Переглядів: 1014

Знак Змії в інтер’єрі історії

І  сичить,  і  кусає,  і,  бува,  світ  перевертає

Певно, немає іншого такого знака зодіаку, як Змія, на який випало б стільки надзвичайних, приголомшливих і карколомних подій. Судіть самі.

1905 рік: перша російська революція

9 січня, яке увійшло в історію під назвою «кривавої неділі», дало поштовх до першої російської революції 1905—1907 років. Того дня священик Георгій Гапон прокинувся, сповнений високої місії. Адже напередодні, після низки невдалих страйків, на засіданні легальної організації «Зібрання російських фабрично-заводських робітників м. Санкт-Петербурга» за його діяльної участі було складено петицію до царя про потреби трудящого люду і вирішено самостійно передати ті вимоги йому. Що з того вийшло, загальновідомо. Ходу робітників, на чолі яких йшов священнослужитель, зустріли солдати. Відкривши вогонь з вогнепальної зброї, вони розі­гнали демонстрантів. За різними даними, тоді загинуло від кількох десятків до кількасот осіб.

Це сколихнуло всю країну. Масові заворушення сталися на підприємствах, в армії і на флоті. Зокрема, широкого розголосу набуло повстання на одному з найновіших кораблів царського флоту — ескадреному броненосці «Князь Потёмкин-Таврический». 14 червня о 14-й годині матроси оголосили його кораблем революції. До них приєдналася команда міноносця № 267.

Ті події були тісно пов’язані з Одесою і знайшли своє відображення, несподівано неоднозначне, у спогадах сучасників.

Під тиском революційних виступів, у тому числі й в Україні, 17 жовтня Микола ІІ був змушений підписати спеціальний маніфест, у якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам імперії. І попервах дещо таки було даровано. Зокрема, скасовано Емський указ 1876 року. У Російській імперії з’явилася перша україномовна газета «Хлібороб», розгорнулася мережа товариств «Просвіти» тощо. Однак ті паростки були слабкими. Після поразки революції знову запанувала реакція. Одним з її елементів стало переслідування національних меншин. Були закриті українські організації, заборонено продавати українські книжки, навіть «Євангеліє», яке видав українською мовою синод, а також проводити українською концерти, вечори тощо.

Радянська історіографія надала революції 1905—1907 років героїчного і пафосного характеру, характеризуючи її як «генеральну репетицію 1917 року». Сучасні ж незаангажовані дослідники іншої думки. Вони називають її, швидше, стихійним вибухом невдоволених мас, ніж результатом свідомих дій опозиційних політичних сил. А й справді, чому це 9 січня на перші ролі вийшов не більшовик, а служитель церкви?

1917 рік: Лютнева революція
і збройне повстання

Лютнева революція 1917 року відкрила новий етап в історії України — дуже складний і суперечливий. На відміну від Росії тут поступово склалися три центри влади: установи Тимчасового уряду, ради робітничих та солдатських депутатів і Центральна рада на чолі з Михайлом Грушевським, яка відстоювала ідею національного відродження України. Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, 10 червня 1917 року комітет Центральної ради ухвалив текст першого Універсалу до українського народу, в якому, зокрема, за­значалося: «Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе». Потім були другий Універсал (3 липня) і третій (7 листопада), яким було проголошено Українську Народну Республіку.

Тим часом, 24—25 жовтня, в Петрограді (до 1914 року — Санкт-Петербург) відбулося збройне повстання. О 2.10 ночі до Малахітової зали Зимового палацу — резиденції Тимчасового уряду — у супроводі повсталих за­йшов представник Петроградського військово-революційного комітету Володимир Антонов-Овсієнко, який заарештував присутніх міністрів. Здобувши владу, більшовики розгорнули серед населення шалену пропаганду проти Центральної ради та самостійності України, а невдовзі направили туди і свої війська. В цих умовах зберегти УНР не вдалося.

Нащадки тих більшовиків і тепер не можуть змиритися з тим, що Україна незалежна держава. Проти неї ведеться масштабна інформаційна (через брак українських засобів масової інформації нас годують і начиняють оманом) й економічна (газова, сирна і т. д.) війни. А то лунає окрик: «Не віддали нам газотранспортну систему — зробили помилку». Натомість особу, яка не бачить Україну без Митного союзу, нагороджують орденом. Втім, це тема для іншої розмови, ми ж тут говоримо лише про історичний горо­скоп і тільки про один знак зодіаку та констатуємо: Змія, трапляється, кусається.

1929 рік:
чи Бог бачив із-за хмари наші сльози, горе?

7 листопада в газеті «Правда» з’явилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій він, видаючи бажане за дійсне, писав про перелом у колективізації. Вона стала сигналом до початку суцільної колективізації. Людей силою заганяли в колгоспи, усуспільнювали всю худобу, навіть птицю. Почалася ліквідація куркульства як класу, яка на практиці означала фізичне знищення заможних, найбільш вправних і працьовитих селян. Уже тієї зими (1929—1930) в Україні було примусово колективізовано 62,5 відсотка селянських господарств. Тоді і згодом були вивезені до Сибіру сотні тисяч селянських сімей, багато з яких загинули від голоду, холоду та хвороб.

Колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво, ліквідувала економічну самостійність селянства, атрофувала почуття господаря.

Водночас розпочався наступ на українську інтелігенцію. Зокрема, у липні 1929 року сталися арешти провідних українських полі­тиків, науковців, представників культури, звинувачених у приналежності до міфічної таємної націоналістичної організації «Спілка визволення України» (СВУ). Ця справа від початку до кінця була сфабрикована каральними органами і мала на меті скомпрометувати політику українізації та обґрунтувати переслідування української інтелігенції. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.

Отже, 1929-й, як і 1933-й, 1937-й та інші передвоєнні роки, були найтрагічнішими в історії України. Партійно-державна верхівка, нещадно придушуючи будь-які паростки демократії, здобула безмежну владу і розгорнула справжній терор проти свого народу, перманентно шукала ворогів, зміцнювала й удосконалювала систему каральних методів. Зміїне кубло у порівнянні з нею просто відпочиває.

1941 рік: в епіцентрі Другої світової війни

З поезії Бориса Олійника «Живим — від полеглих»:

Нас не діждались сині,
Нас не діждались карі,
В ночі терпкі осінні
Ми залітаєм з марень
Листом із осокорів
В думи дівчат красивих...
Тільки чому ж так скоро
Стали ви зовсім сивими?
А-а, ми й забули, стійте,
Як же це ми забули,
Що не дійшли до стрічі
Рівно на відстань дула?

Війна завжди страшна для будь-якого народу, а до всього цього народ України опинився ще й в епіцентрі війни, розв’язаної двома тоталітарними режимами Гітлера і Сталіна. Ще восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн записав у своєму щоденнику: «Сталін — той самий Гітлер... Вони знайшли один одного, щоб виступити проти цивілізованого світу».

Можна навести багато сторінок героїзму, виявленого захисниками рідної землі. В тому числі й оборону Одеси, в яку свій внесок зробила й наша газета, удостоєна за це урядової нагороди. Але внаслідок низки помилок Державного комітету оборони, в тому числі і Верховного головнокомандувача, та деяких інших причин ворогові попервах вдалося завдати важких поразок Червоній армії.

Читаємо в книзі «Історія України», виданій авторським колективом під керівництвом Юрія Зайцева у 2002 році: «Продовжуючи наступ, наприкінці вересня німецькі війська майже повністю зайняли Донбас, а в середині жовтня — Одесу й впритул наблизилися до Москви. Зазнавши поразок і величезних людських та матеріальних втрат, Сталін спробував ціною передання Німеччині України та інших територій СРСР укласти з Гітлером черговий таємний договір». Утім, швидко й без того Україна була повністю окупована.

«Народ мій український, — записав 21 червня 1942 року у щоденнику Олександр Довженко, — чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи у житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арій­ських застінках».

Тут варто зазначити, що і в цих нестерпних умовах патріоти України не полишали думки про відтворення української державності. 30 червня 1941 року провід ОУН під керівництвом Степана Бандери скликав у Львові Національні збори за участю представників українських політичних партій, громадськості і духовенства, які урочисто ухвалили «Акт відновлення Української держави» і закликали український народ до боротьби за суверенну державу зі столицею у Києві. Керівництво ОУН сподівалося, що Берлін не піде на конфронтацію і змушений буде визнати Українську державу, як це було у Словаччині чи Хорватії. Але повідомлення про події у Львові викликали у Гітлера лють. Членів організації Бандери заарештували й ув’язнили в концтабір Заксенгаузен. Ті, хто залишився, перейшли у підпілля і повели боротьбу як з окупантами, так і з посланцями ненависного сталінського режиму.

...Коли сьогодні кажуть: «Не дамо переписати історію», то так і хочеться запитати: «Яку історію? Ту, що писали в Кремлі, чи ту, що творив український народ?»

1953 рік: смерть Сталіна

Ближні дачі під Москвою — одна з резиденцій Сталіна. 1 березня охоронець виявляє у малій їдальні лежачого вождя. 2 березня вранці сюди прибувають лікарі і діагностують параліч. 4-го про хворобу оголошено в ЗМІ. 5-го о 21.50 Сталін помер.

Грузинський поет Йосип Нонешвілі писав, що якби навіть сонце погасло, ми б не тужили так. І подібний настрій охопив досить широкі верстви. Разом з тим багато хто ненавидів Сталіна, навіть з найближчого оточення. За однією з версій, висловленою письменником Едвардом Радзинським, Лаврентій Берія, Микита Хрущов і Георгій Маленков сприяли його смерті, не організувавши вчасно необхідну допомогу. А за заявою Михайла Полтораніна, голови Міжвідомчої комісії з розсекречення документів КПРС, він бачив в архіві матеріали, які підтверджують версію про отруєння вождя.

Смерть Сталіна викликала приплив енту­зіазму в ув’язнених ГУЛАГу. І справді, вже в березні 1953 року розпочалися амністії засуджених. Восени ліквідували воєнні трибунали та вжили інших заходів для десталінізації. Цей процес тривав ще багато років. Особливо він пожвавився після доповіді Хрущова на ХХ з’їзді партії у 1956-у.

1965 рік: мороз після «хрущовської відлиги»

У шістдесятих роках (та хіба тільки в шістдесятих?) партійно-державне керівництво СРСР особливо наполегливо і жорстоко проводило в Україні політику русифікації. Дійшло до того, що заборонили навіть проводити вечори пам’яті біля постаменту Тарасові Шевченку в Києві. Я тоді навчався у Київському університеті і добре пам’ятаю, що вже за одну появу на цьому зібранні тебе могли охрестити націоналістом і виключити з університету.

У доповіді на ХХІІ з’їзді партії той же Хрущов, який, засуджуючи тоталітарний режим, всіляко леліяв авторитарний, задекларував створення в СРСР нової історичної спільноти — радянського народу. Тобто, передбачалося повне злиття націй. Послуговування російською мовою практикувалося як вияв прихильності до режиму, а українською — як опозиція радянській владі.

Певна річ, така політика не могла не ви­кликати опору. Творча інтелігенція рішуче виступила проти зросійщення України. У вересні—грудні 1965 року Іван Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка поширювалася в рукописній формі.

Київський університет, в якому були і здорові сили, та Інститут мовознавства АН УРСР провели наукову конференцію, яка засудила русифікацію і звуження сфери функціонування української мови. Конференція визнала абсурдною теорію двомовності. О, Боже, як це співзвучно з нинішньою ситуацією!..

Протести лунали звідусіль. Але партія вперто гнула свою лінію. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Тоді постра­ждали і колишній літературний редактор «Чорноморки» Святослав Караванський та його дружина Ніна Строката, відповідальний секретар газети Володимир Крижанівський.

Коли ж підспівувачі кремлівським мотивам нарешті зрозуміють, що боротися з українським патріотизмом, затаврованим терміном націоналізм, — безглузда справа? Як сказала на судовому процесі Ніна Строката, «український патріотизм — це природна сутність українця, сутність, яка успадковується, стає моральним набутком і не дозволяє ставати покручем, безбатченком, яничаром...»

1977 рік: застій

Двояко можна дивитися на той період. Внаслідок деяких реформ радянська система досягла найбільшого розвитку, що позитивно позначилося на матеріально-побутовому становищі населення, а також на освіті, науці і культурі. Звідси у деяких літніх людей — ностальгія за тим часом. Разом з тим ставало очевидним, що система вичерпала можливості самовдосконалення і в країні почався тривалий застій, який у 1980-х переріс у глибоку кризу всіх державно-партій­них та господарських структур, що в підсумку зумовило її повний крах та розвал радянської імперії.

Але не знав застою національно-визвольний рух. На той час уже була створена Українська Гельсінська група (УГГ), яка поставила своїм завданням ознайомлювати світову громадськість з фактами порушень в Україні Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою (1975). Найвагомішою оголошувалася теза: «Не людина для держави, а держава для людини». Але міжнародна підтримка не врятувала УГГ від погрому. У 1977 році заарештували ряд її активних учасників. На їхнє місце стали інші борці, і їх теж продовжували арештовувати і засуджувати. Школу УГГ пройшли В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Василь Стус та багато інших.

Того ж 1977 року, 7 жовтня, Верховна Рада СРСР прийняла нову Конституцію — «розвинутого соціалізму і будівництва комунізму». І тут знак Змії зіграв з будівничими злий жарт: про який комунізм мова, коли до кінця Союзу залишилося 14 літ. Їм було б вже волати «СОС», та ба...

1989 рік: на арену виходить опозиція

Комуністична система доживала свої останні роки. Партія під тиском знизу змушена була дозволити засновувати незалежні газети, випустити з таборів більшість політичних в’язнів, санкціонувати перші мітинги і демонстрації.

У цей час з’являються нові українські орга­нізації. 10 вересня 1989 року відбувся установчий з’їзд Народного руху України в Києві. У липні того ж року Українська Гельсінська група з правозахисної перетворилася у полі­тичну організацію — Українську Гельсінську спілку. З вересня вона стала на шлях відкритої пропаганди виходу України з Союзу.

Протягом 1989—1990 років були утворені Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська народно-демократична партія (УНДП) та інші, які відзначалися непримиренним ставленням до комунізму та без альтернативністю щодо творення Україн­ської держави.

В авангарді цих процесів йшла й «Чорноморка», яка однією з перших на Одещині стала трибуною для людей, що дотримувалися відмінних від владних поглядів на розвиток суспільно-політичного життя, мали свою громадянську позицію. А в 1990 році на шпальтах газети було відкрито дискусійний суспільно-політичний клуб «Альтернатива».

2001 рік: на межі тисячоліть

Цей рік знаменний насамперед тим, що Україна, її народ відзначили 10-у річницю проголошення незалежності. Ця подія стала помітною віхою розбудовчого процесу.

Однак у політичній площині точилися запеклі протистояння. На початку року опозиція провела кілька масових маніфестацій під гаслом «Україна без Кучми». Приводом для них стала сенсаційна заява Олександра Мороза про те, що замовником вбивства опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе нібито був президент та його найближче оточення. Представники різних політичних сил утворили Форум національного порятунку, який проголосив три головні завдання: «Покласти край кримінальному режиму, утвердити правду й закон, повернути Україну на європейський шлях розвитку».

Однак спроба започаткувати процедуру імпічменту президенту не вдалася (проект не набрав у Верховній Раді потрібної кількості голосів), а щодо трьох благородних цілей, то самі бачите, на якому етапі їх виконання.

У другому півріччі опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках.

Однією з найвизначніших подій року став візит в Україну Папи римського Івана Павла ІІ, який відбувся 23—27 червня. У своїх промовах понтифік закликав відстоювати гідність людини, не зводити рахунки з минулим, а працювати і думати про майбутнє. «Україна, — сказав він, — має виразне європейське покликання, яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури».

* * *

Яким буде для України нинішній рік Змії — 2013-й? За східним календарем, його отруйна покровителька — чорна водяна Змія. Саме під таким знаком у минулому столітті про­йшов 1953 рік. Але аналогії тут недоречні, бо ситуація таки інша. З огляду на всі анотовані «зміїні» роки і цей мине в складній політичній обстановці. Враховуючи зміцнення опози­ційних сил в парламенті, боротьба за утвердження споконвічних українських цінностей — мови, традицій, культури — загостриться.

Змія має характер. Вона хоч ніколи не нападає першою, здатна відповісти ударом на удар, укусом на укус. Отже, вольові люди, які знають свої можливості, можуть досягти поставленої мети.

Змія вчить не відриватися від землі і не витати в хмарах, а твердо зважувати свої сили.

Але яким би не був знак року, варто все ж зважати на історичний досвід людства, який вчить, що тільки згуртованими зусиллями всього народу можна утвердити в Україні власну національну державу, забезпечити в ній вільне і заможне життя.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net