Василь Польавчук. Іванові зяті

Сказав — як відрубав: така вже у нього вдача. Та й зрозуміти його нетрудно: у хаті вже мають двох дочок — куди ще третю? Третім мав бути син — так хотів Іван. Через те й зважились обзавестися ще однією дитиною. Ґандзя обходила своїх подруг, випитуючи їхні секрети, побувала у баби-знахарки. Усе зробила саме так і саме тоді, як їй нарадили, і була певна, що матимуть вони з Іваном сина...

Народила удосвіта, а дала знати про це у Забари лише пополудні. Подзвонила у сільраду, бо ні вдома, ні в батьків, ні у най­ближчих сусідів телефону не було.

Відгукнувся голова — їхній далекий родич по материній лінії.

— Ну, яке у нас поповнення, Ганнусю? — запитав, назвавши її так, як називав у школі, коли ще учителював.

— Дочка, Андрію Петровичу.

— Вітаю. Хай росте здорова. А твоїм повідомлю. Зараз-таки, не гаючись, сам і піду — чарку, належну за таку звістку, не пропущу.

У той же день, коли вже почало смеркати, примчались машиною батьки. Бачила їх у сутінках через вікно, бо у пологовий будинок нікого не впускали — карантин.

Наступного ранку навідалася свекруха — сама, бо безмужня з тих пір, як потрапив в аварію чоловік — Іванів батько.

Івана не було.

Минуло п’ять днів, і під час обходу лікарка сказала Ґандзі, що пора її забирати додому. Ґандзя знову зателефонувала у сільраду і стала чекати.

Якраз захурделило, хоча був кінець березня і набубнявіли уже на деревах бруньки. Усе довкола засніжило, але Ґандзю лякала не стільки ковзка дорога з райцентру до Забар, скільки зустріч з Іваном.

Та зустріч, однак, відбулася раніше, ніж думалось-гадалося. Виглядала батьків, а приїхав Іван. І не просто так приїхав, а з квітами — для неї, з «шампанським» і цукерками — для лікарки і медсестер, з іменням — для доньки.

— Іванною назвемо, — сказав, а Ґандзя, побачивши чоловіка і почувши його слова, здійнялася душею, незважаючи на хурделицю, на сьоме небо.

Що він думав-передумав, поки вона перебувала у пологовому будинку, Іван ні дорогою додому, ні пізніше не розказував, а Ґандзя не розпитувала.

Лишень одного разу — на хрестинах — нагадано було Іванові про його мрію мати сина. Тоді сусіда їхній Федір Крячка, добряче підпилий, перебув усіх гостей, бо ж іти йому недалеко — через вулицю. Випив на коня і, чекаючи, поки наллють на стремена, сказав:

— Отак воно, Іване, у житті буває: хотів півня, а маєш курку. Видко, дамський ти майстер...

Ґандзя як почула це, обмерла зі страху і лиш перелякано стежила за кожним чоловіковим порухом.

Іван не скипів, як це часто бувало, коли йому дошкуляли, не образився. Усміхаючись якійсь своїй потаємній думці, узяв зі столу графин, налив сусідові і собі по повній і кілька крапель — Ґандзі.

— То нічого, дядьку, що у нас три курки — будуть і півні. Виростуть дівки — матимем зятів: буде мені з ким і посидіти, і погомо­ніти, і чарку підняти.

— Атож, — підтакнув Крячка, збадьорений тим, що Іван не розсердився — значить, наллє ще й на підкову.

ІІ

Того ж таки року, як народилася наймолодша донька, сталися ще дві події, котрі вплинули на подальше Іванове життя: розпався Радянський Союз, а услід за ним — і забарський колгосп.

Ні за тим, ні за іншим Іван не жалкував. Ще коли служив в армії, незносно було йому чути, як окликували його «хахлом» і кепкували з його вимови. А головне: ні самому собі, ні тим паче сусідові-фронтовикові не міг він по-людськи пояснити, заради чого опинився в Афганістані і що та кого він там захищав. І чому не зміг на батьків похорон звідтіля прибути...

Незлюбив Іван і колгосп. І не тільки тому, що з трактора не злазив зранку й до вечора, а заробляв копійки, — понад усе до­шкуляло йому, що з колгоспного пирога тим, хто його випікав, залишалися крихти. Ласі ж шматки діставалися начальству. Та якби тільки колгоспному! Коли пересів з трактора на «Волгу», то частіше возив торби, ніж голову колгоспу. Довелося відвідувати адреси і районного прокурора, і партій­них секретарів, і начальника міліції, і дрібніших посадовців. Возив не раз і в Одесу: і сам, і з головою, коли той влаштовував синів в інститути чи то випрошував цемент або шифер на птахофабрику. Ніде й нікому про ці поїздки не прохопився й словом, але не полишало його відчуття, що бере він участь в обкраданні не просто колгоспу, а й своєї матері, і самого себе...

Ось чому, коли почали паювати землю, Іван не піддався на умовляння тих, що хотіли залучити його до нової господарської спілки. Відокремив сімейні паї, долучив до них материнин, а також ті, які належали батькам Ґандзі, і почав хазяйнувати самостійно. На перших порах далеко не все ладилось, але роботи Іван не боявся, та й Ґандзя його була кмітлива і проворна. Вже через рік купили вони старенькі «Жигулі», а невдовзі, як Іванна пішла у перший клас, стяглися і на нову іномарку.

Але ще до цієї події Іван з Ґандзею завершили справу, яку вони замислили майже одразу після народження наймолодшої доньки. Ховаючись від сусідів, хоч і не діяв уже сухий закон, уведений у колишньому Союзі, вигнали триста літрів самогонки. У селі так: як маєш сто літрів горілки, бичка і двох кабанів, то весілля можна справити на славу.

Бички і свині на обійсті не переводились, а ось горілкою Іван з Ґандзею вирішили запастися заздалегідь. Причому — одразу на три весілля. Вигнану самогонку процідили у десятилітрові бутлі. Пізно увечері, коли сусіди уже обляглися, Іван викопав на причілку чималу яму. Кожен бутель обгортали целофановою плівкою і обережно опускали на застелене такою ж плівкою дно. Зверху Іван прикрив бутлі дошками-сороковками, а тоді загорнув яму. Ще поклав кілька дощок, а на них — три ряди нарубаних дров. Замаскував схованку надійно, як привчали в армії. І коли це завершив, здалося, ніби гору з плечей скинув, але не тому, що важкою була робота. Схованкою було покладено початок тому, що обоє — Іван і Ґандзя — мали здійснити, як батьки: справити дочкам ве­сілля, благословити на подружнє життя. А далі — як Бог дасть...

Ясна річ, думали Іван з Ґан­дзею не лише про майбутні гулянки. Дуже хотіли, щоб дочки здобули вищу освіту: якщо не судилося їм це зробити, то нехай уже дітям поталанить. Розуміли, що одного лише талану у цій справі замало, а тому хазяйнували ще завзятіше, і коли настала пора, усякими правдами й неправдами влаштували старшу і середульшу в інститути: Надію — у медичний, а Наталку — через рік — у фінансовий.

Попоїздив Іван до цих інститутів, точніше, не стільки до інститутів, як до викладачів, які там працювали. Возив не лише торби, як з колгоспу, а й долари, які діставалися йому і Ґандзі дорогою ціною: від тяжкої роботи почав накульгувати на поранену в Афганістані ногу, а Ґандзя перенесла операцію, од якої відходила чи не цілий рік.

Не раз думав, залагоджуючи грішми чергову проблему, яка виникала у котроїсь із дочок, що робить це востаннє, що українці повинні навчитися жити по-новому. Та ось вкотре лунав телефонний дзвінок, і він мчав то до На­дійки, то до Наталки і переконувався, що дівчата його не безгрішні. Вродою вдалися у матір і від залицяльників не мали відбою, а тому до навчання ставилися так, як у колгоспі до роботи.

Тих днів, коли дочки одержать дипломи, Іван з Ґандзею чекали, як дощу в посушливу пору. І хоча дочекалися, радості від того не мали. А все тому, що старша ошелешила їх звісткою: виходить заміж за іноземця. Сам він з Арабських Еміратів, уже оформив їй візу, ніякого весілля тут не буде, усе зроблять відповідно до тамтешніх звичаїв і законів, а тоді запросять у гості і їх — Івана та Ґандзю. «Тільки ж ви обов’язково приїдьте», — запрошувала Надія, тулячись до одягнутого у все біле араба.

Такого вони не чекали. Іванові здалося, що його знову присипало камінням і піском, як тоді, коли на позиції вибухнув афганський снаряд. Таким ось — оглушеним і знетямленим — Іван пробув з тиждень. З Ґандзею не розмовляв, хоч вини її у тому, що сталося, не було.

Того ж таки року одержала диплом і Наталка, бо у фінансовому інституті навчання тривало п’ять років, а не шість, як у медичному. Не відстала Наталка від старшої сестри і в сердечних справах. Коли зайшли у кафе, щоб обмити диплом, дочка познайомила батьків з Вадимом — коротко стриженим кряжистим молодиком. Представила його співвласником фірми, де вона проходила практику. Головний офіс фірми розташований не в Одесі, а в Ростові-на-Дону. Туди вони й поїдуть, бо бізнес канікул не знає. Придивляться пильніше одне до одного, перевірять свої почуття, а тоді й оформлять стосунки належним чином. Так нині роблять усі, хто серйозно ставиться до подружнього життя. «Одеса й Ростов, — заявила Наталка, коли батьки заїкнулися про весілля, — це вам не Забари, де ще й поцілуватися не встигла, а тобі вже фату приміряють».

...Дорогою додому ні Іван, ні Ґандзя не зронили жодного слова. Неначе вдавилися тим, що почули...

ІІІ

Несподівані від’їзди Іванових дочок на чужину не залишилися таємницею для Забар. Село гу­діло, смакуючи новину, губилося у здогадах. Хтось із підпилих односельців назвав Івана еміром, але зробив те позаочі, остерігаючись його кулаків.

«Чи ж наші перші?.. Чи останні?!.» — крізь сльози сказала Ґандзя, коли їй допекли розпитами на сільському базарчику, але пересудів це не спинило.

Від людських поговорів ховалися у роботі: Ґандзя з ранку і до ночі доглядала живність, якої, намірюючись відзначити отримання дипломів, завели цього року більше, ніж будь-коли раніше, а Іван пропадав у полі — якраз почалися жнива.

Єдина відрада для обох — Іванна. Не обділив її Бог ні вродою, ні розумом. Як одержувала на випускному вечорі атестат зрілості, Іван замилувався: викапана Ґандзя, тільки трошки вища і від того ще краща, ніж її мати в молоді літа. І вчилася старанно — не так, як старші сестри. Зовнішнє тестування, введене того року, принесло їй найбільшу серед однокласників кількість балів. Подала документи в університет — і стала студенткою.

За вступ дочки до вузу Іван не заплатив жодної копійки, але радувало його не те, що зекономив гроші — він був готовий на все, аби тільки Іванну прийняли, а те, що нарешті почали цінувати людину за її працю, бо навчання — теж праця. І нелегка.

Не завдала Іванові клопотів і перша екзаменаційна сесія. Дочка відбула її сама, на канікули привезла залікову книжку з одними лише відмінними оцінками.

Та найбільше тішило Івана й Ґандзю те, що Іванна не схвалювала вчинків старших сестер. Вона вже знала, що Наталчин кремезняк насправді виявився не співвласником фірми, а тим, кому фірма платила за охорону її інтересів. Щось там у Ростові не склалося, і Наталчин обранець мусив уже кілька місяців переховуватися. Спільники його щомісяця забезпечували Наталку грошима, але сам він звістки про себе не подавав...

«Треба вміти удома жити, а не тинятись по світах», — сказала Іванна, коли мова зайшла про найстаршу — Надію. На відміну від Наталчиного кремезняка, її араб насправді був багатим, однак не тільки на гроші, а й на дружин. Надійці судилося стати третьою, про що вона довідалася лише там, куди її вивезли з України. Втім, Надійка не впадала у відчай, казала, що вона для Омера найбільш улюблена, що йому приємно навчати її арабської мови, що він не забороняє їй щотижня телефонувати батькам, а найголовніше — що він готує виклик для них, а вона їх дуже-дуже чекає...

«Як поїздка випаде на час літніх канікул, я догляну за господарством, — пообіцяла Іванна. — Мені не звикати...»

Іван з Ґандзею перезирнулися: і йому, і їй доччині слова припали до душі.

Взимку купили Іванні дорогу шубу, а перед другою сесією вирішили подарувати літні обнови. Якраз вдало і швидко спродалися, мали свіжу копійку і від «Привоза» одразу поїхали до університетського гуртожитку. Іванни, однак, не застали. З кімнати, у двері якої довелося довго й наполегливо стукати, сполохано визирнула доччина однокурсниця. Позад неї, за напівпрозорою ширмою, хтось метушливо одягався.

— Іванна тут уже не живе, — повідомила.

— А де ж? — запитали обоє в один голос.

— На квартирі, але адреси не знаю.

Адресу назвала їм сама Іванна, коли, спантеличені до нестями, зателефонували по мобілці.

— Я тільки вчора переїхала, — сказала дочка, впускаючи батьків у квартиру, — не встигла й попередити.

Іван перебачив чимало квартир: був і в деканів, і у їх заступників, і в рядових викладачів, але такої, як ця, куди вони увійшли, бачити не довелося. Усе тут було нове, вишукане, дороге — аж відлякувало.

— І скільки ж це треба платити за місяць? — запитав.

— Чотириста.

— Чого? Гривень?

— Та ні. Баксів.

Це була якраз та сума, яку вторгував за двох кабанців, годованих протягом року, і тому Іван скипів:

— І де ж ти думаєш такі гроші щомісяця брати?

— Та ви, тату, не журіться, — Зураб заплатить.

— Який ще Зураб? — І поки це питав, краєм ока запримітив у відчиненій ванній кімнаті бритву і помазок.

— Мій Зураб. Він мене любить...

— Любить чи за підстилку тебе має?!.

— Іване, схаменися: це ж рідна дочка! — втрутилася у сварку Ґандзя.

— Він скоро розлучиться, — незворушно пояснювала Іванна, — і ми будемо разом.

— А доти ж як?! — Не тямлячи себе, Іван рушив у кімнату, де стояла дочка, але шлях йому перепинила перелякана Ґандзя. Тоді він круто повернувся і, накульгуючи, кинувся сходами униз — до машини.

...Вертатися додому Ґандзя мусила автобусом. Ще не дійшовши до хвіртки, почула на обійсті якусь розмову. Стала під кущем калини і зазирнула на подвір’я.

Там, за столом, зладнаним під старою крислатою грушею, сидів Іван. Був у святковій сорочці-вишиванці.

На столі, ліворуч од Івана, височів десятилітровий бутель, до якого прилипли клапті напів­зо­-

т­лі­лої целофанової плівки. Видно було також чотири склянки-гранчаки. Одна — перед Іваном, три інші — навпроти.

— Ну, що, зяті, за вас!

Іван підняв склянку, поцокався з тими, що навпроти: тричі дзенькнуло серед обіднього безгоміння.

Випив до дна, але закушувати не став, хоча на столі виднілися наїдки: хліб, сало, ковбаса-кро­в’янка, спечена Ґандзею опівночі, кілька огірків, цибуля.

Несподівано Іван заспівав — своєї, улюбленої:

Ой чий то кінь стоїть

Ще й сива гривонька...

Раптом умовк:

— А чого це ви не підспівуєте? Мови нашої не знаєте?.. Так я поясню: кінь — він і в Еміратах кінь... Чи, може, верблюд? Га? Поїду, як дасть Бог, — побачу...

Сподобалась мені,

сподобалась мені

Тая дівчинонька...

Іван знову обірвав спів:

— А таки сподобалася. Іншої такої, як Ґандзя, у селі не було. Не вірите?.. А звідки ж тоді дочки-красуні? Ґандзя замолоду, як писанка, була. То й сподобалась... Любилися ми дуже. Не вірите?.. Так дочок наших розпитайте — вони мають знати...

Іван замовк, видивляючись перед собою, а тоді потягнувся до бутля:

— Ну, що, зяті, ще по одній?..

Ґандзя стояла ні жива, ні мертва.

Щедрих  ужинків  на  творчій  ниві!

Савранщина, чудовий край Причорномор’я, 60 років тому подарувала українській літературі, нашому літературознавству одразу кілька гарних талантів ув одній особі. Сьогодні майстер Слова Василь Полтавчук, член Національної спілки письмеників України, є не лише автором кількох прозових книжок, таких, наприклад, як «Заповітне поле», «Чи залишиться таємницею?», «Руса коса до пояса», «Ім’я любові», та низки літературо­знавчих досліджень, а й краєзнавчих нарисів, літературних портретів, численних публікацій у періодиці... Отак і вигранювалися його літературний та дослідницький таланти.

А коли б Василь Полтавчук ентузіастично не оддавав значну частину своєї творчої енергії роботі на посту заступника декана філологічного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, а ще раніше — роботі в Комітеті захисту миру, то, без сумніву, його творчий набуток мали б ми значно вагоміший. А водночас, якби не було тої праці, то наш край відчутно втратив би у громадській, культурологічній та, дуже суттєво, в науково-освітній площинах (бо ж скільки філологів зростив наш ювіляр, віддавши частку свого серця і таланту педагогічній царині!).

У ці святкові дні зичимо Вам, шановнй наш Василю Григоровичу, й надалі запліднювати своєю щедрою працею українську літературну та освітянську ниви — при доброму здоров’ї та при щирості ваших близьких і друзів.

Редакція «Чорноморських новин».