№ 3-4 (21371-21372) субота 12 січня 2013 року

У п’ятницю з другої спроби Ігор Соркін був призначений новим головою Нацбанку, а Сергій Арбузов звільнився зі старого місця роботи, готуючись взяти з рук Азарова кермо уряду.

За Соркіна проголосував 231 депутат, у тому числі й потенційний кандидат у мери Києва від опозиції Петро Порошенко зі своїми сателітами Заболотним і Домбровським. Опозиція поскаржилася, що апарат Верховної Ради видав 14 дублікатів карток відсутніх депутатів, хоча кроків фізичного спротиву антипрезидентські сили не чинили.

Стрімкість і нахабство, з яким «сім’я» Януковича отримує під власний контроль державні установи, вражає навіть соратників президента. Тож напередодні, у четвер, «регіонали» не втратили можливості, аби продемонструвати пестунчикам Олександра Януковича, що множити «старих» олігархів на нуль ще зарано. 10 січня непримиренні вороги — донецькі та «РосУкрЕнерго» — об’єдналися, аби влаштувати «урок гарних манер» для Сергія Арбузова.

Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати, що не ім’я красить людину, а добрі діла. І не варто сперечатися, скажімо, яке прізвище краще: Змієвець чи Зайцев. І все ж у Рік Змії (а почнеться він 10 лютого), яким би умовним  не виглядав цей привід, не зайве буде сказати добре слово про людей із прізвищем, похідним від назви покровительки наступних 365 днів, людей, котрі уславили  нашу Вітчизну.

Кілька штрихів до приватизації Одеси

Як відомо, з початку року у вільному доступі через мережу інтернет з’явилася публічна кадастрова карта України, на якій можна знайти кожен клаптик землі і перевірити його юридичний статус.

Поцікавившись, по якій землі ми, редакція, умовно кажучи, ходимо, виявили: земельна ділянка площею 25094 квадратні метри, на якій розташоване комунальне підприємство (тобто підприємство, що є спільним набутком обласної громади) «Чорномор’я», — це приватна власність. Отакої! Не більше і не менше.

Уже другу зиму наші редакційні приміщення не опалюються. Керівництво Одеської обласної ради і КП «Видавництво «Чорномор’я» рік тому обіцяли вирішити проблему, але досі нічого не зроблено. Ми знову мерзнемо. Коли припиниться знущання?

Колектив «Чорноморських новин».

У четвер ввечері невідомі напали і жорстоко побили народного депутата від партії «УДАР», нашого земляка Володимира Куренного.

На своїй сторінці у Facebook нардеп написав: «Сьогодні о восьмій вечора на мене напали двоє невідомих. Побили. Оглушили ззаду, коли був уже за кермом машини. Потім били ногами. Без слів... Вони стояли за машиною, а я сів за кермо й хотів закурити. У цей час удар тупим предметом по голові... Двері машини не закрив просто... Відбувалося це не десь у темному провулку, а на паркінгу мегамаркету... Величезна подяка Юрію (прізвища його не знаю) — завдяки йому відморозки змушені були зупинитися... Нічого не вкрали».

Реєстрація учасників зовнішнього незалежного тестування вже почалася: документи прийматимуть до 5 березня, а помилки в реєстраційних анкетах виправлятимуть лише до 19 березня. Саме тестування пройде з 3 по 27 червня.

Аби уникнути проблем з реєстрацією, керівник Одеського регіонального центру оцінювання якості освіти Анатолій Анісімов радить не зволікати з подачею документів і розраховувати тільки на себе: «Цього року введуть «технічні перерви», під час яких співробітники Державної служби охорони спеціальною технікою виявлятимуть мобільні телефони та інші пристрої для отримання чи утримування інформації, як-от диктофони абощо. Краще взагалі не брати з собою пристрої, які можуть бути розцінені як електронні шпаргалки, інакше вони — загроза протоколу та ануляції результатів тестування».

13 січня у рамках всеукраїнської акції в Одесі відбудеться марш на підтримку Дмитра та Сергія Павліченків — незаконно, на переконання організаторів акції, засуджених за вбивство судді Зубкова.

Збір — о 12.00 на Соборній площі. Марш пройде центральними вулицями міста. Завершення — біля пам’ятника Дюку на Приморському бульварі.

Ще зранку настрій був нормальний. А потім... Ну чому знову згадалася Незнайомка з тролейбуса, хоча бачила її там всього кілька разів? Відтоді частенько подумки заходжу у той тролейбус, і ввижається мені знайомий профіль, коротка хвиляста зачіска, а головне — очі. Великі, сірі, вони, здавалось, ніколи не випромінювали почуттів радості, подиву чи захоплення, а тільки глибокий смуток й очікування.

Звідки й чому це у неї? А головне — чому мені, людині не байдужій, було не підійти до неї і тихенько: «Здрастуйте, можна біля вас?» Делікатно розговорити людину і хоч на якийсь час відволікти від нав’язливих думок?

Сталося це в одному із сіл, назвати яке я не можу. До газети звернулася одна із сторін конфлікту, і мені в тому селі довелося особисто побувати. Розпитав про все представників місцевої влади, сусідів, переговорив із «воюючими» сторонами. Представниця сторони, що до газети не зверталася, категорично заборонила називати реальні імена та місце події, пригрозивши за таке судом. Однак ця, в даному разі приватна життєва ситуація, могла би бути повчальною для інших. Тож розповім про неї, змінивши імена і не вказуючи адреси. Тим більше, що подібне може трапитися всюди і з кожним...

Жили-були два брати. І все було в них добре. До певного часу. Старший брат Іван, одружившись, у пошуках кращого життя виїхав до іншої країни. Жив непогано, але коли стався там воєнний конфлікт, довелося перебиратися до рідного села. Тоді саме помер батько. Хату він заповів молодшому сину Петрові, який доглядав його. Дізнавшись про братову скруту, той вирішив пустити Івана на батьківщину, адже у самого є окремий будинок. Сіли брати за стіл, обговорили справу. За підказки дружин домовилися, що нехай Іванова сім’я живе в хаті довічно, але сплатить Петровій родині 500 доларів, щоб, мовляв, хоч на оформлення спадщини були якісь гроші. Та й на душі ж спокійніше, коли нічого не винен. Але, як виявилося, є у світі й більше лихо від того, що іноді через гроші приходить. Прибилося воно звідкись та й вдарило по братській дружбі з усією силою…

Сто шістдесят три. Саме стільки їх тут проживає: напівхлопчиків-напівдівчаток у віці від чотирьох до тридцяти п’яти років (в офіційних звітах — кількість і вік підопічних інтернату набагато менші).

Алла — одна з них. Вона — сирота. В інтернат потрапила з села. Все, що вміє дівчина у свої 25, — прибирати, сяк-так куховарити, трішки шити-вишивати. Зате на відмінно складає іспит із влаштовування істерик та тероризування нянечок (в Алли спадкова форма неконтрольованої агресії, часткова шизофренія). Про своє далеке майбутнє, навіть про завтрашній день не думає: п’ять разів на день годують, одягають, спати вкладають, розважають — оте «завтра» майорить десь надто далеко і до хворої свідомості Алли не доходить. Та й шансів на те, що в житті щось зміниться, — один проти ста. Вона добре це знає: розповідали старші дівчата, в яких є родини.

У повоєнні роки великою бідою для селянських господарств були вовки з недалеких лісів. Вони вибирали дощову, вітряну ніч, гуртом вигризали дірки в парканах і діставалися до домашньої живності. Калічили овець, кіз, телят, а на світанку зникали. Коли не вдавалося нічне полювання, хижаки блукали пасовищами. Забивши жертву, забирали її з собою.

Час від часу мисливці кількох сусідніх сіл об’єднувалися і влаштовували в лісі облави. Одного разу сіра зграя напала на отару дійних овець і загризли понад два десятки. Полуторкою мисливці кинулися навздогін. Марно. Мабуть, зграя мала дуже досвідченого вожака.

На порозі стояв 1945-й — найобнадійливіший рік тієї триклятої війни, бо стрімко наближався її кінець. Наше військо вже гнало фашистську нечисть з територій чужих, сусідніх з нами земель. Ось і останні листи від нашого татка надходили зі Східної Пруссії. Просто не вірилося, а так же хотілося, що наступний Новий рік, перший повоєнний, зустрінемо без постійного остраху насамперед перед нашим сільським листоношею, старим Миколяшкою, як його на кутку прозивали, не знаючи, яка звістка для нас прихована у його сірій потертій поштовій сумці через плече.

Наш татко завжди знаходив час у вільну від бою хвилинку, аби повідомити нам коротко найочікуваніші слова: «Живий, здоровий». Найчастіше з приписом: «Пишу після жорстокого бою».

Скільки вже тих боїв пережив! Не обминули його фронтову долю ні Орловська битва, ні Курська дуга, ні страшний котел поворотної Сталінградської битви, ні тяжка робота фронтової піхоти заради визволення Білорусії, Прибалтики, й ось уже чужа Східна Пруссія на шляху до фашистського лігва — Берліна.

Півстоліття двоє людей разом. Чи багато це? «Так», — скажете ви. А я скажу: «Не знаю». Чого було більше щастя чи горя? Гадаю, навпіл. Коли кажуть, що увесь вік подружжя прожило у вірності й любові, не вірте. Люди — не янголи. Упродовж п’яти десятиліть буває всього — любові, ненависті, зрад, всіляких прикрощів і несподіваних радостей. Піввіку разом — це насамперед величезна праця душі, розуму, серця. Не кожному вона під силу.

Перші двадцять років у нашій родині було ніби суцільне свято. Пані Любов поставила мене на невидимий п’єдестал. Багаття любові горіло яскраво, сягаючи зірок. Проте вогонь такого багаття слід підтримувати якимись оновленими почуттями. Тоді я цього не усвідомлювала, зігріта, здавалося, надійним теплом. Вважала, що сама є коштовним подарунком — яскрава, приваблива, дотепна. Немов магнітом вабила до себе — як чоловіків, так і жінок.

Спочатку листопад був сонячний, з останніми відблисками бабиного літа, потім — похмуро-дощовий. Пізня осінь для більшості не краща пора подорожувати. Мандрую сам — маю досвід. Люблю міжсезоння: уява малює тихі малолюдні вулички у старовинних містах, котрими вже не снують, як кілька тижнів тому, натовпи екскурсантів. Люблю Східну Європу. До неї мене везе напівпорожній теплий потяг Одеса — Ужгород. Їду до Угорщини. Там я ще досі не був. Маю шенгенську візу, мінімум необхідних речей: путівник, фотоапарат, трохи грошей і телефон, з якого відправлятиму додому SMSки.

ПРОКИДАЮСЯ вдосвіта. Знайомий під заскленим дахом вокзал. Це — Львів. За годину виринають передгір’я Карпат. Сколе, Славське, гори вже вищі, буки на схилах скидають листя, Бескид, кілька тунелів, серпантин і — Закарпаття. Можна вийти в Ужгороді і сісти на міжнародний потяг «Тиса» (Москва — Будапешт — Бєлград), але… квиток дорогий і ще півдоби чекати.

Виходжу швидше. Чоп — маленьке напівсонне містечко з величезним майже новим вокзалом, з котрого однією гілкою залізниці можна дістатись Угорщини, іншою — Словаччини та Чехії. Поруч державний кордон. Тут переставляють потяги з широких рейок радянського стандарту на дещо вужчі європейські.

Поки політики вправно сперечаються, хто більше любить Україну, українська інтелігенція — письменники, журналісти, художники — цією любов’ю до рідного і духовного живуть. І поки влада десь тільки думає провести газопровід чи водогін (часто заради свого піару), ці люди вже прославляють своє українське село. Один з таких прикладів — дії сільської інтелігенції, яка мешкає у селі Сліди Могилів-Подільського району Вінниччини, про що мені розповіли саме ці люди. Вони прагнуть, аби про їх село, народні звичаї, душу народу взнали і в Україні, і поза її межами, бо відчувають гордість за своє, рідне.

Сліди — одне із сіл Могилів-Подільщини, мальовничий край, перлина живої природи. Ще видатна поетеса Леся Українка назвала ці привабливі краєвиди окрасою всієї України. Кожного, хто ступив на цю землю, вабить живий розмаїтий світ природи, дивовижний ландшафт. Тут тобі і степ, і гірські схили, ліси та широкі долини, пишні сади та шумливі ріки. Рукою Творця всі тутешні села розкидані по узгір’ях та вибалках, тут несуть свої води річки Лядова, Серебрія, Немія, Мурафа, Дерло. Сліди й розташовані над останньою з них — Дерлом. Його історія тягнеться ще з 1584 року. Нині мешкає у ньому близько 800 осіб.

Як усім уже відомо, з 1 січня набрав чинності новий порядок реєстрації речових прав та їх обтяжень на території України, запроваджений законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації прав на нерухоме майно та їх обтяжень при їх державній реєстрації» від 9 грудня 2011 року.

Справді, відтепер реєструвати майнові права на квартири, будинки, земельні ділянки тощо будуть за новими правилами, які мають спростити для споживачів процедуру оформлення майнових прав та упорядкувати облік цих прав.

Досі майнові права на землю та будівлі, що розташовані на ній, містилися у різних реєстрах, які, відповідно, вели різні реєстратори. Що стосується землі — цим займалося Держземагентство, будівель — комунальні підприємства БТІ. З початку 2013-го реєструвати майнові права і на землю, і на споруди буде новостворена Державна реєстраційна служба (Укрдержреєстр), яка має вести єдиний державний реєстр майнових прав та обтяжень на нерухоме майно. Новий порядок мав діяти ще з 2012-го, але реформу відклали на рік.

Кілька тисяч дітей з різних причин не змогли торік виїхати за державний кордон України. Причини для відмов у пропуску неповнолітніх за межі держави у прикордонників були різні. Основна з них (75% випадків) — відсутність доручення батьків та недійсність документа для закордонних поїздок. З-поміж інших причин: відсутність документа на право перетинання державного кордону; відсутність фото в документах батьків; закінчення терміну дії паспортного документа; технічно несправний документ...

Щоб мінімізувати повторення прикрощів у майбутньому, Державна прикордонна служба ще раз нагадує порядок та особливості виїзду неповнолітніх громадян України за кордон.

Так, статтею 313 Цивільного кодексу України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Водночас фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Різдво Христове — одне з найтаємничіших свят. У цей час можна зустрітися з Дивом. З дивом народження Сина Божого.

Свято Різдва — найкрасивіше зимове свято. Воно приходить до людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок і гучному співі хору. Звуки дитячих голосів, що славословлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт. Небо і земля славлять Різдво Христове. На землі панує мир, а серця сповнюються доброю волею.

У різдвяні дні церква балтського Свято-Покровського Феодосіївського чоловічого монастиря набула надзвичайно святкового вигляду. Служителі храму облаштували різдвяний вертеп, у якому представлено сцену Різдва Христового. Проводилися урочисті богослужіння.

Особливої святковості храму додає те, що тут перебуває ікона і частки мощей святої блаженної Матрони Московської. Зустріти святиню, яку доставили з Московського Покровського жіночого монастиря, прийшло багато віруючих людей. Ікона та частки мощей блаженної Матрони Московської, покровительки здоров’я та захисниці від лиха, встановлені саме у цій церкві монастиря. У різдвяні дні у мешканців міста і району з’явилася можливість прикластися до святині, особисто звернутися до неї з проханнями і молитвами. Ікона прикрашена багатьма золотими виробами, які на ній з’явились не просто так. За кожним з них — ціла історія життя конкретних людей.

Інформагентства з посиланням на турецьку газету «STAR» повідомили, що муніципальна рада Стамбула дала дозвіл на будівництво православного храму в ім’я св. Стефана в районі Йешількой.

Це, зазначає Релігійно-інформаційна служба України, перший дозвіл на спорудження нової церкви, даний турецькою владою з часу проголошення у 1923 році Турецької Республіки.

Ми відстояли службу в церкві на Різдво Христове. Обличчя людей сяяли. Я заплющила очі, і ніжні, чисті голоси церковного хору відлунювали в моєму серці звуками срібної різдвяної пісні, що в цей день співають янголи з неба народженому у вифлеємських яслах Ісусу. Та ось прозвучало останнє «амінь», архієпископ Яків поблагословив паству й сказав напутнє вітальне слово. А люди продовжували стояти, сповнені святою благодаттю Різдва і храмового свята.

І раптом полилося ніжне, світле: «Темна нічка увесь світ покрила... Одна лиш зоря у небі сіяє, над Вифлеємом промінь опускає...» Цієї колядки я ніколи не чула — то щось на диво лагідне, сповнене любові до Божої дитини й до світу, до отих гарних людей, яким після кожної строфи бажалося здоров’я й добра. У багатьох на очах виступили сльози. А Галину Могильницьку, що так зворушливо виконала цю чудову колядку, вже обступили малята в барвистих національних костюмах, які дуже пасували до ялинкової зелені й до нашого святкового настрою.

Не надто багато нових гарних традицій народилося в останні роки в нашому місті. І все ж вони є. Одна з них — новорічні вистави режисера-постановника — директора Концертно-виставкового комплексу Одеського порту, заслуженого діяча мистецтв України Ганни Чернобродської, яким завжди дають найвищу оцінку. І нова постановка «Синдбад і чарівний вогонь» — яскраве тому підтвердження.

Тема цього нового дитячого мюзиклу-казки, поставленого до Нового року на сцені Концертно-виставкового комплексу, — вічна і глобальна. Постійний автор текстів для новорічних вистав цього комплексу Михайло Крупник визначив її так: «Боротьбі Добра і Зла за життя кінця й краю нема. Й ось вкотре разом зійшлися дві сили — Морок і Світло!» І нехай не прозвучить пишномовно, але режисерсько-постановочний колектив, який з року в рік створює гарні і розумні дитячі вистави, несе світло добра одеській малечі.

Культурно-просвітний фестиваль «Різдвяні вечори-2013», які анонсувала «Чорноморка», урочисто відкрився 8 січня. Основний майданчик дійств, які триватимуть тут до 10 лютого, — концертно-виставковий зал Одеського обласного благодійного фонду «Медичний центр «Надія, добро і добробут», що на Французькому бульварі, 32.

Президент фонду, Герой України, голова обласної ради миру Володимир Філіпчук, відкриваючи фестиваль, привітав присутніх з Новим роком та Різдвом і побажав, щоб 2013-й став для всіх щасливим. Адже число 13 — це 12 апостолів на чолі з Ісусом Христом.

А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю. Середа.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу сповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на плаху заради великої ідеї — вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки, ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив, — живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

«Головною працею мого життя є книга Буття українського народу, а почав я замислюватись створенням її вже в перші дні перебування у харківському університеті. І почалося це ще у 1833-му взимку, коли я почав готуватись до вступу», — зізнався Микола Костомаров в одному з листів друзям.

З того часу минуло 180 років.

15 січня сповниться 100 років від дня народження підводника «номер один» Олександра Маринеска.

Народився Олександр Іванович в Одесі. З 1917-го по 1923-й з батьками проживав у містечку Лохвиці, в родині матері. Після повернення в Одесу навчався в трудовій школі і в 1926 році закінчив 6-у групу нині середньої школи № 105, що на вул. Пастера, 17. Далі було навчання в школі юнг, Одеському морському технікумі (тепер морехідне училище ім. О.І. Маринеска ОНМА по вул. Канатній, 8).

Новела

— От знову, чуєте? Чуєте, як вони вищать огидно?! Я вже не можу, не можу… Це божевілля якесь!..

    Пані Наталя затуляє вуха та щільно, по-дитячому заплющує очі. Я знаю: десь посеред міських кварталів не вгавають міліційні сирени, вони то затихають, то чутнішають, — певне, авто кривуляє поміж високих баштових забудов мешкального масиву.

За хвилю пані Наталя забирає долоні від вух. Очей не відкриває, і так стоїть, руки вгору, немовби віддаючи  себе на милість переможців, зі щільно стуленими повіками.

Надвечір’я перед Новим роком за старим стилем (14 січня) спрадавен в Україні було веселим. У народному календарі воно означене як свято Маланки, Щедрий вечір або Щедра (Друга) кутя. А на сам Старий Новий рік пошановували Василів.

На Маланки, як і на Різдво, прийнято носити «вечерю», але цього разу не родичам, а бабі-повитусі. Зазвичай до неї ходили подружжя, у яких упродовж року народилися діти. Одночасно з «вечерею» повитусі приносили дарунки, а вона, в свою чергу, пригощала гостей.

З дитинства пам’ятаю страхітливу оповідь про гадюку. Мовляв, якийсь жалісливий чоловік взимку в лісі знайшов замерзлу гадюку. Приніс її додому і поклав на піч, щоб відігріти. Через деякий час вона ожила і вкусила чоловіка... І навіщо про це говорили дітям? Певно, щоб при зустрічі з цими плазунами не зачіпали їх. Адже гадюка ніколи не нападає першою.

Цікаво: а скільки видів змій водиться у світі? Загалом науці їх відомо три тисячі. З них майже 500 — отруйні.

Фауна України налічує 11 видів змій і два види безногих ящірок. Отруйними є три: гадюка звичайна, яка найчастіше зустрічається на Поліссі і в Карпатах, гадюка Нікольського лісостепова і гадюка степова. Остання через розорювання степів і використання отрутохімікатів майже зникла і занесена до Червоної книги України.