«Бо совість спочиває на тонкості гілля людського смутку...»

* * *

Чи спиш ти, глузде,
Звісивши себе
           в безодню плинності,
Як сплять старі дерева,
Свої кашкети-крони
                        нахилили
У срібну безвість зоряної ночі?..

Авжеж ти спиш.
                Бо совість спочиває
На тонкості гілля людського смутку,
Який би мусив так її тривожить,
Щоб від безсоння
                  більше світу в очі
Хлюпнуло.
                  Й очі мимоволі
Ставали більшими...
Й росли в напрузі,
Аж поки, врешті, діставали серця...
Воно ж не спить ніколи...

Завжди жалію я старі дерева,
Бо ще стоять вони —
Живі примари —
А їхнє серце висохло, померло...
І дум сухе гілля гойдає вітер
Й, глузуючи,
            безжалісно ламає...
Остережися, розуме...
        Життя
                підступний вітер
Надто вже гойдає
       могутні крони
             совісті твоєї...
В ніч на 5—6 жовтня 1972 року,
м. Одеса, Міськлікарня № 7, Пересип

ДИПТИХ

    І
...Ланцюг проклятий! Де ж тобі кінець?
Хвороба за хворобу зачіпає —
         і всі до мене,
Наче я отець
       чи праотець усіх болінь на світі...
А я ж людина,
       смертна, як і всі...

— Ти брешеш, — ті хвороби реготали
І нагло лізли в серце, в душу, в кров,
Нещадно роздирали і з’їдали
По крихітках бліде поета тіло,
Аби посмакувати крові й мозку
І тим себе уславити іще раз...
— Безсмертний ти, — хіхікали бацили. —
Бо так поетів часом величають.
А коли так, то можемо доволі
Тобою, ще живим, поласувати.
Поет якраз найбільше нам підходить...
    ІІ
...Отак над ним хвороби глузували
Та їли поїдом.
                В лиху годину
Не впізнавав рідні вже, ані друзів.
Він помирав.
            І марив про одне лиш:
В шухляді є
            рядок із ранніх віршів,
Який не гріх узяти для нового,
Бо валиться віршована споруда,
Яку він збудував за ніч останню.
І встали слів жалючі легіони
Й пішли перед очима ряд за рядом:
Покреслені, підкреслені, жахливі,
Криві і рівні, чисті і надуті,
Байдужі, теплі й навіть напівмертві,
Могутні, ніжні, гнівні й величаві...
Ішли. А він те військо, наче маршал,
Приймав на тім останньому параді...
Лавини слів, рядків багатозвуччя
Його вітали.
              Та сумних очей
Ніщо уже не тішило. Нарешті,
                             останній ряд.
— Так ось де ти, юначе! —
                      він скрикнув радо.
Осіявсь чолом
                      й зітхнув щасливо...
Очі відчинились
                   для всього світу...
Люди підійшли
     і очі зачинили.
                    Щоб не бачив,
Як гострий біль спотворив їх обличчя...
В ніч на 9 жовтня 1972 року,
м. Одеса, Міська лікарня № 7, Пересип

ДУМКИ-ФЕЄРІЇ

    І
Ніч, як море в пітьмі,
А зорі, мов золоті кораблі...
Хвилі, мов довгі і темні пасма,
Насуваються одна на одну,
Але не збивають піни,
А ніби заходять одна за одну...
    II
На повільних неба хвилях,
Гойдаючись, пливуть
                у довічну безвість
Золоті кораблі,
               навантажені
                 мерехтливим скарбом —
Думок, почуттів,
                руху і дихання
Істот і гір,
       дерев і рослин,
                    що мешкають
На відомих і невідомих
                  планетах
                  Всесвіту..
    III
Інколи, дуже рідко —
      раз на мільйон років —
Якийсь корабель,
          надто перевантажений,
Раптом спалахує —
             і розлітається на друзки
Від вибуху...
           Видно,трапилось
           перевантаження
           думками...
І від вибуху того
              родилися нові планети,
Дрібніші за формою й змістом...
Найбільші з планет-уламків
Притягують менших до себе.
Які ж залишились одні — в самоті, —
Одвічним пилом пливуть у безмежжі.
    IV
Скільки думок і чуттів
(Можливо, найкращих, найвищих!),
Як попіл, розвіяні,
        бродять в темряві,
А ми їх не в силі добути собі...
Яка ж би то розкіш була,
Якби їх почути, вловити,
Щоб наш корабель
         плив і далі,
Як досі, — мільйони років...
Може, саме тому наше око
Закохане в небо,
Може, саме тому
              наші м’язи і мозок
Так тягнуться спрагло до неба...
І скільки нас тут не було,
Шукали доріг, щоб дістатися в небо.
...А ті, що померли на згиблих планетах,
Хотіли побачити також
                    і нас —
                    і згоріли...
Можливо, хотіли спитати,
Як їм врятувать кораблі життя...
    V
Бо думку спинить неможливо,
Їй простір всесвітній потрібен,
Їй мало кордонів планети...
Тому, як вино, що дозріло,
Вона розриває полон...
Відкриймо ж кордони у небо,
Хай звільнена думка почує,
Про що це шепочеться Всесвіт:
Планети і зорі квітучі,
Частинки, що тільки родились,
Й розсипаний в просторі пил...
    VI
...Та спершу нам треба дослухать
Усі голоси на Землі...
24 грудня — 30 грудня 1972 року, м. Одеса

* * *

Полум’яніє день. В червонім — скроні
Старого дуба,
           що уперся в берег
Дебелою ногою
     і стоїть,
              мов Бульба
              над Дністром...
Охороняє дуб веселу казку.
Колись малим підслухав я...
Мені її дерева нашептали,
Її пташки дзьобками наспівали,
Її трава і вітер занесли.
І тільки неба дивисько
           пручалось,
Впійматись мені в очі
          не давалось.
Ішов я й плакав...
        Бо кінчався день
І темні пальці
Злої бабці —
             ночі —
Хапали мою казку
             і несли
Кудись у степ,
            де густо-сині сльози
Від небо-дива
Допивало сонце,
          тікаючи по стернях
            навпростець...
Відтоді так люблю я видноколо,
Бо кожен раз,
             як вечір тулить груди
До мого серця,
         хочеться піти
            у синій степ
І погукати казку...
    Гляди, як погукаю, то й прийде...
...Спасибі тобі,
             добрий мій дідусю,
За те, що ти,
             киваючи століттям,
Так вірно бережеш
            наївну казку,
Без неї, може, й правди не бува...
6 січня 1973 року — 1 травня 2009 року, м. Одеса

* * *

В. М.
Мій давній друже, далебі
Тобі не зможу дати ради:
Коли ти зраджуєш собі,
Не дивина, що й дружбі зрадив...
Я слухаю твій темний спів,
А серце в розпачі холоне...
Літературних королів
Тепер нема. Хіба Бурбони...

Той мужикує. Бреше — цей,
В долоню третій заглядає.
Душі, і серця, і очей
У них, старий, давно немає...
Пробач. Із ними цвірінчать,
Як горобець, —
            того не буде.
Хай згине, може, кращий час
Душі моєї.
             Й добрі люди
Його на цвинтар віднесуть,
Щоби хула, бува, не з’їла...
А треба буде — то знайдуть
І викопають із могили...

Ти можеш їсти залюбки
Тортів хвалу, до меду вправну.
Поезія ж у всі віки
Жує лиш чорний кусень правди...
20 січня 1973 року, м. Одеса

* * *

Я попросив у вічності квітку
            невмирущу,
І вона блискавкою
               розітнула груди
Аж до серця
І сказала: «Ось вона»...
Я попросив у вічності красу
                   невмирущу,
І вона в темряві
              спалахом синім
Осіяла тіло моє
І сказала: «Ось вона...»
Я попросив у вічності вогню
               безсмертя,
І вона,
   засміявшись,
      пустила голову мою
             по світах,
Аж мозок зарожевів...
І сказала: «Ось той вогонь...»
Я попросив у вічності любов
               нетлінну.
І вона спохмурніла. Й сказала:
«Тоді ти вмреш...»
                 Але я просив...
І тоді блискавка
               розітнула груди
               до самого серця;
Й розпаношена ніч
                синім спалахом
Осіяла тіло моє голубе,
Й полетіла моя голова,
               ніби зірка, в світи,
Кривавлячи небо
            дозрілим плодом думок.
Я вмирав
    від вогню золотогубих флейт,
    від медових трембіт і сопілок,
    від печальних, як сік беріз,
               тонкосльозих волинок,
від прадавніх хрипких барабанів
               шаманів,
від жагучих, в’юнких, божевільних
           скрипок,
від втягаючих в синю безодню
              сивих валторнів...
А десь за свідомістю
     холодно йшла по клавішах
               фортепіано
Вогневіюча вічність.
             А далі — ридали,
Як всесвіт,
            органи...
Я вмирав...
                  І не міг умерти...
Плив у теплім і ніжнім мареві.
І коли відчинилися очі, побачив,
Як сміялось над нами
          Сонце...
               Любові...
12 лютого 1973 року, м. Одеса

ХЛІБ

Кажуть, у поета легкий хліб.
Хочете? Скуштуйте, марновіри.
Нате вам і рими, і верлібр,
І перо важуче, як сокира...
Бо воно стинає не сучки,
Не дерева підсікає круто —
Розкидає тисячні полки
Слів живих в доходженні до суті...
А буває так, що ті полки
(Хоч радій тому, а хоч і сердься)
Покладуть на тебе всі віки
І неси аж до зупину серця...
Нате, нате хліб моїх безсонь,
Недородів жилаві шкурини,
Сльози вдів і мудрість білих скронь,
Й мертвий сум в’єтнамської дитини...
Весь оцей недосконалий світ,
І жахливий, і до сліз прекрасний,
Де хотілось жити б сотні літ,
Щоб знайти в собі й природі ясність...
Нате сонця надвечірній крик,
Поцілунок, ніжний сум кохання...
Нате... Марновіре! Де ж ти зник?..
Хоч би дав цигарку, бо остання...
28 червня 1973 року, смт Братське

* * *

Як зібралися лихі сни мої
В узголов’ї,
               та й взялись тіпати,
Мов коноплі, серце моє,
           до жалю прихильне...
Та перший сон — то було мамине
             безталання молоде,
А другий сон —
то були туманні очі батькові,
поховані в травах австрійських,
А третій сон —
   то був чорний ліс німецьких
               багнетів,
   на котрі були настромлені білі
               шибениці
   і величезний кривавий віхоть
              палаючого млина...
А четвертий сон —
   то були тисячі сонць,
   що заступили собою небо
   і, вибухаючи одне за одним,
   заливали землю червоним варевом
    і палили людей, хліба, дерева і скелі...
Я навіть бачив (о ненависть світу!),
     як, танучи, перетворились в ніщо
                  дитина і пташка...
І я заплакав, як ті дитина і пташка,
    одними людськими очима,
одним лиш людським серцем,
Неначе в мені навік скам’яніли дитина
            і пташка...
Я плакав, неначе в мені поселились
    попалені люди,
       хліба і дерева, і скелі...
Я  плакав, як вранішнє море, що втишилося
                  після шторму
    й шука порятунку від себе
            й не може знайти,
Бо не в силі живими зробити померлих...
Я плакав, як небо туманне, що кожної миті
              втрачає
Великі зірки,
            щоб родити у муках зірчата
                 маленькі
Й ростити їх знов до великих...
І раптом відчув я,
     що до скронь моїх
     доторкнулась легенько трава,
      а потім лагідно зеленими пальчиками
     провела по очах моїх...
Я прокинувся.
І стало мені так, наче я тільки що прийшов
у цей білий-білий світ...
В ніч з 6 на 7 липня 1973 року, м, Одеса