№ 101 (21365) четвер 20 грудня 2012 року

Минулої суботи газета «Вечерняя Одесса» опублікувала статтю (її ви маєте нагоду прочитати сьогодні на сторінках «Чорноморки») голови ревізійної комісії Національної спілки журналістів України, заслуженого журналіста України Йосипа Бурча про ситуацію, що склалася у колись потужному підприємстві — видавництві «Чорномор’я», яке нині має статус комунального, тобто належить обласній громаді Одещини. Чи думав автор публікації, згадуючи в ній негаразди останніх років: відключення ліфтів у редакційному корпусі, замерзання минулої зими колективів багатьох ЗМІ, що працюють у будівлі на площі Незалежності, 1, безкінечні необґрунтовані претензії з боку керівництва КП до редакцій та виснажливу судову тяганину, — що всі ці негаразди почнуть повторюватися вже з понеділка? Відчуття якогось дежавю. Отож…

У понеділок вранці ліфт зустрічав усіх, хто прийшов на роботу, табличкою «Не працює». Щоправда, десь обідньої пори його повернули в робочий стан, і людям вже не доводилося зігріватися, долаючи підйом і спуск на поверхи пішки. А зігріватися нам таки доводиться. З настанням морозів температура в кабінетах знову поповзла до нульової позначки. Усі красиві запевнення з боку обласного керівництва й особисто голови обласної ради М. В. Пундика (і під час зустрічі з колективами, які працюють у приміщенні з розмороженою системою опалення, і під час різних прес-конференцій), що видавництво буде забезпечене теплом, наразі залишаються пустими словами. Більше того, нам, редакціям, погрожують багатократними штрафами за перевикористання електроенергії, тобто вмикати електроприлади для підтримання бодай мінімальної плюсової температури в кабінетах, виходить, нам також заборонено.

Цього року одеські газети не раз писали про обласне комунальне підприємство «Видавництво «Чорномор’я» і його стосунки з редакціями видань, що розташовані у редакційно-видавничому корпусі на площі Незалежності, 1.

На жаль, приводи були далекі від приємних. Останнім часом керівництво видавництва влаштувало справжнє гоніння на колективи редакцій «Чорноморськi новини», «Юг» і «Вечерняя Одесса», аби заволодіти їхніми приміщеннями. Для цього використовувалося все: від дрібних капостей як-от відключення ліфта на редакційні поверхи або світла в обідню перерву (час здачі газет до друку) до виставлення необґрунтованих рахунків за «обслуговування будівель і споруд»; від грізних листів з вимогою негайно звільнити приміщення до листів-доносів у правоохоронні органи від імені «ініціативної групи територіальної громади» з вимогою притягнути до відповідальності редакторів; від судових позовів до редакцій до відвертого «виморожування» журналістів минулої зими. І ця війна проти газет велася під прапором боротьби за інтереси громади, за поліпшення діяльності комунального підприємства «Видавництво «Чорномор’я», за подальші перспективи одеської поліграфії. Сьогодні маски скинуто, і лицемірство постало у всій своїй наготі.

Напередодні XVI сесії Одеської міської ради, яка відбудеться 21 грудня, міська організація Всеукраїнського об’єд­нання «Свобода» провела прес-конференцію на тему «Перейменування одеських вулиць: антидержавна провокація чи чергове відмивання бюджетних коштів?»

«Свободівці» переконані, що міська влада вчергове демонструє цілеспрямовану, планомірну полі­тику деукраїнізації Одеси. Так, міську бібліотеку №8 вже було по­збавлено імен Івана та Юрія Лип, було змінено статут шкіл та здійснено їх переведення у двомовний режим навчання, а російській надано статус регіональної. Згадали «свободівці» і про встановлення бюста маршалу Георгію Жукову, який при форсуванні Дніпра заявляв таке: «Чем больше хохлов утопим в Днепре, тем меньше придется их вывозить в Сибирь». Зараз на порядок денний сесії міськради виноситься проект рішення «Про внесення змін та доповнень до додатку до рішення Одеської міської ради від 09.11.2005 року «Про найменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території міста Одеси», що передбачає позбавлення однієї з вулиць імен знаних одеситів, яскравих особистостей, лікарів, видатних державників та борців за волю України Івана та Юрія Лип.

Українська школа. Українська церква. Український театр. Український вільний  і український народний університети. Українські патріотичні партії. Український клуб, Український центр, Український дім. Українські товариства: козацьке, лікарське, «Просвіта». А також багато інших товариств, організацій та об’єднань роблять чимало задля того, щоб українство і українці, розвиваючись і зберігаючи власну ідентичність,  робили життя нашого міста, краю, світу багатшим і розмаїтішим.

Особливе місце у цій спільній справі належить українській газеті, бо маючи свою місію тут, вона допомагає всім іншим донести до широкого загалу вістку про їх існування і діяльність, знайти поповнення їхніх лав, забезпечити широке обговорення наболілих проблем серед однодумців і небайдужих.

У неділю на морвокзалі пройшов уже другий благодійний дипломатичний Різдвяний ярмарок. У ньому взяли участь більше двох десятків диппредставництв, акредитованих в Одесі, та національно-культурних товариств.

Як і торік, акцію організував Одеський дипломатичний клуб за підтримки представництва МЗС України в Одесі та облдержадміністрації. У рамках добродійного ярмарку відбулися концерт творчих колективів національно-культурних товариств, виставка-продаж продукції, виробленої в країнах, які мають дипломатичні місії в Одесі, а також дегустація страв національних кухонь.

«УДАР» за мобілізацію громадян і проти бійок у парламенті

У суботу, 15 грудня, відбулися збори обласної організації партії «УДАР Віталія Кличка», де було обрано голову і політичну раду парторганізації Одещини.

На збори з усіх районів області приїхали близько двох з половиною сотень «ударівців». На посаду голови організації більшістю голосів обрано Андрія Юсова. Його заступниками стали професор, доктор юридичних наук, відомий правозахисник Михайло Баймуратов, громадський діяч Роман Дев’ятов та заступник керівника Іллічівського порту, головний опонент Давида Жванії на останніх парламентських виборах Сергій Білюк. До ради уві­йшли такі відомі особи, як громадські діячі Сергій Гуцалюк та Андрій Карпенко, один із засновників політичної партії «УДАР» в Одеській області Станіслав Євсєєв та інші.

Державна служба зайнятості була створена 21 грудня 1990 року. З нагоди дня народження служби вважаємо за доцільне поінформувати читачів про зміни у законодавчому полі, в якому діє служба зайнятості. Вказані зміни запроваджуються з метою вдосконалення механізму забезпечення державного конституційного права кожної особи на працю, сприяння за­йнятості шляхом стимулювання окремих категорій населення, зокрема молоді, до більш активної позиції на ринку праці та створення додаткових робочих місць.

У новій редакції Закону України «Про зайнятість населення», яка набуде чинності 1 січня 2013 року, знайшла своє відображення низка суттєво нових механізмів сприяння та забезпечення зайнятості громадян, заохочувальних компенсацій для роботодавців. Для початку назвемо основні з них.

Катерина Митрофанівна Сташек народилася сто років тому, 7 грудня 1912-го, ще у Російській імперії — у селі Маринівка Іллінської волості Одеського повіту Херсонської губернії (сьогодні — Маринівка належить до Біляївського району) у селянській родині. Було у неї ще троє братів, двоє з яких загинули на фронті, а третій помер після війни.

За сто років вона пережила і війни, і революції, й окупації, і зміни влади, але не втратила свого оптимізму.

Під час німецько-румунської окупації Катерина Сташек жила в Одесі і їй було неповних 30 років.

— Якось поверталася від родичів з вулиці Петра Великого і не встигла вчасно потрапити додому. На Ольгіївській мене зупинив румунський солдат і наказав стати біля стіни. Так я простояла шість годин, поки не прийшла наступна зміна. Інший солдат узяв мене за плечі, розвернув і штовхнув, щоб ішла геть. Я побігла, але дуже боялася, що у мене будуть стріляти. Ніхто не стріляв. Перелізла через барикади й Ольгіївським спуском повернулася додому, у Будівельний провулок.

До  75-ї  річниці  від  дня  народження  В’ячеслава  Чорновола

Велике бачиться на відстані…

Так день від дня з відстані тієї березневої трагедії виростає перед нашими очима постать лідера тоді ще потужної партії Народний рух України, невгамовного й рухливого, як ртуть, В’ячеслава Чорновола.

Ще ніби вчора для багатьох із нас він був просто Славком, а сьогодні постає в пам’ятниках, назвах вулиць і шкіл, і ми поволі починаємо усвідомлювати, з ким звела нас доля. Це ще перші, багато в чому невиразні обриси цієї багатогранної постаті.

У книзі Михайла Хейфеца «Українські силуети» зафіксовано такий епізод: «Я чув, — оповідає Хейфец, — як майор Пікулін за дверима карцерної камери питав Чорновола, який міністерський пост має отримати він у незалежній Україні. В’ячеслав не витримав: «Громадянин начальник, у незалежній Україні я буду займати єдину посаду — редактора опозиційної газети!» [5.140].

Вам ніколи не спадало на думку пригадати, коли, за яких обставин зустріли людину, котра згодом стала вам надійним другом? Питання ніби й зайве, та вкрай зрозуміле. Звісно, з кимось та дружба ведеться з дитинства. З іншими — зі студентської лави, армійської служби, спільної роботи, а то з несподіваного, випадкового знайомства. Просто життя підкидає щасливі зустрічі з тими необхідними, дорогими тобі людьми в різний час і за різних обставин. У народі кажуть: друзі пізнаються в біді. Та, до речі, і в радості. Щирій, не фальшивій.

«Чорноморським новинам» стрівся такий щирий друг порівняно недавно — трохи більше двох років тому. Василь Іванович Дяченко, кандидат педагогічних наук, викладач кафедри теорії та організації фізичної підготовки і спорту Військового інституту Одеської політехніки. Тепер день-два не завітає до редакції ця ділова, по-військовому організована людина — і вже відчувається брак її позитивної енергетики, яку вона завжди випромінює.

Село Зелений Гай ледь не зникло з карти Балтському району, області та України. Кілька років тому його покинув останній мешканець, і залишилася серед полів і лісів одна-однісінька порожня й осиротіла хата. Ні тобі водогону, ні подачі електроенергії. Але люди, про яких далі мова, змінили приречену долю Зеленого Гаю.

Людмила Вікторівна і Сергій Миколайович Герастовські приїхали сюди спочатку в пошуках медоносів для  пасіки, а потім оселилися тут, облаштували свій побут і вирішили звідси нікуди не вибиратися. Незабаром до батьків перебралися  їхні дорослі сини, яким у Зеленому Гаю дуже сподобалося. Зараз у колись покинутому селі вже чути дзвін дитячих голосів —  онуки! Так село, знищене, як і інші, непрофесійними реформами, відродилося, наче Фенікс із попелу. Завдяки бджолі.

Не помітити муркотливий рай просто неба на центральній алеї гідропарку «Лузанівка» було неможливо. Коти і кішки, щільно притулившись одне до одного, мирно спали в якихось ще радянських картонних коробках. А поряд, за імпровізованим столиком, торгувала бабуся. Мешкає вона на житломасиві Котовського, а в Лузанівку їздить щодня, аби нагодувати своїх підопічних — 17 кішок і трьох котів. Всі хвостаті — місцеві безхатченки.

Надія Степанівна Антонова підгодовує їх уже не перший рік, ділиться з ними маленькими радощами, а, буває, й поплачеться на долю. Раніше, коли ще працювала поштаркою, тварин любила не так, як зараз. Але після смерті коханого чоловіка та єдиного сина ці знедолені муркотики стали для неї сім’єю. На своїх підопічних вона щодня витрачає більше 25 гривень, годує смачно: в меню сухий корм, риба і навіть сир та ковбаса. Оскільки пенсії на життя бракує, бабуся підторговує різним дріб’язком: насінням, горішками, жуйками… Каже, деякі перехожі іноді й так гроші дають: «Грошей небагато, та на харчі для котиків мені вистачає. Вони лише з вигляду товсті, насправді ж це у них шерсть така, до зими приготувалися».

Один з відомих персонажів Ільфа і Петрова заявив, що машина не розкіш, а засіб для пересування. Незважаючи на афористичність висловлювання, значна частина наших співгромадян не володіє такими засобами і користується громадським транспортом: трамваями, тролейбусами, автобусами і модними сьогодні маршрутками. А серед пасажирів цих засобів є немало пенсіонерів — людей із невеликими статками і часто-густо з великими букетами хвороб. І не раз під час поїздок відчувають якесь приниження й незручність, особливо в трамвайно-тролейбусному царстві без кондуктора.

Шановні добродії, бізнесмени і меценати!

Звертаємося до вас з проханням надати посильну цільову фінансову допомогу на лікування Ігоря Бовкуненка, 1989 року народження.

Хвороба Ігоря почалася в 2009-у. Тоді одеські спе­ціалісти поставили йому діагноз «спастична кривошия». Медики призначили хлопцю дороговартісне лікування, яке, на жаль, поліпшень не дало. У 2010-у хлопця спрямували в інститут нейрохірургії імені А. П. Ромаданова, де йому зробили дві операції на головному мозку, але й вони не дали бажаних результатів.