Не вирвати з серця подвигу Крут

Ще 12 жовтня 1917 року Центральна рада приймає рішення про запровадження загонів місцевої самооборони і підготовку до демобілізації Української армії, яка налічувала майже 400 тисяч бійців організованого війська, що в переважній більшості підтримувало Центральну раду. Українські частини, які визнавали Центральну раду, швидко розійшлися по домівках. А от збільшовичені військові частини із своїм ворожим настроєм до української влади залишилися в повному складі і фактично стали значним резервом наступаючого війська більшовиків. 16 січня 1918 року Центральна рада, зрозумівши, що проголошення безмілітарної держави є помилкою, схвалила закон про утворення добровільної армії. А тим часом понад 32 тисячі червоногвардійців, солдатів та матросів під проводом В. Антонова-Овсієнка, застосовуючи тактику одночасного подвійного удару — з фронту силами війська і з тилу — повстанців, захопили значну частину Східної України та спрямували основну потугу на Київ через Чернігів і Полтаву. Крім того, на Правобережжі з боку Жмеринки—Козятина на Київ просувалися частини збільшовиченого гвардійського корпусу. Помалу це кільце звужувалося й наближалося до столиці.

Основний театр воєнних дій охоплював дві гілки залізниць, що вели до Києва — Чернігівську і Полтавську. 17 січня 1918 року тут відновилися бойові дії. У цей же день Народний секретаріат (штучно створений більшовиками уряд у Харкові) оголосив війну Центральній раді. 18 січня

В. Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ. За п’ять днів боїв на Чернігівській і Полтавській залізницях українські частини зазнали важких втрат. Шансів на перемогу українського війська залишалося мало, але воно продовжувало чинити шалений опір. 28 січня до станції Пліски більшовики почали стягувати сили (цього дня прибуло 5—6 потягів) і розташовувати їх у ліску між станціями Пліски і Крути за 2 кілометри перед бойовою лінією українських військ, що займали Крути. Центральна рада опинилася у загрозливому становищі: у Києві вірного війська обмаль, більшовики готують повстання, поповнення для фронту нема.

У цей тяжкий час Центральна рада звертається до молоді із закликом до збройного захисту України. Молодь починає вступати до лав Вільного козацтва і «Куреня студентів Січових стрільців». До куреня вступило 300 осіб, здебільшого студенти Володимирського університету, учні гімназії імені Кирила і Мефодія, гідротехнічної та військово-лікарської шкіл. Курінь було розміщено в будинку 1-ї військової юнацької школи на Печерську і підпорядковано її керівництву. Особовий склад куреня, як і юнаки (так тоді називалися курсанти) школи, займалися бойовою підготовкою.

Українське командування, скориставшись паузою у наступі більшовиків, протягом 27—29 січня привело в порядок і посилило своє військо на фронті. У Крутах поповнення з Києва зустріла жменька гайдамаків, що з двома кулеметами й однією гарматою стримувала ворога. Військо, яке прибуло, відразу ж почало готуватися до бою. Загальне керівництво підрозділами здійснювали керівники 1-ї юнацької школи, їх штаб розташувався на станції в ешелоні. Ліворуч од насипу розмістили три чоти, по 28—30 бійців кожна, студентської сотні, а її четверту чоту, складену з наймолодших віком і тих, хто не вмів стріляти, вивели до резерву. Для підсилення студентів на лівий фланг їхньої позиції перевели підрозділи куреня «Смерті». Вздовж смуги розташування війська спорудили шанці. На правому фланзі укріпилася за насипом залізничної гілки 1-ша юнацька військова школа. Безпосередньо на позиції розташувалися три юнацькі сотні — до 180 вояків, а четверта сотня (до 60 вояків) замикала правий фланг між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливому обходу. Фронт оборони українських підрозділів сягав трьох кілометрів.

Більшовицьке командування під Крутами мало військо, що більш ніж удесятеро переважало сили українців, ще й очікувало підходу 1-го Петроградського загону. Воно щільно зайняло фронт завдовжки 5 кілометрів. Наступ більшовиків розпочався 29 січня о 10-й ранку одночасною атакою з лівого і правого флангів. Коли більшовики зазнали значних втрат, особливо на правому фланзі, їх зупинив лише вогонь отієї гармати, що була в українців. Через деякий час більшовики поновили наступ, а їхня артилерія перенесла вогонь на станцію Крути. Внаслідок обстрілу потяг командування разом з вагонами зі зброєю і набоями від’їхав у напрямку Києва, після чого артилерія більшовиків зосередила вогонь на позиціях українських підрозділів. У цей час почали виходити з ладу кулемети. Залишилося обмаль набоїв. Після 14.00 на правий фланг захисників Крут розпочав атаку 1-й Петроградський загін, її підтримав вогнем панцерний потяг матроса Полупанова. Удар цей прийняла на себе четверта юнацька сотня, але стримати не змогла. За таких обставин сотник А. Гончаренко, дочекавшись темноти, наказав відступати. Відступ прикривав залізничний насип, тому обійшлося майже без втрат. Тим часом відступ на лівому фланзі відбувався в дуже складних умовах.

Курінь «Смерті» і студенти залишалися в окопах. Командир студентів вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. У рукопашній у першу мить атаки командира було вбито, кількох студентів поколото. Врятували становище рештки куреня «Смерті» та резервна студентська чота зі станції. Рештки куреня «Смерті» та три студентські чоти почали відступ до потяга в обхід станції і села Крути. Але одна чота студентів вирішила відходити через саму станцію Крути, де й була захоплена в полон. Ввечері того ж дня студентів і гімназистів розстріляли. Перед смертю один із них заспівав пісню «Ще не вмерла Україна», її обірвали кулі. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Відступаючи, українські вояки підібрали більшість своїх поранених та вбитих. Юнаки, студенти та гайдамаки куреня «Смерті» різними шляхами дісталися потяга і вирушили у напрямку Києва, руйнуючи за собою колію.

Крутянський бій — зразкова і за всіма засадами військового мистецтва проведена бойова оперативна акція оборонного характеру проти більш як удесятеро переважаючих сил ворога. Попри військову поразку, він увійшов в історію як взірець подвигу в ім’я Батьківщини. Більшовицьке військо від Крут і Гребінки розгорнуло наступ на Київ і в боях 8—9 лютого захопило його.

9 березня 1918 року Центральна рада повернулася до Києва і на першому ж засіданні М Грушевський запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перевезти їх тіла до Києва. 19 березня до столиці прибув сумний поїзд з останками героїв. Того ж дня на Аскольдовій могилі відбувся велелюдний похорон полеглих. Під час служби Божої на могилі співав студентський хор.

Коли у 1919 році Київ знову захопили більшовики, могилу зрівняли з землею, а у 30-ті ліквідували кладовище. Місце поховання крутянців поглинув парк, а їхній подвиг мав піти у небуття. Але тим, хто стер із лиця землі могили, хто на довгі десятиліття рядянщини наклав табу навіть на найменшу згадку про цей вияв самопожертви в ім’я України, не вдалося викреслити з пам’яті українців чин Героїв Крут. Після проголошення незалежності нашої держави на місці останнього їхнього бою і на могилі у Києві встановлено пам’ятні знаки. І як би сьогодні не шаленіли послідовники муравйових, як би не силкувалися табачники і ті, хто знову роззброює нашу державу, як би не очорнювали імена полеглих в ім’я України, герої зостануться героями, а їхнім ворогам історія ще дасть належну оцінку.

Олекса Стефанович

Крути

В мороці неладу, в пітьмі підлот —
Ваші пісні молодечі,
Льот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі!

Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому п’ятнадцять,—
Так хороше вам на ворога йти
Співом гучним захлинаться...

Хай вам вітри вибігають на шлях,
Просять вернути, голосять,—
«Щоб наша доля...» — лунає в полях,
«Щоб краще в світі жилося!..»

Хай ще зловісніше тьмариться рань,
Голови юні тим вище...
Як на параду, йдете ви на брань,
В простори гроз, як на грище.

...Стрінулись. Казять ворожую злість
Ваші розгукані стріли...
Псами б на вас позривалися з місць
Тріскотні вкрай скоростріли!

Лавами — ворог... Ось кинувся він,
Котить на ваші окопи...
О, вже не лежачи і не з колін
Лити крицеві окропи,—

Виросли враз ви, немов на наказ...
Тільки чому це, орлята,
Тільки чому ця тривога у вас?
Чом’ заніміла гармата?

Чом’ це щодруга рушниця — німа,—
Голосу бракло у зброї?
— «Дайте набоїв!» Набоїв— нема.
В полі далеко набої.