«Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму...»

Нинішня наша держава, що постала внаслідок проголошення Верховною Радою 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, не є новоявленим суб’єктом у міжнародній спільноті, а фактом відновлення і продовження суверенності України. Адже боротьба за державність і духовну єдність усіх етнічних українських земель є політичною і моральною домінантою нашої історії — від великого князя Володимира Святославовича та короля Данила Галицького, від Козацько-Гетьманської держави Богдана Хмельницького, ІV Універсалу УНР, проголошення Карпатської України, Акта відродження Української державності 30 червня 1941 року і до наших днів.

Через рік після прийняття ІV Універсалу, 22 січня 1919-го, було урочисто проголошено Акт Злуки двох українських державних утворень 1918-го — Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, тобто земель Галичини, Буковини та Закарпаття, що перебували в складі Австро-Угорської імперії, а відтак на них не поширювалася юрисдикція ІV Універсалу. З 1999-го 22 січня відзначається День Соборності України на державному рівні. Це найбільше свято українців, тому що 22 січня 1919 року широкий загал вперше усвідомив і задекларував, що «схід і захід — разом», вперше було реалізовано волю народу до створення вільної та єдиної країни «від Сяну до Дону».

Відновлення історичної пам’яті необхідне. Адже українці Великої України, тобто Наддніпрянщини, сім десятиліть не знали про січневі акти 1918 і 1919 років, не знайомі були ні з тими юридично правочинними документами, ні з подіями, які розгорталися навколо їх затвердження, не чули про найвеличніше свято Соборності українських земель, що відбулося в Києві на Софійській площі біля церкви, побудованої ще за часів Ярослава Мудрого. Чому так було? Хто ми — цивілізовані люди чи раби, які неодмінно мусять бігти за колісницею чужої історії й чекати, як, на який лад, за словами Тараса Шевченка, хтось «історію нашу нам розкаже»?

Вікова неволя українців, покорених на своїй землі сильнішими сусідами, послабила почуття державності в більшості людей та усвідомлення ними необхідності своєї незалежної держави як гаранта самозбереження. Січневі державницькі акти — то історичні орієнтири української політичної думки в боротьбі українців за своє визволення. Вони — дороговказ подальшої боротьби після втрати держави. (Нагадаю, що формально самостійну Україну скасовано в 1922-у, коли її було прилучено як федеративну частину під політичну і господарську більшовицьку владу після створення СРСР). Адже в Акті Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР, затвердженому 21 січня 1919 року Радою Міністрів УНР за поданням професора університету імені святого Володимира Івана Огієнка сказано: «Вважати 22 січня на вічні часи державним святом в Україні». Процитую слова відомого патріота Михайла Косіва з його доповіді «Звідки починалася наша єдність», виголошеної 22 січня 1990 року після успішного створення «ланцюга єдності», який жителі України сформували, взявшись за руки, і протягли автошляхом від Львова до Києва: «Чому ж ми досі комусь на догоду намагаємося вдавати, що ані цих юридично правочинних документів, ані подій цього найвеличнішого свята Соборності України в історії нашого народу взагалі не було?»

А тому, що тоталітарному режимові треба було возвеличувати інше «возз’єднання», повторне, сталінське, 1939 року. Але те друге возз’єднання було результатом політичних комбінацій і воєнних дій двох агресорів. У 2 та 3 пунктах пакту Ріббентропа — Молотова від 23 серпня 1939 року західноукраїнські землі опинилися «у сфері інтересів СРСР». Тобто у вересні 1939-го український народ не вирішував сам своєї долі, як це було в 1918 та в 1919 роках.

Іноді запитують: а хіба в 1917—1918 роках народні маси відігравали основну роль? Хіба не лідери, соціал-демократична більшість урядів УНР, привели до загибелі державності України?

Якщо оцінювати об’єктивно, на основі історичних праць вчених, що були безпосередніми учасниками тих подій, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Ісака Мазепи, Олександра Шульгина, то роль мас у подіях 1917—1918 років була величезна. Ось як описує обстановку Наталя Василенко-Полонська в другій частині «Історії України»: «Кульмінаційним моментом українського життя була маніфестація в Києві 1 квітня 1917 року. У ній взяло участь понад 100000 люду. Йшли під українськими прапорами вояки, студенти, учні, робітники. На майдані Міської Ради М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав домагатися автономії. Мітингуючі стали на коліна і склали присягу. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, яке прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий Уряд, домагатися широкої автономії та скликання Установчих Зборів». Інший приклад ілюструє, чому Тимчасовий уряд усе ж таки почув вимоги Києва щодо надання Україні автономії, хоч довго не хотів чути. 25 червня 1917 року в Петрограді прапорщик Падалка привів до Зимового палацу десятки тисяч українських воїнів із синьо-жовтими прапорами — символом незалежності. Члени уряду перелякалися, і в той же день були відправлені до Києва три міністри з повноваженнями вести переговори з Центральною радою.

Варто нагадати події, що передували цьому. Йшла Перша світова війна. В російській армії, яка вже три роки воювала з армією Четверного союзу, служили мільйони українців, вчорашніх селян. Під впливом агітаційної роботи, яка проводилася у військах зусиллями Миколи Міхновського та Симона Петлюри, створювалися українські підрозділи. У травні — червні 1917-го було проведено в Києві два військові з’їзди. До речі, на першому з’їзді 700 делегатів репрезентували 1580700 українських воїнів, а вже на другому, тобто через місяць, 1976 делегатів представляли 1732444 вояків. По всіх фронтах і містах створювалися українські військові клуби, комітети. Українським військовим частинам присвоювали імена видатних українців (Б. Хмельницького, Т. Шевченка, П. Полуботка, К. Гордієнка...) Українські частини на тлі загального розкладу армії виділялися дисциплінованістю і порядком. Це стверджує Д. Дорошенко. Влітку ЦР послала в Петроград свою делегацію, котра висловила Тимчасовому уряду свої побажання: надати Україні широку автономію; призначити при Тимчасовому уряді постійного комісара в українських справах; провести українізацію армії та навчальних закладів; на всі пости в Україні призначати лише українців; звільнити галицьких військовополонених, які воювали в австро-угорській армії. Тимчасовий уряд відмовив усім цим домаганням. Тоді ЦР проголосила свій І Універсал, а прапорщик Падалка під Зимовим палацом продемонстрував силу.

Тимчасовий уряд з трудом, але робив спроби порозумітися. А після жовтневого перевороту 1917-го, коли владу взяли більшовики, на жаль, питання вирішувалися лише ультиматумами. ІV Універсал із закликом до укладення миру з центральними державами, пише Н. Василенко-Полонська, «видано тоді, коли частина України була зайнята більшовицькими військами, а місцеві більшовики приєднувалися до них, організовуючи «совєти». 9 січня 1918 року московські червоногвардійці під проводом Єгорова, колишнього старшини російської армії, захопили Катеринослав; 10 січня петроградські червоногвардійці під проводом полковника Муравйова (теж колишнього старшини російської армії) обеззброїли два українські полки в Харкові. 19 січня Муравйов захопив Полтаву і наказав «нещадно вирізати всю місцеву буржуазію». «Московський відділ особливого призначення» під проводом Знаменського, наступаючи з Брянська, зайняв Глухів і Кролевець. З Гомеля насувалася колона Берзіна на Бахмач і Конотоп».

На хід подій, що привели до проголошення ІV Універсалу, а потім і втрати держави, впливали не лише внутрішні, а й зовнішні чинники. З внутрішніх чи не найголовнішими були відсутність у діячів ЦР чіткої концепції творення української державності та ставлення до побудови власної армії. На жаль, як істинні соціалісти, ігнорували вони і роль церкви в побудові держави. Так, діячі ЦР блукали в тумані інтернаціонального соціалізму. Про це свідчить зміст ІІІ Універсалу, прийнятого 20 листопада 1917-го (нагадаю, що жовтневий переворот відбувся 7 листопада). Широко окресливши Україну як незалежну державу, він залишав федеративний зв’язок з Росією, яка вже на той час, як держава, не існувала. Тоді ж М. Грушевський у газеті «Народна Воля» писав, що «Україна повинна рятувати цілісність Росії».

Чому серед молодих за віком членів ЦР побутувала федералістична концепція та орієнтири на Росію? Історики та дослідники нашого минулого вважають, що найбільшою помилкою ЦР була втрата часу від лютого 1917-го до січня 1918-го. Якби вона проголосила самостійність навесні 1917 року, то був би час організувати сильну армію, а народ, переконавшись, що влада діє міцною рукою, відчув би себе господарем у своїй державі. Значення національної ідеї та національної армії розуміли одиниці. Той же Микола Міхновський, котрого за це розуміння відправили на Румунський фронт.

Значення організації української армії не розуміли лідери ЦР. «За такі переконання своїх «вождів», — стверджує Н. Василенко-Полонська, — Україна заплатила своєю державою». Нагадаю відомий вислів В. Винниченка, на той час товариша (заступника) голови ЦР М. Грушевського: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій... Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі». Хоча зукраїнізовані полки складали присягу на вірність Центральній раді, в грудні 1917-го, за декілька тижнів до проголошення ІV Універсалу, армія УНР була демобілізована після ультиматуму Раднаркому РРФСР. За винятком Вільного козацтва (інженер Ковенко), Гайдамацького коша Слобідської України, організованого С. Петлюрою із солдатів-фронтовиків, та корпусу Січового стрілецтва, сформованого полковником Є. Коновальцем з відпущених таки Тимчасовим урядом галицьких військовополонених. До речі, навіть В. Винниченко був зворушений вишколом і порядком у цьому підрозділі, котрий, охороняв і ЦР.

Що ж змусило ЦР проголосити самостійність України? 17 грудня 1917 року із 2000 делегатів з’їзду рад селянських, робітничих та солдатських депутатів було тільки 150 більшовиків, більшість становили есери, котрі обрали головою М. Грушевського. Тоді більшовики покинули з’їзд і переїхали до Харкова, де сформували свій, більшовицький, уряд, у якому з семи міністрів чи наркомів був лише один українець, точніше, з України. Вони негайно розпочали агітацію на селі, кидаючи туди масу листівок. Їх доставляли з Москви цілими вагонами. Ця агітація падала на добротний ґрунт, бо для селянина земля — найцінніший скарб. Прагнення заволодіти нею превалювало над усім. Не випадково В. Липинський у книзі «Хліборобська Україна» зазначав, що в селян «поняття «України» підмінювалося поняттям «десятини» землі... Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворювався ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту».

Та повернемося до подій січня 1918-го, коли Київ оточували з усіх боків чужі війська. У проголошенні самостійності велику роль відіграв зовнішній фактор, а саме переговори в Бресті та підписання Брестського договору. Згідно з цим документом Раднарком зобов’язали вивести з України свої війська. Натомість були введені німецькі та австрійські військові частини, які контролювали виконання Україною поставок хліба та інших продуктів. Головне ж у тому, що в результаті цього договору УНР була де-юре визнана на міжнародному рівні. Українська національна революція і визвольна боротьба висунули Україну та українську проблему на світовий міжнародний форум. Правильно стверджував головний отаман С. Петлюра, вказуючи, що (цитую) «ми виступили на арену історії, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнавати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність».

У 1917—1919 роках в Україні було зроблено багато для відновлення державницької свідомості, приглушеної двома століттями чужого панування. Знову звернуся до ґрунтовного дослідження Н. Василенко-Полонської: «Справа українізації посунулася вперед, коли створено міністерство освіти і міністром став В. Прокопович. Тоді складено широкий план українізації школи, заснування українського університету — в Кам’янці-Подільському, народних університетів — в Києві, Харкові, Одесі, професійних шкіл, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв у Києві... В Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл. В 1917 році видано 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання».

Як бачимо, історію потрібно вивчати, щоб брати в неї уроки. На пам’ять прийшли слова популярного письменника Василя Шкляра: «Якщо український світ хоче йти вперед, то йому тільки залишається правильно обрати своїх поводирів». Щоб брати уроки історії, треба її знати такою, як вона була, без міфів, нав’язаних ззовні. Не лінуватися її вивчати — сьогодні є можливість для цього, і це чи не основне, чого ми добилися.

Я цікавлюся духовною спадщиною патріарха Йосипа Сліпого. Хочу зацитувати уривок з його листа до ювілейного комітету для відзначення 40-річчя Акта відновлення української державності 30 червня 1941 року. Думаю, що це буде доречно, бо той акт є прямим продовженням справи ІV Універсалу: «Держава для народу — це те саме, що власна хата для родини. То духова будова, що в ній нарід виховується, живе своїм вільним життям... Державність — то мрія і право кожного народу... Вартість народу пізнається саме по цім бажанню мати власну хату-державу. Навіть великі народи падали і гинули, коли втрачали те бажання бути собою і жити справедливо та мирно на своїй землі своїм самостійним життям. Скільки в історії зникло без слідів народів, що жили кочовим життям і були грабіжниками, що жили коштом інших і не думали про власну державу... Наш народ, одержавши від Бога родючу і багату землю, боронив її і постійно бажав бути вільним її господарем. Тому, коли попадав в поневолення, завзято і жертвенно своєї волі і землі боронив і будував свою державу, коли її здобував. Не все воно було успішно через людське історичне лукавство і жадобу добра другого, а також через брак високих і шляхетних державницьких християнських чеснот у нас самих... Згадуємо сорокаліття другої спроби нашого народу цього століття здобути свою державу в червні 1941 року... Коли тільки прийшла слушна хвилина — ми бажання своєї державности висловили відважно перед світом та історією, цю державність ми проголосили для підкреслення своїх прав і свого місця серед народів світу. Це був сміливий крок народу, що його духа не вбила довга неволя».

Кожен з нас хоче жити заможно, почуватися вільним у виборі професії та місця проживання, мати право на відпочинок і лікування, користуватися чи насолоджуватися культурними та духовними надбаннями своєї нації. Тільки національна держава може гарантувати справедливий лад для своїх громадян, може гарантувати волю народам, волю людині. Знання історії допоможе нам побороти страх, знищити раба в собі та зрозуміти необхідність активної участі в суспільно-політичному житті. Історичне неуцтво мільйонів наших співвітчизників використовують ті, хто робить нас бідними і заляканими. Незалежну демократичну державу треба здобувати й утверджувати своїми силами і своїм розумом.

На завершення процитую рядки з роману лауреата Шевченківської премії Романа Іваничука «Орда», адресовані кожному з нас: «Вбиймо в собі малість: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свідомість ідею першості людської свободи, бо без визнання особистої незалежності гине нація. Урятуй нас, Спасителю, від ситого невільного животіння, яке вбиває дух, зголоди нас жадобою постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не дай в лінивстві змаліти. Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму, ми не винні за нашу історію».

Аліна ПЛЯЧЕНКО,

кандидат філологічних наук, доцент.