Недонесені яйця

У чергу люди поспішали, немов на свято. Голосно жартували, обмінювалися якимись новинами, водночас підраховуючи кишенькову готівку: на скільки ж її вистачить? Купували по два-три лотки. Склавши один на одного, вмощували на витягнутих руках й обережними кроками розходилися по робочих місцях. Шпагату на упаковку крихкого вантажу не було. Сказано ж бо: дефіцит. Ніхто не ремствував, головне, аби дісталося, скільки захотів.

Павло Петрович з конструкторського бюро захотів аж чотири лотки. «Нехай бере, всім вистачить!» — «дозволила» черга. Знали: у чоловіка вдома чималенька сімейка. Та й чому не «дозволити», якщо яєць привезли багато?

Й ось, немов на уповільнених кінокадрах, Павло Петрович відходить від прилавка, ніжно несучи на витягнутих руках піраміду паперових лотків з яйцями. Хіба міг знати, що перед ним хтось із тих, хто обідав, не втримавши у рівновазі тацю, розлив на кахляну підлогу трохи супу? На ту ковзанку і втрапив бідолашний інженер-конструктор. Як же він падав разом з усіма яйцями! Регіт розлігся по їдальні. Але насправді варто було дружно заплакати, бо на той харч заводський технар витратив останні гроші, які мав би розтягнути на три дні перед зарплатою.

Інша яєчна історія пов’язана з трамваєм. Роздивившись, що всі місця зайняті, дві молодички прилаштувалися поруч з літньою жінкою, біля ніг якої стояв величенький овальної форми плетений кошик, заповнений домашніми яйцями. Завваживши тендітний вантаж, одна з молодиць пригадала, як колись гурт її друзів штурмом брав автобус, аби зайняти сидячі місця, бо їхати далеко. Ті, хто вскочив першим, намагалися кинути на сидіння якийсь предмет — сумку, хустку чи ще щось, мовляв, мостіться ось тут. З розбігу оповідальниця гепнулася на якийсь вузлик. В ньому виявився десяток яєць, які так і не доїхали додому.

Трамвай їде, всі довкола сміються. Потім звільнилося кілька місць, і молодиці спокійно порозсідалися. За кілька зупинок до кінця маршруту прохід у салоні трамваю зовсім спорожнів. Літня жінка, готуючись виходити, висунула мало не на середину проходу свій кошик. І раптом, де не візьмися, через увесь вагон мчить хлопчисько років з десять. Зачіпає кошик, яйця розкочуються по долівці. Пасажири посхоплювалися з місць: що не розбилося — зібрали. Решту «яєчні» змітала віником кондукторка.

Вже виходячи з вагону, власниця кошика й слова не промовила на адресу необачного хлопчика, лише, озирнувшись у бік молодиці, яка колись сіла на крихкий вузлик, люто промовила: «Ну й око у вас!» До чого тут було око веселої оповідальниці, якщо господиня сама виставила кошик мало не на середину проходу, так і залишилося незрозумілим.

Третя оповідка пов’язана з гусячими яйцями, які Надійчина мама збирала, аби «підсипати» гуску. Скільки їх виявилося в гнізді — десяток чи півтора, Надія Іванівна вже не пригадує. Лише зізнається, що у дитинстві була надзвичайно верткою, непосидючою. Тож шкоди в господарстві від її темпераменту було багатенько. Те розіб’є, інше зламає, ще щось перекособочить. І ніколи не визнає своєї провини.

Так було й того разу, коли з розгону налетіла на гніздо, де гуска висиджувала яйця. На свою біду птаха десь відлучилася. Може, на хвилину чи дві. А тут Надія з усіх чотирьох приземлилася на її місце! І — гайда тікати. Ніхто заподіяного гріха не помітив. Зате гуска, повернувшись до понівечених яєць, здійняла галас.

Розформовуючи гніздо, мама не знала, що й думати. Підозрювала, що це Надійчина робота, але дівчина клялася-божилася, що ту шкоду зробила сама гуска. І хто вже тільки не скуб і не штурхав після того бідну птаху-невдаху! А Надія так ніколи й не зізналася мамі у своєму гріху.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.