.

Він був першим Папою Римським із слов’ян. На своїй батьківщині, у Польщі, понтифік став національним героєм.

Обраний на престол 58-літній Папа, освічений та харизматичний, який був у прекрасній фізичній формі, одразу ж зарекомендував себе як глава Церкви, сповнений свіжих ідей і нових задумів. Незабаром стало очевидним, що він поєднує традиційний релігійний консерватизм з безпрецедентними рішеннями та вчинками.

Про виконання в Одеській філармонії Людмилою Касьяненко фортепіанного Концерту О. Скрябіна

У вересні 2012-го сповнилося 115 років із дня прем’єри фортепіанного Концерту Олександра Скрябіна у виконанні автора. Прем’єра відбулася в Одесі з величезним успіхом, за свідченням В. Софонова, піаніста, диригента, тоді ректора Московської консерваторії, у публіки і з «поблажливою» оцінкою і твору, й виконання юного генія в пресі.

Концерт Скрябіна дотепер є «твердим горішком» для піаністів, оскільки потребує не тільки відповідної технічної оснащеності, але і спів-розуміння високого Містицизму композитора-піаніста, що поринув у простори Космосу, Всесвіту в якості своїх ліричних-гімничних захоплень. Скрябін був носієм тієї аристократичної салонної манери гри, яку майже цілком усунуло одержиме демократичними закликами акаде­мічне ХХ сторіччя і яка полягала в особливого роду дематерилізуючому ефекті звукодобування, завдяки чому навіть «вища грандіозність» скрябінських кульмінацій не обтяжувалася фізичним натиском, а вирішувалася нервовою екзальтацією і користуванням особливо швидкими темпами.

Наприкінці зими медійникам з усіх куточків України влаштували справжнє свято: журналістів, телеоператорів та фотографів запросили на чотири дні до Криму на XXII Міжнародний туристичний ярмарок «Крим. Курорти. Туризм. 2013» — знайомитися з туристичним та рекреаційним потенціалом автономії. Програма видалася досить насиченою: форуми, конференції, майстер-класи, презентації… Особливе місце займали екскурсії до білогірського парку левів «Тайган», Нікітського ботанічного саду (в селищі міського типу Нікіта) та Балаклавського військово-морського музею підводних човнів. Та про все по порядку.

День перший.
Білогірський
підкорювач левів

Олега Зубкова в Україні як тільки не називали і які лиш ярлики (пам’ятаючи про його дружбу з колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та балотування на крісло мера Ялти) на нього не чіпляли. Згадувати все сказане — паперу не вистачить. І все ж Олега Олексійовича знають насамперед як успішного директора ялтинського зоопарку «Казка» та засновника першого в Європі сафарі-парку левів «Тайган» (подібні є у Танзанії та Кенії, але для Криму це справді революційний проект).

Тепер уже й Одесу намагаються зарядити енергією учасники інтернет-руху Harlem Shake, що з англійської означає «гарлемський струс». Судячи з кількості прихильників цього руху в соціальних мережах, дедалі більше молоді виявляє бажання долучитися до, як самі вони зазначають, «яскравої події, присвяченої світовому пориву абсурду». По суті Harlem Shake означає стиль танцю, який започаткували в районі Гарлем міста Нью-Йорка. Він вважається відгалуженням хіп-хопу.

План «гарлемського струсу» простий. Спочатку молодь нібито займається своїми справами, наприклад, віджимається. А один тим часом робить незрозумілі рухи під веселу музику, та на нього ніхто не зважає. Потім, наче хвилею, всі учасники починають долучатися до божевільного танцю, активно виплескуючи свої емоції. Костюми в команд теж непрості: скафандри, ласти, прапори, кашкети, мотузки, протигази, рушники, плащі, шоломи, музичні інструменти, спортивний інвентар, посуд, перуки... Одна із варіацій виконання танцю — повністю оголеними.

У музеї «Степова Україна» (вул. Ланжеронівська, 24а) сьогодні та завтра ще можна встигнути переглянути виставку «Рукоділля нашої сучасниці». Її учасниці — жінки, які живуть поруч з нами, працюють у різних сферах, опікуються сім’ями, але, на відміну від багатьох, знаходять час і для творчого самовираження.

Нинішня експозиція є продовженням проекту, в рамках якого вже проводилися виставки «Рукоділля. Мереживо», «Рукоділля. Вишивка». Скажімо, остання з них (вона проходила торік) була присвячена жінкам, які в тяжкі повоєнні часи саме з допомогою вишитих обрусів, фіранок, покривал і наволочок, серветок та рушників тощо прикрашали помешкання, вносячи радісні, барвисті нотки у важку буденність.