Гординя

І смикнуло ж якось Іванову дружину у тісному колі подружок прохопитися «словом правди» про Петрову половину! І якими б вірними не були ті подруги, а «сорока» у селі все чує та одразу ж на своєму хвості в усі кутки розносить… Ну тут вже Петричиха в боргу не зосталася, у кишеню за словом не полізла. І пішло-поїхало: «Ти — ледацюга! Чаю заварити не можеш!!!», «А ти?! Своїми «чаями» скількох мужиків у «гречку» заманила?!» І сміх, і гріх. Іваниха — слово, Петричиха — два на здачу. Та все — з брудом, з душком. Для людей — концерт безплатний, шоу та й годі. А для братів — і сором за дружин, і ворожнеча між собою, що виникла на голому місці.

Не дарма у народі кажуть: «Гординя і дурість на одному дереві ростуть». Через оту гординю, про яку є ще один, вибачте, не літературний вислів про « …не покорюся», зайшло діло далеко. На зло суперниці Петричиха заставила свого чоловіка негайно оформити власність на хату та відрізати від неї електродроти. Начальник РЕМу, отримавши таку заяву (а була вже пізня осінь), переконував Петра забрати ту заяву хоча б до весни. Петро забрав, але другого дня, після «переконливої просьби» дружини, привіз нову. Відрізали світло «квартирантам» — що вдієш: просьба хазяїна.

Тут уже Іваниха не витримала — подала до суду. Виявляється, є свідки про той факт, що Іван віддав 500 доларів Петрові за житло. Що робити судді, коли з одного боку є свідки про передачу грошей за хату, а з іншого — офіційний документ на ту ж хату? Спочатку вивів братів до коридору і запропонував їм, аби уклали між собою мирову угоду — і справі кінець. Брати ніби кивнули на знак згоди. Але у залі суду, де довелося знову потрапити під «опіку» дружин, їхній намір миритися раптово зник.

За одним судом потягнувся інший; життя обох сімей перетворилося на суцільні нервові сплески та дедалі більші витрати на прокурорів, слідчих, адвокатів… За кілька років пішло «на вітер» по п’ять тисяч доларів з кожного брата. Це ж які хати могли б Іван та Петро своїм дітям купити?! Як тут не згадати ще один вислів:«Чому бідні? Бо дурні»? Ну а дурість ота вся в даному випадку — від осліпленої, безмежної гордині жінок, яким, даруйте, наплювати вже і на добробут власних сімей, і на душевні страждання чоловіків, що зруйнували через них свої братські стосунки.

За «китайським» ультиматумом своєї половини Петро тепер виграв справу у суді щодо виселення брата з хати. Іван, за підказки дружини, подав до Європейського суду. Там, мовляв, питання про примусове виселення розглядають першочергово (гроші ж за хату й досі не повернуто). Так з легкої комедії сварка між жінками переросла у справжню трагедію. Вже й односельцям не до сміху. Попросили вони свого шанованого депутата, Сергія Васильовича, аби той щось удіяв. Депутат запросив братів на бесіду. Пояснив їм, що обоє зайшли надто далеко, але ще є можливість помиритися. Адже ні хата, ні гроші не варті щирих братських стосунків. Душа ж мучитиметься від розбрату, не упокоїться ніколи… Схилили голови брати, погодилися з розумними словами, обнялися при свідкові та й пішли після цього кожен до своєї хати.

А на ранок… знову не привіталися один з одним. Петричиха одразу сказала своєму, як відрізала: «Простиш образу у мій бік — покину тебе. Згинеш без мене на старості, згниєш без догляду». Іваниха своєму теж категорично: «Я не на смітнику знайдена, щоб перед всілякою вибачатися. Проживемо якось».

Не по-братськи доживають віку брати. Бо дружини їхні, як бачимо, себе поки що люблять більше, ніж чоловіків своїх. Аби щось змінити, тут потрібне якесь диво. Може, після «кінця світу» та ще й у Різдвяну пору зорі на небі вилаштуються так, що у якомусь селі (може, й у цьому, про яке мова) людям нарешті стане розуму вийти із подібної ситуації?

Олександр ВИНОГРАДІВСЬКИЙ.