Чи станемо колись таки українцями?

Першість у боротьбі проти однієї з найважливіших ознак Української національної держави належить меру Одеси гр. Костусєву, уродженцю Сахаліну. Йому, бачте, не потрібна для його «діяльності» українська мова, бо Одеса — це місто новоросійське: на кожній вулиці білборди про «великий и могучий русский язык», прославляння імператорів Катерини II та Олександра ІІ, відкриття їм пам’ятників (чи є десь у світі щось подібне?), нищення української історії (перейменування вулиці Івана та Юрія Лип). Тих, хто протестує проти цього нищення — справжніх українських патріотів, називає фашистами. І все це в державі, в якій живе і є її громадянином! Справді, що може знати про українську історію, українських вчених і митців, українських героїв викладач наукового комунізму? І не хоче, і не буде, бо має психологію раба: возвеличує імперію, російську чи радянську.

Постійно з переважної більшості каналів, газет іде інформація, що Одеса — це особливе місто, а одесити — особлива каста. До речі, тих одеситів, до яких апелюють за «круглими столами» іншої телеведучої, майже нема: або вже померли, або покинули рідне місто.

Дзвонять у студію тим ведучим такі ж, наповнені великою ненавистю до України, переродженці-українці, престарілі комуністичні бабусі або зайди, яких переселяли з Росії в Одесу й область (як і в інші наші міста та теплі регіони, зокрема Крим) після розстрілів корінних жителів та виморення їх голодоморами. Пригадую, як саме такі дзвінки були відібрані для озвучення в студію «АТБ», коли мова йшла про вбивство корінного одесита в кількох поколіннях, студента-журналіста Максима Чайки. Я ж, скільки не пробував, до­дзвонитися не зміг.

Сьогодні скрізь домінують прислужники російських колоністів, хохли-манкурти, малороси, що втратили національну гідність, пам’ять про свій рід, пошану до Батьківщини (читай серію публікацій Л. Капелюшного в газеті «Чорноморські новини» «РRО DОMО», липень—серпень 2012 року).

Така ситуація формувалася навіть не десятиліттями, а століттями. Відтак, сьогодні дехто хоче переконати увесь білий світ, що росіяни є корінною нацією в Україні. Але ж це неправда! Їх, росіян, як я уже писав, переселяли на наші терени після масової депортації інших народів (як-от кримських татар — з Криму, німців та греків — з освоєних ними земель), після винищення українського селянства голодоморами, вивезення хазяйновитих хліборобів і справжніх патріотів у табори Колими, Мордви і Сибіру. Потім їхали за комсомольськими путівками на «усиление социалистической власти», згодом — на «ударные стройки», далі настав час відставників, які обирали собі для комфортного життя на пенсії лагідний клімат півдня, заможні українські міста. А Донбас часто заселяли втікачі від закону, бо там, у нескінченних шахтах, серед собі подібних, було легко сховатися від правового переслідування і людського осуду... Так і формувався небачений у світі гібрид російської України.

Тепер про мову. Так, за Конституцією в Україні кожен народ має право на рідну мову, на збереження своєї культури. Але ж державною мовою тим же Основним Законом визначена українська і громадянський обов’язок кожного, хто тут живе, знати її.

Рідну мову народові дає сам Господь. І як говорив російський письменник (до речі, з українським корінням) Костянтин Паустовський: «Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива самою своєю суттю, бо її байдужість до мови породжується цілковитою байдужістю до минулого, сучасного і майбутнього свого народу». У свою чергу письменник Олег Чорногуз влучно додає: «Людина, яка отримала громадянство в чужій державі і не володіє чи не хоче вивчати мову народу, поміж якого живе, — двічі дикун».

Звісно, ніхто не змушував і не змушуватиме розмовляти у побуті українською. Але щоб у парламенті України нехтувати її державною мовою, більше того — принижувати її... Такого дикунства ви ніде не знайдете — ні в Німеччині, ні у Франції, ні в тій же Росії.

Україна — унітарна держава, 78% населення якої — українці. Попри всі процеси переселення, про які я писав вище, станом на 2001 рік етнічних росіян на теренах нашої держави проживало ледь більше за 17 відсотків. То чому їх голос звучить у нас найгучніше? Чому саме російська мова має нині більше прав і поширення, ніж мова корінного народу?

Нині популярний здавен заяложений аргумент, а точніше — ідеологічний штамп: «так історично склалося», нав’язаний перевертнями, манкуртами, щоб українці і далі відчували себе упослідженою нацією. Цьому ж служить і сумнозвісний закон Ка—Ка.

Насамкінець хочу ще раз нагадати всім захисникам російської мови в Україні, зокрема комуністам і їхнім поплічникам, слова Карла Маркса: «Чужою мовою у державі розмовляє або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову».

Бути українцем чи «пересічним» малоросійськомовним опудалом — цей вибір кожен має зробити для себе сам.

Я ж закликаю всіх, хто здатен мислити: одумайтеся, схаменіться і приєднуйтеся до розбудови української держави — України!

Віталій ЖИВИЛКО.
м. Іллічівськ.