Тихо Дунай воду несе...

Довкола привокзальної площі, намагаючись вполювати пасажира, нудьгують на сонечку таксисти. Посеред майдану кілька типів пропонують купити угорські форинти. Як громадянин, що шанує закон, гордо прямую повз них, бо неподалік бачу два банки, та ще один. Але… лиш один з них продає угорські гроші, за нахабно завищеним курсом. Потрібної валюти наразі нема… Вже з меншим гонором повертаюсь до міняйла (курс вигідний, та й дядько ввічливий) і беру участь у незаконній валютній оборудці, озираюсь, чи нема поблизу «когось» у цивільному. Обійшлось, Богу дякувати. Дежавю, все як у буремні дев’яності! Тепер можна дозволити собі філіжанку кави. Кава тут усім кавам КАВА! Такою надзвичайно смачною, запашною і до того ж недорогою кава буває лише на Закарпатті.

Чоп — більше, ніж пункт перетину кордону. Він був радянським рубежем колись, маленькою шпаринкою у залізній завісі, пильно контрольованою кагебістами, прикордонниками, військовими, митниками, вівчарками та численними донощиками з місцевих. Ряди колючих дротів, переорані смуги, пастки, та ще щось під струмом вигадувалося для того, щоб ніхто не міг втекти з радянського раю, країни, «где так вольно дышит человек!»

Тепер це західні ворота України. Колись велелюдний вокзал всередині майже порожній. І що ж побачить мандрівник, котрий вперше ступить на українську землю? Яким буде його перше враження?

Здивованого іноземця або українця, що повертається з довгих заробітків на чужині, зустріне велетенських розмірів монументальний живопис у техніці сграфіто, виконаний у першій половині вісімдесятих. По обидва боки зали — довжезна багатофігурна композиція. В єдиному пориві — експресивні солдати та матроси, коні, сталевари, доярки, трактори, інженери в окулярах, танки, маленька дитина пускає мирних голубків, літаки, вчителі, ракети, спортсмени… У центрі однієї композиції надто суворий червоноармієць у будьонівці з червоним прапором, а в центрі іншої — також не менш суворий воїн-визволитель у касці. В одній його руці, звісно, червоний прапор, а в іншій, грізно здійнятій, — автомат ППШ! Канонічна «іконографія» пізнього соцреалізму андроповського періоду. Так що тремтіть люди від нас, радянських! Велкам ту совок! У наших сусідів-чехів є приказка: «Не кажи гоп поки не переїхав Чоп». Є ще й інша: «Навіки з великим радянським народом! І ні секунди довше!»

За 30 гривень купую квиток до Захоні, першої угорської станції. Наші митники і прикордонники на диво ввічливі та не надто прискіпливі (може, тому, що їду впорожні?). З жахом згадую, як всіх трясли у недавні дев’яності. Угорський потяг виглядає як у мультику: оранжевий тепловозик і… один-єдиний синій вагон, у котрий сідає з півтора десятка людей. За двадцять хвилин переїжджаю Тису, згадую дитяче космополітичне «Сава, Драва, Тиса, Прут — все они в Дунай текут» (на березі Пруту промайнуло моє дитинство). Проходжу угорський прикордонний та митний контроль — і я в Євросоюзі.

ЗАХОНЬ така ж заспана, як і Чоп, лише комуністичного тут нема нічого, ніби й не було. За придбані в Чопі форинти купую квиток до Будапешта. Через годину — вже у вагоні швидкого потяга з неприродно (після наших) чистими шибами та легким запахом парфумів…

За вікном скромні угорські краєвиди, поля, з яких зібрано врожай, руді пасовища з овечками кольору жовтої глини, села з хатками під черепицею та виноградниками, шпилі костелів. Нових будинків небагато, але вони не більші за старі, нема, як в українців, що хата неодмінно має бути вищою, ніж у сусіда. Біля кордону села заможніші, далі — скромніші.

Ось Дебрецен — друге за величиною місто Угорщини (по — нашому Дебречин), «Як ішов я з Дебречина до Хусту» — пам’ятаєте? Мчимо далі. Лісові насадження ростуть правильними рядами, виглядає не надто романтично, зате щастить побачити кількох фазанів. А ось ділянка лісу зрізана, лежать штабельовані готові дрова, — схоже, тут їх можна офіційно купити. Кладовища також скромні, але охайні, сміття нема. І дисонанс: у декотрих селах хати разюче відрізняються своєю занедбаністю, а подвір’я — хаосом… Там мешкають цигани, їх у десятимільйонній Угорщині 400 тисяч.

Переїжджаємо кілька річок, зупиняємося на більших станціях. Ось далеко в полі горить суха трава, її гасять пожежники — служба працює. Інколи повз залізницю пробігає шосе — з якістю покриття все гаразд. Потяг летить значно швидше, ніж у нас, тому в межах населених пунктів для безпеки залізничне полотно огороджене бетонним парканом. Його часто розмальовують кольоровими графіті, художній рівень цих «печерних» малюнків ХХІ сторіччя шкутильгає, хоча й трапляються приємні винятки.

Сутеніє. Мерехтять вогні великого міста. Під’їжджаємо до Будапешта. Вокзал Нюготі — критий, збудований у другій половині ХІХ ст.: тут можна було сміливо знімати епізод фільму про Поттера з платформою 9 3/4. Поруч — станція метро. Приїхав.

ДІСТАЮ записника, де з мережі занотовані адреси недорогого житла. Будапештське метро має три гілки, одна з яких проходить глибоко під Дунаєм. Вагони такі ж, як у київському метрополітені. Знаходжу місце в хостелі за 11 євро на добу.

Той, хто подорожує самотужки, має бути готовим, що в Угорщині мовний бар’єр більший, ніж деінде у Східній Європі (за винятком хіба що Албанії). На російську покладатися не варто (пощастить, коли поруч опиниться виходець із Закарпаття). Якщо, читаючи вивіски, іноді можна щось зрозуміти, то розібрати, що надруковано у чекові з універсаму — марно витрачений час. У готелях та кав’ярнях персонал знає англійську, іноді німецьку. У дорожчих ресторанах вам також можуть запропонувати меню російською.

Тихий осінній ранок у Будапешті. Перше враження — місто урочисте, однак не помпезне, всюди стиль та вишуканий смак. Дунай ділить його навпіл. Горбисту Буду та рівнинний Пешт з’єднує кілька мостів, кожен з яких є архітектурним та інженерним витвором. Вода в Дунаї смарагдово-зеленого кольору. Путівники не перебільшують, пишучи, що це одне з найгарніших міст Європи. Над Дунаєм — будівля парламенту, споруджена на межі ХІХ — ХХ століть у стилі англійської неоготики. За взірець був узятий лондонський Вестмінстерський палац. Оглянути це величне творіння архітектури зсередини не вдалося, позаяк того дня засідав угорський парламент. На стоянці депутатські авто. Здебільшого малолітражки «Шкода», «Пежо», «Хюндай», «Фіат», не завжди нові. Наш середньостатистичний депутат міської ради, котрий їздить щонайменше на «Лексусі» і прагне накрасти на «Бентлі», напевно б зауважив, що «тачкі у ніх лоховскіє». Та це Європа: красти та ще й цим хизуватися тут не заведено. Але ще про парламент. Угорщина — друга країна світу після Польщі, котра визнала незалежність України буквально через два дні після референдуму 1991 року. Першим закордонним посольством, відкритим у незалежній Україні, було саме посольство Угорщини. А 2003-го парламент Угорщини одноголосно (347 голосів) першим у Європі визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом, скоєним проти української нації. У Будапешті є пам’ятник Шевченкові і монумент жертвам Голодомору. Це інформація для тих, у кого серце від праведного гніву кров’ю обливається, коли він бачить на Закарпатті пам’ятник Шандору Петефі або Ференцу Ракоці.

Прямую до базиліки святого Іштвана — засновника Угорської держави. Дивовижний народ ці мадяри! Мадяри — це самоназва угорців. Їх прабатьківщиною є Приуралля. Понад тисячу років тому під проводом хана Арпада сім племен покинули свої домівки і вирушили на захід, окупувавши басейн середнього Дунаю. Прийняли християнство і стали повноцінними європейцями. За Уралом залишилися приреченими на асиміляцію їх найближчі родичі — ханти та мансі…

Будапешт великий, тож обійти пішки за день-два навіть найвизначніші його місця — виснажлива затія. На майдані перед собором купую квиток на екскурсійний автобус, упродовж двох днів маю право подорожувати ним, а також здійснити одну прогулянку Дунаєм на пароплаві. Займаю місце на другому поверсі червоного автобуса (звідси краще видно), вибираю одну з 20 мов на спікері, вдягаю навушники — екскурсія, що супроводжується народними мелодіями, зокрема різними варіантами знаменитого чардашу, а також творами Ліста, Кальмана, Монті, почалася. Все урочисто й дуже по-угорськи. Людей в автобусі небагато, бо міжсезоння й будній день. Повз вікно пропливають вулиці, площі, парки в осінньому вбранні, нескінченні історичні будівлі та численні монументи. Вийти можна на одній з тринадцяти зупинок у місці, котре вам буде до вподоби, й зависнути там, загубитися у хитрих лабіринтах незнайомих вуличок чи перепочити, а коли набридне, продовжити екскурсію в іншому червоному автобусі, котрий курсує щогодини тим же маршрутом. Прогулянка Дунаєм на невеличкому білому пароплаві триває близько двох годин. Вони запам’ятаються вам надовго! Посеред урочистого міста урочисто плине Дунай-ріка, і це варто бачити. У синювато-зеленавій несподівано чистій воді відбивається надвечірнє сонце, темне осіннє небо, пожовклі дерева, гора Геллерт, мости, будинки, граніт набережної...

Увечері мене чекає ще одна екскурсія — гастрономічна. В Угорщині чудова національна кухня. Більшість страв містить паприку. Вона родом з Центральної Америки, тутешні селяни вирощують її ще з кінця XVIII століття. Це зовсім не означає, що їжа має бути скажено гострою. Вибираю заклад, де сидять місцеві. Ця кнайпа так і зветься: «Паприка». Всередині все зроблено по-сільському, або, як кажуть люди рафіновані, — етнічно. Вільне місце відшукати непросто. Молодий кельнер, окрім угорської, не знає нічого, тому мова жестів, включно з показуванням пальцем у порцію сусіда, дає якнайліпший результат. Мені приносять немаленький казанчик чогось між першим та другим, де у золотисто-червоній паприковій підливці багато всілякої всячини: кубики солодкого перцю, помідорів, цибулі, картоплі, кілька сортів м’яса, шинки та ковбасок, дрібні галушечки, і все присипано зеленню. Феєричне поєднання переліченого творить піднесено-незабутній смак. Цей витвір кулінарного мистецтва споживається з великим келихом токайського вина. Рахунок також приємно дивує.

У кожного народу є своє «від Сяну до Дону». У часи розквіту територія Угорщини займала більшу частину сучасних Румунії, Хорватії, Словенії, частину Сербії, практично всю Словаччину та наше Закарпаття. У книгарнях Будапешта продаються розкішно видані великі та маленькі мапи великої Угорщини з барвистими гербами втрачених у 1920 році за Тріанонським договором земель. Тоді Угорщина втратила 2/3 теренів, котрі вважала своїми. На такій мапі можна вичитати, що Ужгород — це Унгвар, Братіслава — Пожонь, Кошіце — Касса, а Бєлград — взагалі Нандорфехервар. Сучасна Угорщина не має і не може мати територіальних претензій до країн-сусідів. Тих, хто з претензіями, до НАТО та Європейського Союзу не приймають. Ще два десятки років тому між країнами почилого в бозі Варшавського договору УНР (це не те, що ви подумали, а Угорська Народна Республіка) та СРР (Соціалістична Республіка Румунія) були прохолодні, а іноді й напружені відносини. Тепер між партнерами по НАТО та ЄС — Угорщиною та Румунією — все гаразд.

ВОКЗАЛ Келеті — також пам’ятка архітектури. Звідси йдуть потяги до Західної Європи. Ідея поїхати до Відня виникла зовсім несподівано, коли дізнався, що квиток коштує 25 євро у два боки і дійсний кілька діб.

Шоста ранку, ще темно, потяг Бухарест — Відень з причіпним вагоном із Софії. Болгарський вагон ззовні закопчений та подекуди іржавий, румунські — трохи чистіші, угорські — теж не нові, але ніби щойно вимиті. Це, напевно, тому, що прибиральник вагонів у яскравих гумових рукавицях з відром, шваброю та миючими засобами на угорській залізниці — всюдисущий персонаж.

Три години займає дорога до Відня. Мчимо понад Дунаєм, за рікою — Словаччина. Світає. Розсуваються двері купе, чую німецьке «Гутен морген!». Жінка у чорній уніформі, напевно, прикордонник! Зовсім ні, австрійська контролерка перевіряє квиток і бажає доброї подорожі. Кордону як такого нема. Ось вам і Шенген. Я — в Австрії.

Похмурий ранок. Мчимо повз товстезні бетонні стовпи. Туман розвіявся. Стовпи — це опори вітряків, які виробляють струм. Тутешня залізниця, як іграшкова. Усе виглядає неприродно новим, чистим і бездоганно працює. Запитаєте: у чому різниця між Угорщиною та Австрією? Якщо в Угорщині інколи трапиться на очі занедбана чи напівзруйнована будівля, то в Австрії цього бути не може. Ось польовою дорогою (заасфальтованою!) їдуть два новенькі червоні трактори з навантаженими у причепи цукровими буряками. Така собі «битва за врожай» по-австрійськи, неначе і не бився ніхто ні з ким. Зелене поле, озимина, і… олені поспішають сховатись у досвітній мряці. Ліс, галявинка, посеред неї — вежа для мисливців. Маленьке містечко з двоповерховими будиночками, газон на якому бюргери з бюргерками вигулюють песиків. Не надто цікаві передмістя. В’їжджаємо у віденський Остбангоф.

Головне — не розгубитися. На вокзалі у туристичній інформації беру безкоштовну мапу міста і пірнаю у метро. Турнікетів нема, але на виході зі станції вас чекатимуть контролери (квиток за 1,80 євро). Проїжджаю кілька станцій і виходжу біля віденської Штатс-опери. Мій англо-німецький суржик непогано спрацьовує. Після угорської німецька мова звучить якщо не як рідна, то надзвичайно близька. Вуха жадібно упізнають зрозумілі німецькі слова і навіть цілі речення. Наш рідний Одеський оперний (творіння віденців Гельмера та Фельнера) ззовні виглядає значно витонченіше за свого іменитого брата. Інтер’єри порівнювати не можу, за браком часу не заходив. Біля театру юнаки у вбранні епохи Моцарта роздають перехожим програмки на вечірню виставу.

Тут же зупинка екскурсійного автобуса з написом «hop on hop off». Якщо у вас зовсім мало часу, не пошкодуйте 13 євро і за годину побачите найцікавіші місця австрійської столиці. Подивитись таки є на що. Бароко, рококо, класицизм і знамениті творіння епохи віденської сецесії, котра має й іншу назву — стиль модерн. Усе це під дрібним набридливим дощиком. Палаци, в одному з них — штаб-квартира ОБСЄ. Відень — місто з великою кількістю парків, садів, скверів, вигадливо розмальованих в осінні барви. У тутешній водогін кришталево-чиста вода потрапляє з альпійських схилів — пийте з крана! Центральною частиною у мурованому кам’яному руслі посеред розлогих дерев плине невелика річечка, котра дала ім’я містові.

Залишивши затишний центр, довжезним мостом переїжджаємо Дунай. Навігація закінчилася, і ріка дрімає, заколисана негодою. На лівому березі зі змішаного з дощем туману виринає хмарочос «Дунайська вежа». Далі — Віденський міжнародний центр, чи просто «Місто ООН». Відень є третім містом-резиденцією ООН після Нью-Йорка та Женеви. Міжнародний віденський центр (так званий UNO-City) включає МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), тут також розміщені Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО), Управління ООН з наркотиків та злочинності, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Управління з питань космічного простору ООН та низка інших. Комплекс, що складається із семи скляних веж, посеред яких найвища здіймається на 120 метрів, споруджено у 70-х роках ХХ ст. за ініціативи тодішнього прем’єра Бруно Крайського. В іншому районі Відня квартирує ще один глобальний монстр — ОПЕК (Організація країн—експортерів нафти).

Повертаюсь до середмістя, котре внесене до переліку Культурної спадщини ЮНЕСКО. Готичний собор святого Стефана. Один його бік — у риштуванні. Реставратори знімають зі стін «наліт історії» — кіптяву, котрій не одна сотня років. Маю змогу суб’єктивно порівняти: вже почищена частина виглядає як нова, а та, котрої не встигла торкнутися техніка реставраторів, випромінює щемливий дух старовини. Моїй (може, готичній?) душі дивовижно добре у цьому храмі слухати орган, споглядати мерехтіння світла, що потрапляє знадвору через вітражі у стрілчатих вікнах. Старовинним ліфтом підіймаюся на одну з веж. Височінь, вітер в обличчя, чудова панорама, кам’яні химери і справжні ворони, котрим, напевно, готика також до вподоби.

МІРЯЮ кроками віденську бруківку, і мене не полишає дивне відчуття, що це все я вже десь бачив. Може, тому, що колись тут, в австрійському війську, служили мій дід Йосип та його брат Сильвестр? А може, тому, що віденські фасади так нагадують фасади Станіславова, Коломиї, Львова й, особливо, Чернівців?

З другої половини ХVIII ст. і до Першої світової Україна була розділена поміж двома імперіями — Російською (Велика Україна та Волинь) та Австро-Угорською (Галичина, Буковина та Закарпаття). Обидві імперії мали на гербах двоголових орлів, майже подібних… Лише у своїх пазурах російський геральдичний птах тримав (і тримає досі) скіпетр і державу, а його австро-угорський колега… серп і молот! «Товариші»-комуністи цю символіку спочатку поцупили, а потім навіки скомпрометували. У країнах Європи серп і молот заборонений так само, як і фашистська свастика.

Про гроші також цікаво. Банкноти Австро-Угорщини мали дві сторони — угорську та німецьку. На німецькій стороні назва номіналу писалася ще вісьмома мовами, зокрема й українською. Ось і тут СРСР не був першим, ввівши на грошах написи мовами союзних республік. До речі, на сучасних російських рублях мова одна — російська, от вам і федерація…

На відміну від царської Росії, в Австро-Угорщині був парламент. Серед депутатів були й українці, з відомих всім — Іван Франко, Василь Стефаник (полюбляли й тоді українські літератори депутатські крісла). Була конституція. Хоча Іван Франко її нещадно критикував, у Відні йому споруджено пам’ятник.

На відміну від сучасної Росії Австрія більше не має імперських амбіцій. Добре це чи погано? Судіть самі. За рівнем життя Австрія серед світових лідерів і випереджає, зокрема, локомотив європейської економіки — Німеччину. Не кажучи про Росію, котра за рівнем життя у Європі пасе задніх, випереджаючи хіба що нас та ще кілька колишніх радянських та югославських республік. Дехто називає Австро-Угорщину навіть прообразом Європейського Союзу. Більшість території колишньої імперії — країни Європейського Союзу або ті, для кого вступ до ЄС є стратегічною метою (серед останніх навіть Україна).

Окремо про Франца-Йосифа, котрий, попри те, що з нього кепкував Ярослав Гашек, не був ані «палкіним», ані «кривавим», ані ще якимсь «грозним». Перебував на престолі 68 років — з 1848-го по 1916-й. Його правління — епоха в історії народів, що входили до складу Дунайської монархії. Відень і Будапешт, а також Прага і Брно, Краків і Львів, Загреб і Любляна, Брашов і Чернівці, багато інших міст та містечок такими, як вони є зараз, стали саме у той, якщо й не золотий, то й не найгірший період. Листівки та портрети тутешнього улюбленця — «найяснішого цісаря» та його дружини Єлизавети, принцеси баварської, відомої як «Сіссі», можна купити і в книгарнях, і на сувенірних ятках. Як справжній консервативний галичанин, я придбав листівкурепродукцію «Франц Йосиф I у формі фельдмаршала». 1865-й. Портрет роботи Ф.К.Вінтергальтера.

Серед носіїв німецької мови австрійці відзначаються веселою вдачею, тому тут дуже популярні футболки з силуетом кенгуру в повний зріст та супровідним написом «Австрія. Кенгуру нема». Натяк на туристів, котрим важко відрізнити Австрію від Австралії...

Увечері швидкісним австрійським потягом повертаюся до Будапешта. На моніторі — схема руху і місцезнаходження у даний момент, швидкість — 160 км/год. Інтер’єр вагону — дизайн ХХІ століття — зручність та естетика. Ще день в Угорщині, і час повертатися додому.

І ЗНОВУ Дунай. Він починається у горах Шварцвальду і через 2850 кілометрів досягає Чорного моря. З усіх рік та річок, котрі течуть Україною, у народних піснях найчастіше згадується саме Дунай: «Тихо Дунай воду несе», «Ой у гаю при Дунаю», «Їхав козак за Дунай», «Тихо Дунай береженьки ломить», «Дунаю-Дунаю, чому смутен течеш» та багато інших. Дніпро та Дністер — далеко позаду.

У багатьох джерелах існують твердження, що Дунай в українському фольклорі така собі загробно-символічна ріка, щось на кшталт Стіксу, якесь невиразне потойбіччя. Дозволю собі мати власну думку. Українці на цих берегах живуть з давніх-давен. За Київської Русі на Дунаї є відомості про місто Галич (тепер Галац). 1683 рік — розгром під Віднем османського війська. Під проводом Яна III Собеського пліч-о-пліч з поляками у битві брало участь кілька тисяч козаків. Вони поклали край турецькій експансії вглиб Європи. Пам’ятник українським козакам — учасникам «Віденської відсічі» встановлено у парку Tьrkenschanzpark. Задунайська Січ — це окрема яскрава історія. Нащадки задунайських козаків і сьогодні живуть у румунській дельті, українські топоніми — не рідкість на Дунаї: Переправа, Журилівка, Чорна Вода... На сербських берегах у республіці Воєводина українська мова є офіційною у місцях компактного проживання. Українці також є одним з корінних етносів Словаччини.

Дунай — головна водна артерія об’єднаної Європи. Україна — одна з десяти придунайських держав. Вісім з них уже є членами Європейського Союзу, Сербія — активний та послідовний кандидат. Черга за Україною, бо Дунай і наша ріка.

Володимир ГЕНИК.

Одеса — Чоп — Захонь — Будапешт — Відень — Одеса.