Музичне вітання від «міста Лева»

Текст на вірші відомих поетів Ф.-Г. Лорки, Г. Аполлінера та В. Кюхельбекера були присвячені саме темі смерті. Але навіть згаданий фрагмент за участі солістки сприймався завершено, особливо враховуючи ту обставину, що ця річ мало відома загалу. Висока постава співачки (вона стояла трохи осторонь, серед оркестрантів) домінантно сприймалася на сцені. Її чорна сукня давала драматичний акорд порівняно з блідим обличчям та малиново-полум’яною шаллю, накинутою на відкриті плечі. Образний діапазон — від фатальної жінки до асоціацій із міфічною Валькірією, яка ніби блукає полем смерті…

Наталя Дитюк виконала сопранову партію з великим почуттям, що вимагало неймовірної душевної напруги. Кожне речення, кожне слово набувало неповторних і виразних, чеканних інтонацій, рельєфності, доносило зміст твору до слухача. Це надзвичайно складний твір для солістів, у якому оркестр і вокал вибудовують самостійні лінії і в результаті створюють «єдність протилежностей». «Це зовсім інша гармонія, не та, якій вчать у консерваторії. Потрібно виховувати свій «внутрішній слух», адже оркестр не підтримує соліста. Відбувається драматургія станів… Після виконання подібних творів ти відчуваєш себе повністю спустошеним», — зізналася пані Наталя під час спілкування з журналістами. Слід зважити також, що відсутність баса не давала співачці таких важливих для перепочинку пауз.

Дмитро Шостакович визнавав, що у цій симфонії (передостанній у його творчості) він полемізує із великими класиками, які в руслі релігійного вчення сприймали смерть як благосне і солодке забуття, чудове заспокоєння. Його твір — це, перш за все, протест проти насильницької смерті і смерті взагалі. «Нічого хорошого у такому кінці життя нашого я не бачу і намагаюся про це розповісти у цьому творі», — пояснював композитор під час першої репетиції 14-ї симфонії у 1969 році.

«Це музика не тільки про смерть, а про життя і смерть. 14-та і 15-та симфонії Шостаковича є моїми улюбленими творами», — сказав Мирон Юсипович. «Уявіть собі душевний стан композитора, який після сумнозвісного цькування півтора року змушений був спати у плащі на валізах! Це відомий факт…»

Твір Дмитра Шостаковича виконують винятково струнні та ударні інструменти. 14-та симфонія дає можливість проявити себе окремим інструментальним групам, а також окремим музикантам — скрипкам, другим скрипкам та альтам (концертмейстери Є. Кострицький, Л. Піскун, І. Комарова), контрабасам (концертмейстер, заслужений артист України В. Чекалюк). Запам’ятався сольний номер віолончеліста, концертмейстера групи Сергія Шольца.

У другій частині вечірньої програми звучав концерт Вітольда Лютославського — композитора, чиє ім’я опосередковано пов’язане з Одесою. Цей факт, на жаль, стали забувати: учителем Вітольда Лютославського у Варшавській консерваторії був засновник Одеської консерваторії, її перший ректор професор Вітольд Малишевський (1873—1939), у якого навчався також відомий український композитор Микола Вілинський.

Твір знаменитого польського композитора, майстра алеаторики, вражав драматизмом, багатством контрастів, жорсткими, «рваними» ритмами, експресією, у яких відчувався невмолимий хід «залізного» ХХ сторіччя. Це дивовижна містерія, у якій воля творця сплавлює воєдино, здавалось би, речі, що не поєднуються. Із такого сумбуру створити річ із спільним знаменником — це дивовижно!

Подібні твори ніби застерігають нас від небезпеки, яку таїть у собі тиранія та абсолютизація влади. Не випадково текст восьмої частини твору Шостаковича — це авторська інтерпретація Гійомом Аполлінером гнівного листа запорожців до турецького султана.

Існує вислів: «Отруту слід давати дозовано». Художній керівник і диригент НОФО Хобарт Ерл та диригент Мирон Юсипович (вихований на класичному оперному репертуарі) не побоялися побудувати програму на модерністській музиці ХХ ст. Зазначимо, цьогорічний виступ пана Юсиповича із НОФО є дебютним і другим серед львівських диригентів. На початку 2012-го ми вітали яскравого представника австро-празької диригентської школи Юрія Луціва, який представив на суд одеситів «Лемківську симфонію» свого учителя Миколи Колесси. Львівським диригентам, на мою думку, притаманне надзвичайно експресивне провадження музикою. У різний час з оркестром виступали інші вихованці львівської скрипічної школи — славнозвісний Юрій Башмет і молодий музика Назарій Пилатюк.

Зазначимо, зал на 1200 місць був далеко не заповнений, зате публіка була відбірна: викладачі і студенти музичних закладів Одеси, мистецтвознавці, композитори, чиї імена зустрічаються на концертних афішах міста і котрі культивують напрямок, витоки якого у творчості таких провідників, як Д. Шостакович, В. Лютославський, Б. Лятошинський та інші.

По закінченні концерту, схвильований виконанням і теплим прийомом місцевої публіки, львів’янин вилучив хвилину для конферансу, засвідчивши свою любов до Одеси і перепросивши за вимушені купюри (зазначимо, що це не залежало від волі диригента). Мирон Юсипович висловив також надію на стабільні культурні контакти міста Лева і Південної Пальміри у майбутньому, що, з-поміж іншого, було сприйнято вигуками «Слава Україні!».

«На біс» маестро виконав знамениту «Мелодію ля-мінор» свого земляка Мирослава Скорика.

Володимир КУДЛАЧ