Микола Овсійко: пишу красу...

Творчість Миколи Овсійка вже давно потрапила під пильну увагу мистецтвознавців і журналістів (див. «Чорноморські новини» від 15.08.2010), адже кожна нова зустріч з його мистецтвом — це подія, яка підносить нас над буденністю. Як художник він вкотре довів, що Одеса — самодостатній культурний центр зі своєю потужною малярською школою, міцними академічними традиціями. За умови наполегливої роботи над собою і сприятливих культурних обставин тут можна здобути ґрунтовну професійну освіту та розвинути своє обдарування, що, власне, відрізняло Одесу вже у другій половині ХІХ — початку ХХ ст.

Наприкінці 1960-х хлопець із с. Бельмачівки Чернігівської області став учнем Одеського театрально-художнього училища (педагог з фаху Л. Альшиць). Відтоді Миколине життя пов’язане з причорноморським містом. Але й з малою батьківщиною він не пориває зв’язків.

Митець свідомий своїх витоків, і це наклало відбиток на його світовідчуття. Твори Овсійка позбавлені південної бравурності (як, скажімо, у його колеги Вадима Кучера-Куцана, який також прийшов привітати колегу). Вони мінорні, споглядальні й задушевно-поетичні та, водночас, матеріально конкретні. Композиційні роботи не позбавлені символічності («Квіти для коханої», варіативні «Колесо» і «Скрипаль»). Головний виражальний засіб, їх образне навантаження — у передачі світла, яке ніби постає з-за горизонту, наповнюючи небо м’яким світінням, пронизуючи траву, тим самим дематеріалізуючи земну твердь. Особливий емоційний акцент дає смуга сонячної плазми на стику землі й неба у вже згадуваних композиціях. У цьому гімні світлу (врівноваженому реалістичним підходом і стриманою емоційністю) якесь підсвідоме пантеїстичне поклоніння сонцю. Тут митець певним чином близький більш ідеалістично налаштованому Степану Химочці. На мою думку, новаторство Миколи Овсійка у тому, що він у межах південної школи живопису розширив рамки жанру. Наприклад, його символічне «Колесо» дає перетікання простору («небо — стіна»). Це й натюрморт, і композиційна, багатоасоціативна робота. По суті, маємо справу із концептуальним мистецтвом у межах реалістичної традиції. Щодо традиційних натюрмортів, як, наприклад, «Швейна машинка «Зінгер», то вони приваблюють, перш за все, м’яким перлинним («вермеєрським», як зауважила реставратор Ольга Кучер-Куцан) колоритом, простотою та відчуттям людської присутності, що, власне, притаманно роботам художника загалом.

Окрема тема — пейзажі майстра: багаті колоритом, побудовані на гармонії тонких напівтонів, проникнуті південноукраїнською вологою димкою і обласкані сонцем. У плані виражальному вони переважно імпресіоністичні. Своє кредо Овсійко висловив вустами пересічного глядача: «А ви що — лише красу малюєте?» — запитали його якось на пленері. Адже у народі, на переконання Миколи Овсійка, вся наша розкішна життєдайна природа є естетичною категорією, уособленням краси. Слід відзначити ще одну якість його живопису — музикальність. Любов до музики Миколі прищепив з дитинства батько-скрипаль. Навіть картини художник пише в атмосфері підвищеної емоційності, яку створює звучання улюблених пісень. Чи не звідси дивовижна гармонійність живопису, тонка модуляція кольором і тоном?

Коли творчість є сенсом життя, то кожна робота стає частиною біографії автора. Ось, скажімо, «Квіти для коханої». Задум виник під час перебування в Сербії: випадковий візочок для перевезення квітів, помічений через вікно автомобіля, а ще радість близької зустрічі із дорогою серцю людиною, нудьга за домом — усе акумулювалося в сповнений відчуття щастя й радості майже по-дитячому наївний твір. Привертає увагу одна з останніх суто пленерних робіт: перед нами гола до горизонту стерня, небо без хмариночки під пекучим сонцем і посередині — мольберт самотнього художника. Здавалося б, що тут прикметного? «Під час жнив я поїхав за місто, щоб написати пшеничне поле, але спізнився — його скосили, — розповідає автор. — Небо ще оживляли ефектні хмаринки, та поки розклав етюдник, і їх не стало. Написав, так би мовити, квінтесенцію спеки…» Це враження посилює й густа тінь від мольберта — своєрідний тональний камертон. Переконливий образ літнього степу, відчуття простору і пустки.

Але повернімося до відкриття. Автора представив присутнім палкий прихильник його творчості, згадуваний Володимир Островський — директор Одеського музею західного і східного мистецтва, він же мистецтвознавець-ерудит, артист, менеджер і… душа компанії. У своєму розлогому, емоційному і натхненному виступі він охарактеризував місце й значення творчості живописця, вдавшись до екскурсу в історію світового та вітчизняного мистецтва. Згодом Володимир Островський спільно з Олексієм Покотиловим та блискучим знавцем українського фольклору Миколою Чумаченком виконали кілька як популярних, так і малознаних колядок, зокрема «Козацьку колядку», та польською мовою, яка ще побутувала на Одещині у ті часи, коли польська громада тут була великою і зберігала свої національно-культурні традиції.

Інший чільний організатор виставки, южненська мисткиня Лариса Дем’янишина у своєму вітальному слові наголосила на людських чеснотах колеги — його дивовижній, до самозречення, скромності, працелюбстві й порядності. Тоді як багатьох митців лихоманить прагнення набути почесні звання (у розрахунку на відповідні матеріальні й моральні дивіденди), Микола Овсійко — завідувач живописної секції Одеської обласної організації НСХУ — відмовився від висунення його на здобуття звання «Заслужений художник України», щоб перебування на згаданій посаді не розцінювалося як зловживання становищем. Важливо, що Микола Овсійко залишається самим собою і як керівник секції проявляє ініціативи, які не залишаються непоміченими у мистецьких колах. Маю на увазі організовану ним минулоріч осінню виставку етюдів у виставковому салоні НСХУ. Ця традиція, нагадаю, започаткована ще Товариством південноросійських художників наприкінці ХІХ ст. Хотілось би висловити побажання, щоб у майбутньому (вже на весняну виставку етюдів) НСХУ знайшла кошти видати каталог виставки, тим самим «матеріалізувавши» подію. Це сприяло б науковому дослідженню явища і стало б візиткою у майбутнє.

А насамкінець хочу наголосити на тому, що організатори виставки — НВО ім. В. Чорновола і Клуб творчої інтелігенції м. Южного в особі директора гімназії Тараса Прокопечка, завуча з виховної роботи Олесі Чайківської та художниці Лариси Дем’янишиної послідовно роблять для городян надзвичайно важливу справу. Уявляєте, якби діти більшості шкіл мали змогу спілкуватися віч-на-віч із мистецтвом такого ґатунку, то наскільки у багатьох з них шлях до високого мистецтва став би коротшим?!

Володимир КУДЛАЧ.