Зодчий Одеси Федір Нестурх

З дипломом Академії мистецтв, озброєний багажем знань, Нестурх подався за 250 кілометрів на південь від тодішньої столиці імперії — до Пскова, що неподалік нинішнього кордону з Естонією. Було це влітку 1888-го. Там його призначили спочатку тимчасовим виконувачем обов’язки архітектора міста, а в листопаді того ж року рішенням міської думи затверджено архітектором Пскова. Дванадцятирічна діяльність українця у Пскові позначена, поміж іншого, спорудженням бійні, касарень, єпархіального училища, банківської контори, чиншових будинків тощо.

Одначе, зарекомендувавши себе плідним творцем у Росії, навесні 1900 року Федір Нестурх повертається на батьківщину, до Одеси. Тут багатий досвід, набутий у Пскові, одразу висунув його в число провідних зодчих. Пропрацювавши два роки на посаді інженера-контролера при міському голові, на наступні двадцять років йому вдається зайняти крісло головного архітектора Одеси. Аби виконувати свої творіння на належному рівні, який відповідав би сучасним вимогам, український архітектор знайомиться з закордонним досвідом, зокрема у Німеччині, де набирається додаткових знань з будівництва лікарень, бібліотек, торговиць, боєнь. Працюючи по тому в Одесі з використанням форм класицизму та модернізованих історичних стилів, Нестурх залишив по собі чималий доробок у вигляді житлових і прибуткових будинків, будівель психіатричної лікарні на Слобідці та вищих жіночих курсів на вулиці Торговій, купалень на Великому Фонтані й Відраді, овочевого пасажу на Привозі, газівні, міської грязелікарні на Хаджибейському лимані та інших споруд.

Однією з перших робіт Нестурха в південноукраїнському місті на посаді головного архітектора стало виконання замовлення подружжя Толстих — графа Михайла та графині Гелени. Протягом 1902—1905 років він у співавторстві з архітектором, також уродженцем Одеси, Юрієм Дмитренком зводить будинок для станції швидкої допомоги, що й донині є окрасою Валіховського провулку.

Втім, мабуть, найвідомішою його працею для одеситів є будинок міської книгозбірні на вулиці Пастера, 13. Перша на теренах України і друга в Російській імперії публічна бібліотека була заснована саме в Одесі — 1830 року — і містилася спочатку в одній з кам’яниць на Приморському бульварі. Тісне приміщення перестало відповідати потребам часу, тому Федір Нестурх узявся за креслення, аби у 1904—1906 роках постала відзначена зручним плануванням і виразним зовнішнім ви­глядом простора будівля, яка зберігає своє призначення й до наших днів. У її екстер’єрі виразно помітне захоплення будівничим античністю — ка­ріатиди у ніші над фризом, портик з колонами, увінчаний трикутним начілком з картушем, профілі з орнаментом тощо.

Вогонь неодноразово ставав причиною руйнації одеських споруд. Не оминула ця доля й театр Сибірякова, відомий сьогодні під назвою української драми імені Василя Василька, та оперний театр. До відновлення після пожеж цих знакових для міста будівель долучився й Нестурх.

Працю головного архітектора міста Федір Нестурх поєднував з активною участю в громадському житті. Від 1901 року він був членом ради товариства красних мистецтв, впродовж 1903—1921 років головував в архітектурному відділі одеської філії технічного товариства Російської імперії, а в 1914—1921 роках очолював товариство архітекторів-художників. Ця робота супро­воджувалася доповідями і повідомленнями на архітектурних з’їздах і конгресах, виступами в дебатах, публікаціями у місцевій та столичній пресі. Опріч того, не забуваючи свого етнічного походження, він був одним з активних діячів українських культурологічних організацій Одеси — «Просвіти», «Української хати», «Українського клубу», в яких брав участь у музичних вечорах і ділився своїм баченням місця України у світі.

На цей час припадає соціальне напруження та зростання національної свідомості упокорених народів імперії. Лютнева революція 1917 року силою демонстрацій розвалила Російську імперію. «Царський режим розсипався, як картковий дім», — описує тогочасні події історик Орест Субтельний. У ті буремні роки українець Нестурх був палким прихильником незалежної України, тому Четвертий Універсал Центральної ради, оприлюднений 22 січня 1918 року, за яким Українська Народна Республіка проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», був сприйнятий ним з особливим піднесенням. Однак зовсім нетривале життя було відведено тоді молодій державі — 1920-го в Одесі закріпилася радянська влада. Усі ці роки Нестурх залишався на посаді головного міського архітектора і після революції встиг чимало зробити для благоустрою Одеси та скласти план перспективного її розвитку.

Перші роки радянської влади в Україні не здавалися українцям такими вже драматичними, адже були позначені політикою коренізації, або українізації, метою якої було зміцнення радянської влади на теренах захопленої країни. Така полі­тика, що дозволяла поступки у ви­гляді запровадження на вимогу українців української мови у школі, пресі та в інших сферах культурного життя, а також в адміністрації, суперечила великодержавним прагненням центральної влади у Москві, проте була вимушена через вороже ставлення до радянської влади людності України, національна сві­до­мість якої зміцніла за попередні десятиріччя. Так у 1920-х Одеса стає активним осередком української науки та культури. На українську мову викладання переходили школи й університети. Водночас зросла українська преса й поширилася видавнича справа. Наприклад, наклад газети «Чорноморська комуна» 1931 року дійшов до 120 тисяч, що було більше за її російськомовного попередника. Запрацював український драматичний театр. В оперному театрі світовий репертуар почав частково виконуватися українською мовою, ставилися твори з української класики. Осередком українського наукового життя міста стало засноване 1926 року наукове товариство при УАН. Зовнішні озна­ки українського міста в Одесі проглядалися у дедалі більшій кількості україномовних вивісок на будинках. Однак від 1930-го Москва, боячись зміцнення тенденцій усамостійнення України, розгорнула хвилю терору проти української інтелігенції, а разом з цим наступ на українську культуру, що згодом переріс у зросійщення.

Як представник української інтелігенції Федір Нестурх також за­знав утисків: 1933-го його, професора Одеського художнього інституту, в якому він пропрацював п’ять років, було звільнено як «соціяльно чужий робітникам і селянам Одеси елемент». Будівничий Одеси виявився непотрібним у рідному місті… Можна лише здогадуватись, якою людиною був Нестурх, якщо його й у 76-літньому віці боялася радянська влада.

Ще до революції, 1916 року, Нестурх реконструював прибутковий будинок Гарбузова на розі вулиць Княжої та Ольгіївської (№17) — творіння архітектора Олександра Бернардацці. Саме у ньому й мешкав український зодчий останні два десятиліття до своєї смерті 1 травня 1936 року.

Федір Нестурх був одружений і мав кількох дітей: двох синів, що народилися ще під час його праці у Пскові, та доньку. Первісток Кирило став фізиком і педагогом, працюючи в низці науково-дослідних та освітніх закладів. Молодший на п’ять років Михайло також обрав наукову стежку, ставши біологом, антропологом і професором МДУ. Дочка Марія, так і не закінчивши архітектурні студії в Одесі, втекла від комуністів до Франції, де народила сина Костянтина, що й став замість неї, і як його дід, архітектором.

Українець Федір Нестурх за неповних 79 літ свого життя залишив по собі щонайменше три речі: любов до Батьківщини, будівлі, створені його руками і розумом, та нащадків, за яких не соромно. Про таке життя не скажеш, що воно промайнуло даремно.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, дослідник української архітектури, світляр.