З рідної мови — як з джерела

Торкаючись цієї непростої теми, Юрій Сисін пише: «Яка то дивна річ — наші прізвища! І яка багата на людські характери рідна земля. І яку ж треба мати мову, щоб все це багатство і красу донести до найглибших і найпотаємніших куточків людської свідомості, щоб порозумітися і перетворити дреговичів, полян, древлян, словенів, кривичів, дулібів, сіверян, волинян, тиверців та уличів, бужан і хорватів, радимичів та в’ятичів в один великий народ з неповторною історією, яка, відбившись у прізвищах, живить і надихає нас на життя.

Великою кров’ю писались окремі сторінки нашої історії. Але то була свята кров, яку пролляли наші пращури, міцно стоячи на обороні своїх кордонів. Можливо, тому серед українських прізвищ, немало таких, в яких і сьогодні ще вчувається дзвін бойової криці, іржання комоней, тривожні звуки сурм і радість перемог».

І хоча тематика кожної нової книги автора є своєрідним продовженням попередніх, все ж йому вдалося так висвітлити її, що вона заграла, немов діамант на сонці, новими, ще не баченими до цього гранями».

А вже як це зробив Юрій Сисін, можна дізнатися тільки із самої книги. Тож розгорнемо її.

«Сьогодні важко,— розповідає читачеві автор в есеї «Гей, гук, мати, гук»,— практично неможливо, уявити молодому поколінню, що у ті часи українські прізвища піддавались масовій уніфікації з російськими і розглядалися чиновниками, які видавали паспорти, як «недопрацьовані» російські. За таких умов Шевченко ставав Шевченковим, Чорний — Черновим, Козак — Казаковим тощо. Подібних прикладів написання українських прізвищ за російським правописом — тисячі. Особливо під час виписування документів на посвідчення особи. Намагання носія прізвища зберегти його український правопис могло набути небажаних наслідків».

І справді. Масштаби русифікації прізвищ на території України вражають. Важко знайти таке, яке не русифікувалося. Адже ці процеси проходили кількома напрямами. Їх русифікували писарі й самі носії з метою ушляхетнення чи переходу зі стану малоросів у великороси, їх часом русифікували аби заплутати сліди тим, хто хотів нашкодити носіям того чи іншого прізвища.

Таку трагедію для дитячої психіки показано в есеї «Про Вітьку Рейтера»: «Населення містечка з кожним повоєнним роком стабілізовувалося. Прізвища «вирівнювалися» в українську «лінію», не втрачаючи при цьому молдовські та єврейські «фланги».

Все це важливо знати, щоб зрозуміти дитячу трагедію нашого шкільного товариша Віктора Рейтера.

Вітько ріс, як і більшість дітей того часу, без батька. Допомагав своїми малими силами матері-вдові... І добре вчився. У класному журналі він був записаний як Рейтор, але Вітько з цим ніколи не погоджувався і підписував свої зошити прізвищем Рейтер. Вчителі виправляли помилку, а він уперто продовжував писати по-своєму. Йому пояснювали, що якщо він не погоджується з їх написанням, то хоча б писав не «Рейтер», а «Рейтар», бо таке слово, принаймні, існувало у Тлумачному словнику...

Це були роки активної підготовки до гучного й урочистого відзначення 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. Повсюдно відкривалися пам’ятники, присвячені цій події, з’являлися нові книги, кінофільми. Вчителі у школі ледь не щодня розказували нам про цю видатну подію для народу України...

Вчителі, безумовно, знали історію краще за нас, і все ж ми не розуміли, чому Вітько так уперто захищає одному йому відомий правопис свого прізвища.

Після одержання свідоцтва про закінчення семи класів, яке тоді вважалося неповним середнім, Вітько пішов здобувати професію, так нічого і не довівши вчителям. Вони виписали йому свідоцтво про освіту на прізвище Рейтор. Одержавши його, ми бачили, як наш товариш заплакав і вибіг зі школи, до якої більше ніколи не заходив...»

Що ж було у прізвищі хлопчини такого, що він сприймав його написання, як особисту трагедію? Автор відповідає на це так: «В роки проголошення Незалежності України в школах почали викладати предмет «Історія України». Тільки за цих умов стало можливим зрозуміти, за що боровся наш шкільний товариш, коли уперто писав своє прізвище не так, як того хотіли вчителі. Серед козацьких посад була посада скарбничого... Користувалися козаки переважно коромисловими терезами. Щоб встановити їх рівновагу, по коромислу пересували невеличкий тягарець, який називався «рейтер». Вагарець хоч і був маленький, але міг схилити терези у будь-який бік. А козаки добре знали, як іноді буває важливою для перемоги хоча б одна шабля, надана в бою у допомогу... Серед таких козаків-рейтерів був і прадід нашого Вітьки, про якого зберігалася у сім’ї світла па­м’ять... яку батько Вітьчин передав маленькому сину, який, як міг, так і боровся уперто за власну гідність, за честь роду та, мабуть, і всіх українців. Тому Незалежність України і стала можливою завдяки таким Вітькам, які змалку всотали у себе національну гідність українця...

А прізвище своє, козацьке, Віктор, вже Степанович, таки повернув, бо не було, немає і не буде нічого ціннішого для людини, ніж її честь ...»

Значну роль, на думку автора, в збереженні українських прізвищ у зрусифікованому півдні України відіграли запорізькі козаки. «Серед будівничих краю,— зазначено у передмові,— були і славні козаки Війська Запорізького — низового, які перетворили приріччя Ти­лігулу на арену визвольних змагань проти Османської імперії, яка насильно утри­мувала у своєму складі тодішні землі нашого краю (розділ «Предтеча»).

Укупі з українцями-втікачами, які своєю важкою працею зміцнювали визвольні здобутки своїх попередників — козаків, вони засновували все нові й нові хутори, села, слободи, формуючи людність Причорноморського степу і неповторну ауру прізвиськ та прізвищ його осадчих».

Не оминув автор й іншу проблему: зміну чоловіками своїх українських прізвищ на штучні російські утворення на кшталт Волгін, Воронєжський тощо, як герой есеї «Прізвище друга»: «Прізвище мого друга, світлої його пам’яті, спочатку було Баламут. Воно дісталося йому від батька, якого я знав, як веселу, життєрадісну і працьовиту людину. Та й друг був парубком видним. І працювати, і співати вмів з вогником, з душею і весело.

...Друг не любив розповідати, чому він змінив прізвище, але зважаючи на «дідівщину», коли об’єктом глуму часто-густо ставали українські прізвища, він вирішив замінити його і розпочати після демобілізації життя із новим та красивим.

А між тим українське слово «баламут» надзвичайно колоритне, особливо у нашому Причорноморському краї. Із ним пов’язаний цілий пласт історії України — втікачество. У даному разі слово «баламут» пов’язано з рибальством, Чорним морем, багатим у ті часи на скумбрію, яку рибалі ще й сьогодні називають «баламутом». Коли іде косяк скумбрії, складається враження, що це веселка стрімко мчить крізь лазореву товщу моря до неба. За цю мінливу красу і називають її «баламутом».

Щоправда, «баламутом» в народі називали ще й людину, яка не в силах була терпіти знущання панів, підіймалася проти них сама і підбурювала до цього інших.

Не можна сказати, що слово «баламут» вийшло з активного лексичного обігу українців. Використовують його і на позначення молодої людини, парубка, який не дає проходу гарним дівчатам. Що поробиш — на те і молодість. Шкода тільки, що ми, українці, зі своєї волі втрачаємо прізвища, які складають історію нашого народу і розповідають її все новим і новим поколінням українців».

Прізвищами різних людей переповнене все наше життя: ми щоденно вимовляємо їх, чуємо від співрозмовників, по радіо, телебаченню, читаємо в газетах і книжках. Чуємо, але не вслухаємось. Читаємо, але не вдумуємось. Автор вслухався, і почуте змусило його замислитись, адже українські прізвища бережуть в собі чимало цікавих таємниць. «І чим більше їх ми «розшифруємо»,— вважає він,— тим більше відкриємо нового про наших предків, їхні заняття, взаємовідносини, вірування, тим ширшим і повнішим буде наше уявлення про минуле рідного краю, нашої Батьківщини».

Мистецька сила цієї книги — в умінні автора в малому подати велике. У фокусі виникнення і розвитку одного південноукраїнського повіту в середині та кінці ХІХ ст. Юрій Сисін зумів показати Україну в її історичному розвитку від часів Київської Русі до сучасності (есей «Пращури»).

Читаєш сповнені глибокої любові до України рядки, і тебе охоплює дивне відчуття причетності до всіх історичних подій, про які стисло, але так цікаво, розповідає автор. Звідки ж це відчуття? І ти розумієш: від наших українських прізвищ, які ми збуденщили, як щось таке, що існує тільки на позначку наших осіб й аж ніяк не причетності їх до рідної мови, рідної історії, рідної України...

«Здавна у нашому краї, — пише автор,— мешкають люди на прізвище Ратиборський (Рациборський), яке утворене від давньоукраїнського власного імені Ратибор, яке у свою чергу складається з двох основ: «рать» і « бороти».

...Сьогодні, на жаль, вже не дають хлопчикам при народженні ім’я Ратибор... Але прізвище! Подумати тільки! Прізвище все ж існує, живе, промовляє до нас віщими устами співця Бояна і невідомого поета-ратиборця, які поставили біля української Незалежності на чати своє безсмертне, разюче, мов меч, і гостре, як спис, слово. І не одне. Вони зібрані, як і належить воїнам, у бойову непереможну дружину, щоб дати відсіч зазіханням сучасних половців на наш Київ-град. Тому поруч із прізвищем Ратиборський бачимо ми прізвище Стрембій, утворене від стрем’я, стременного, ... Барду — від назви бойової сокири давньоруських воїнів (наголос на перший склад); Стратана та Секираша — від назв тих, хто страчував зрадників; Сокирка, Топора, Келепа — від назв бойової зброї — всі вони зайняли свої історичні місця у мові, як і прізвище Сакара. У певних говірках так називали «секіру» — бойову сокиру...»

Цікава й композиційна будова книги, яка складається з трьох розділів: «Предтеча», «Нащадки» і «Кобзові струни». Другий розділ автор розділив на п’ять частин: «Хліб — всьому голова», «Спадкоємці козацької слави», «На рідних берегах», «Серед трав ковилових» і «З рідної мови — як з джерела», кожна з яких несе цілком конкретний напрямок виникнення та розвитку українських прізвищ, які в свою чергу складають цілісну картину мовного багатства українського народу — того підґрунтя, на якому вибудовується національна свідомість українців, його духовність і міць козацького духу.

Книга «На рідних берегах» просякнута глибоким українським патріотизмом, якого не знайдеш у сучасних шкільних підручниках з історії України, а тому буде надзвичайно цікава і корисна шкільній та студентській молоді, яка робить перші спроби ідентифікувати себе як українців. І на цьому її шляху подаватиме неабиякий приклад.

Звертаючись до читача, Юрій Сисін пише:

«Відверто скажу, шановний мій читачу, що любов до рідного краю, як і любов до батьків, усвідомлюється різними людьми (навіть рідними) по-різному. Є серед них працьовиті, а є... утриманці. Є діти, які хиляться до батьків.., а є такі, які кидають їх напризволяще; є такі, які складають на честь своїх матерів пісні, а є й такі, які крім матюків та вимагання грошей ніяк і ні з чим до них не звертаються...

Не скажу, що все залежить від того, любить людина рідний край, чи він їй «по барабану». Але однозначно стверджуватиму, що людина, яка обізнана з історією свого роду, свого рідного краю, його традиціями та звичаями, ніколи не вчинить погано ні по відношенню до батьків, ні по відношенню до рідної землі. Це такий самий факт, як без знання таблиці множення не можна опанувати ні арифметики, ні будь-якої іншої шкільної науки взагалі.

Тому народ і напучує юнь: «Бережи честь змолоду!»

Твоє прізвище — це твоя честь, честь багатьох поколінь твого роду, які, не заплямувавши її, передали тобі у спадок».

У цьому і полягає головна мета автора — розповісти читачам не тільки, як народжувалася, формувалася і зберігалася від молодих літ честь його однокрайців, але і про те, як вони живуть у нашому сьогоденні, щоб в такій самій чистоті передати її своїм нащадкам.

Есеї Юрія Сисіна успішно долають розхожу думку окремих літературних критиків про вторинність літератури, яка народжується в провінції. Тому неможливо не погодитися з думкою Тараса Федюка, висловленою ним в інтерв’ю газеті «Чорноморські новини»(6.09. 2012): «...нерідко складається враження, що у нас лише кілька письменників, ...прізвища яких ми добре знаємо, але ніхто їх не читав. А є люди, котрі тихо сидять собі у провінції і дуже добре пишуть...»

Ці слова знаного українського поета якнайкраще характеризують творчість Юрія Сисіна, національно свідомого українського письменника, який розглядає життя не стільки як біологічний процес, а як мистецтво, створивши на високому художньому рівні твір, де отой непомітний «другорядний» і «невпливовий» український елемент є головним героєм. Бо це і є народ...

У наш час, коли антиукраїнські угрупування спрямовують свої сили на знищення державної одномовності України, книга не просто актуальна, вона порушує важливі питання як сучасності, так і перспективи, в якій автору бачиться (перефразую Тараса Шевченка) життя українців «на нашій і своїй землі». Адже саме українці були тими осадчими, які, визволяючи свої споконвічні землі від татар, відновлювали на них свій національний спосіб життя, свою мову, боролися за збереження своїх, українських, прізвищ від русифікованого їх написання в документах, а з ними — і самих українців.

Вихід книги «На рідних берегах» збігся у часі з рішенням президії Національної спілки письменників України про при­йняття Юрія Сисіна до лав красного українського письменства, а також з рішенням міської ради Ананьєва про присвоєння йому звання «Почесний громадянин міста». Це заслужена нагорода письменнику за його копітку працю не тільки у царині художньої літератури рідного краю, а й за невідступність від своїх національно-патріотичних принципів.

Нова книга письменника засвідчила, що він на творчому підйомі і попереду ще не одна цікава і змістовна праця з історії рідного краю, нашої України.

Ми вітаємо колегу з Ананьєва з цими визначними подіями в його житті та щиро зичимо подальших творчих успіхів, а місту — і надалі дбати про творчий розвиток його громадян.

Олекса РІЗНИКІВ,
член Національної спілки письменників України.
м. Одеса.