Вовчок

Взятися за рушниці мисливців змусив ще один випадок. Історія така. Після визволення Одеси навесні 1944 року ворожі війська спішно відступали у бік Кишинева, Григорополя, Дубоссар. Тільки-но зійшов сніг, земля розгасла, машини застрягали у грузькій багнюці, падали від перевтоми загнані коні.

В одному з обозів я, семирічний хлопчина, закоханий у коней, далеко позаду помітив незадіяного лошака. Вхопив два кукурудзяні качани й підманив до себе. Годував, бідненького, з рук, затягуючи час, щоб обоз від’їхав якомога далі. Так кінь залишився у мене. Коли відпочив, відгодувався й почистився, виявився красенем — вороним скакуном.

Після визволення мого району ми, хлопчаки, знайшли вантажний автомобіль, заповнений чоловічою білизною з гофрованого паперу: в такому одязі німці ховали своїх убитих солдатів і офіцерів. В автомобіль була впряжена лошиця-важковаговик. Гуртом допомогли їй витягнути вантажівку й довезти у колгоспний двір. Мій Матрос (вороний жеребець) і німецька Лялька невдовзі справили своє весілля.

Згодом на світ з’явилося казкової краси лоша. Його полюбили всі — дорослі й діти. Масті малюк був незвичайної — золотистої, грива біла, на лобі зірочка, як у батька, всі чотири ноги у білих «панчохах», а хвіст чорний, немов смола. Цілими днями лоша гралося з нами, хлопчаками. Та однієї ночі вовки роздерли улюбленця всього села.

Це вже було нестерпно. Мисливці знову зорганізувалися у чималу бригаду. Їм знадобилося багато загоничів. З ними поїхав і я. Ліворуч йшов на кілька років старший Петро Скорик, праворуч — зовсім дорослий Віктор Моргун. Нам наказали не губити один одного з поля зору, рухатися у бік кукурудзяного поля — мисливської засідки. При цьому слід було кричати, верещати, валувати на всю горлянку.

Спочатку ми один одного бачили, а потім таки загубили Петра. Вовки знову не вийшли з лісу, й довелося ні з чим повертатися додому. Але як же повертатися без Петра? Чекали на нього, мабуть, з годину, вже думали рушати на пошуки. Як раптом з’явився він сам з маленьким вовченям під полою фуфайки.

Дорогою тільки й розмов було, що про вовків. Одні пророкували, що вовчиця все одно знайде свою дитину і звільнить її. Інші були впевнені, що тепер селу не оминути лиха: вовчиця обов’язково помститься.

Вовчок (так Петро назвав свою знахідку) мав гарний апетит. За три місяці він перегнав зростом всіх собак у селі. Тримали його припнутим у дворі. Підпускав до себе тільки Петра. Хоч точно виконував всі команди господаря, ніколи, як собака, не гавкав. А в очах завжди був сум.

Однієї дощової ночі Вовчка не стало. Лишився лише ланцюг. Тепер вже справді треба чекати лиха, гомоніли поміж собою люди. Проте було тихо. Осінь і зима минули спокійно. Навесні, коли ожило пасовище, почали надходити з різних сіл тривожні повідомлення про вовчі напади.

Знову мисливці організували облаву. Цього разу таки застрелили вовчицю і вовка. Вовк був в ошийнику із шматочком ланцюга. Невже справді, як пророчили бувалі мисливці, вовчиця перегризла ланцюг і звільнила Вовчка? Але сумний парадокс полягав у тому, що в лісі, куди його привела, він знайшов свою смерть.

Відтоді в селах про вовків надовго забули. Однак недавно в одній з газет натрапив на повідомлення, що слід вовків бачили під самою Одесою. Не дивно. Майже всю дрібну живність (мишей, ховрашків тощо), якою харчувалися хижаки, винищили хімією, череди й отари змаліли. Для вовків настали голодні дні. Тому є всі підстави очікувати незваних гостей.

Сергій РЕЗІНЕЦЬ.

м. Одеса.