Люди на мосту

Можна по-різному дивитися на проблеми відродження та утвердження української мови чи на мову російську, яка все життя значної частини людей була державною, але була й окупаційною, а українська — так само нищилася та затиралася в пам’яті. І як тепер повірити, що спеціальними таємними постановами заборонялися не лише окремі слова, а й окремі літери — згадаймо хоч би долю літери Ґ? (Натомість ніхто з них виразно та зрозуміло не скаже, як саме утискується сьогодні російська мова). Взаєморозуміння та взаємоповага між людьми, пошанування одних і тих самих цінностей мають бути в основі єднання.

А що ж іще може бути такого відмінного в поглядах, щоби розколювати суспільство, розсварювати людей? Мабуть же, тут потрібно говорити про несприйняття України як держави й українців як народу. Про відчуття своєї тимчасовості у владних кріслах. Окрім цих факторів, ще й, вочевидь, непогано проплачені антиукраїнські діяльність та пропаганда.

Чи думали ті майже три мільйони українців, хто 22 січня 1990 року з вірою у близьку державність стояв у живому ланцюгу від Києва й аж до Львова на всій понад 500-кілометровій відстані, що все це буде поставлене під сумнів? Чи думали ви, шановний читачу, йдучи на референдум у грудні 1991-го та віддаючи свій голос за Незалежність України, що довкола невдовзі виявиться так багато ворогів? А чи припускав хто, що впродовж двох десятків років у цій державі не буде жодного україноцентричного керівництва? Ось де одна з найбільших сьогоднішніх проблем.

Ті, хто 1918 року творив на руїнах Австро-Угорської імперії Західно-Українську Народну Республіку, думали про майбутнє не лише Галичини — всієї України. Про єдність всіх етнічних українських територій, всього українського народу на своїй землі. Про це думали і в Галичині, і на Закарпатті, й на Буковині… Інакше не було б об’єднання ЗУНР із Українською Народною Республікою, що постала на руїнах іншої імперії — царської. Протягом століть Україна була роз’єднана, але українці завжди були єдиною нацією. У них, назагал, завжди були одні й ті самі національні традиції, мова, ментальність, національний характер. Хоч їм і нав’язувалися чужі порядки і звичаї, чужа мова — де польська, де румунська, де ще якась, а на більшості території — російська.

Але згадаймо в цей день — і пам’ятаймо завжди! — про Карпатську Україну 1939-го — відчайдушну спробу самостійності та байдуже споглядання на криваву агонію з боку великого східного сусіда. Згадаймо і про Акт відновлення української державності у червні 1941-го і миттєву реакцію нацистської Німеччини: зліквідувати.

На кожному з цих історичних відтинків часу можна говорити про об’єктивні — окупація України більшовицькою Росією — та про суб’єктивні причини падіння Української держави у 1921 році. Але навіть трагічні помилки українських діячів, що призвели до цього, не применшують ані їхнього значення в українській історії, ані значення в ній самої УНР, не кажучи про те, що втрату державності треба розглядати у руслі політики більшовицької Росії стосовно України, і вона, в принципі, мало чим різнилась від політики імперії царів, як і мало чим різниться від сучасної політики в цьому сенсі. Але Україна потрібна сучасній Росії не як суверенна держава, рівноправна у всьому, а, передусім, як будівельний матеріал для будівництва нової імперії, яке вже почалося, але не може тривати без України. Тому й не просять нас, а, фактично, вже наполегливо схиляють до інтеграції.

Перед лицем такої небезпеки українці просто приречені на об’єднання, на цілісність своєї держави, на соборність усіх її земель. Таким є стратегічне завдання. Вони просто зобов’язані берегти усе це, берегти свободу. Злука, Соборність — це і є Свобода. Більшість людей в Україні добре це розуміє, і таких стає дедалі більше. Й тому, святкуючи День Злуки, або ж Соборності, щороку в різних місцях виникають різноманітні ініціативи з відзначення цього свята. Зрозуміло, що час ейфорії давно минув, її заступила гіркота розчарувань та певної розгубленості. Але це не заслонило українцям перспективу майбутнього, перспективу заміни псевдоеліт елітою справжньою, що й показали підсумки недавніх парламентських виборів.

Ідея Соборності завжди була на часі, сьогодні ж вона особливо актуальна. Як вияв цієї актуальності є живий ланцюг киян на мосту Патона, який уже кілька років поспіль символічно єднає береги Дніпра. Здатність до об’єднання є ознакою громадянського суспільства. У цей символічний живий ланцюг мали б стати й політики — ті, кого прийме народ на мосту, бо таки ж далеко не всі чесно й прозоро пройшли у законодавчу владу. Той київський міст переростає в символ — не лише єднання обох берегів Дніпра; на цьому мосту символічно вирішується доля країни, вирішується цивілізаційний вибір українців: повернення до Європи, де ми вже були в часах Києворуської держави, чи повернення у затхле недавнє минуле, назад до совка.

Цьогорічні Різдвяні свята своїм глибоким змістом української народної традиції дають нам до зрозуміння: народження Христа є ніби закликом до об’єднання, а значить — до захисту нації від винародовлення, яке триває, від злісної денаціоналізації, прищеплення їй почуття совковості, меншовартості та другосортності. Це вже починають розуміти не лише етнічні українці. Якщо вслухатися, вдуматися не лише у традиційний вертеп, а й у численні його осучаснені варіанти, то побачимо, як уособлене зло зазнає поразки, людина доходить розуміння марноти всіх злісних намірів розколоти Україну, посварити людей. На шляху відродження українського духу українці все ж прийдуть до усвідомлення себе єдиною нацією.

Нинішнє Різдво показує необхідність відродження українських традицій, що протистоять нав’язуваному нам безкультур’ю та духовній безликості.

Тоді, 94 роки тому, українці стояли на майдані біля святої Софії — давнього символу української духовності та державності. Незважаючи на дуже скрутні обставини, повсюдно панували піднесеність та оптимізм.

Сьогодні ми стоїмо на мосту, що єднає не лише два береги великої ріки, це міст нашого вибору, нашої дорослості як нації, нашої мудрості та виваженості. Це міст над прірвою. Міст між минулим і майбутнім…

Роман КРАКАЛІЯ.