Переглядів: 1169

«Я ще міг би рвонутись у гуркіт і дим...»

Віталій Костянтинович Березінський народився 8 листопада 1937 року в с. Іванів (Янів) Калинівського району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Одеського університету. І далі проживав в Одесі. Працював редактором на кіностудії, відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників. Потім — викладач української та зарубіжної культури в Одеській національній академії харчових технологій.

Автор багатьох збірок поезій, як-от: «Повінь», «Кольори граніту», «Автострада», «Запас висоти», «Рождение солнца» (в перекладі на російську мову), «Солоний камінь»...
У кращі світи поет відійшов 24 серпня 2011-го.

* * *

Відчуваючи, що наближається ювілейне число для Віталія Березінського, частенько беру в руки його книгу «Солоний камінь» (Одеса, «Астропринт», 2002). Книга велика, «дебела», як сказав сам Віталій, підписуючи мені її у травні 2003 року. Коли занурюєшся в неї, здається, ніби ти блукаєш чи то полем, чи то лісом, де за кожним деревом, кущем знаходиш щось нове, незнайоме. І що характерно — якесь незвичне, унікальне, на жодного іншого поета не схоже, я би сказав — «березінське»! Ось назви віршів: «Химородь», «Ша», «Категорична балада», «Хірургія лиця», «Замурза», «Витрішки», «Понаривали саморуч»...
А які словечка Віталій не боявся залучати до віршів: мандрьохи, журбота, в чоловіка на щоках утішка, мізерня...
А які фрази зустрічаєш: Повз палаци пройдем, що висять кетяжисто... Я знаю, що порядків недохват... Золотий характер в чоловіка! Де він того золота набрав?.. Душі обриднула сидня… А мої сподіванки — охлялі… Парую, мов окріп у казанку… Іще я балухи не встиг протерти сонні…
Часто мене дивує легкість, з якою писав Віталій:

Може, вирвавшись із гурту,
побувати у гаю
і довірливо про скруту
розказати солов’ю?
Хай довідається птиця,
скільки я чого стерпів,
і зізнання жалісливця
переллє мигцем у спів.
Не обминав Віталій і гумору. Із задоволенням читаю:
Ще недавно мешкав у Горілкограді,
але переїхав у Тверезослав.
Або про птицю щастя, яка є невловимою:
Бо коли б комусь далась у руки —
бачили б від неї кісточки.
І про оцю птичку, російського орла, сказав дотепно:
Ніяк пояснити собі я не міг,
гуляючи одноосібно,
навіщо орлу на російськім гербі
аж дві головешки потрібно?
І голос, якому нема перешкод,
долинув на лоні природи:
— Одна — щоб клювати свій власний народ,
а інша — сусідні народи.

А ось на 313 сторінці читаю вірш:

Осінній непорядок

Непорядки навкруг розвелися
і причини ніхто не шука.
Хто куди розлітається листя,
ніби воїнство без вожака.
Що ж отак ви листкам попустили,
груші,
яблуні,
клен,
ясени?
Треба вжити рішучої сили,
щоб назад повернулись вони.
Тільки вітер нагряне наїздом
на поля, на гаї, і садки,
всі пернаті — скоріше у гнізда,
ну а листя, дивлюсь, навпаки.
І шепоче галявка і грядка:
— Цар природи, ми листя зберем…
Та хіба при таких непорядках
залишатися можна царем?

Віталій ставить рік написання — 1976 — і додає примітку: «Сміхота: за часів комуністичного режиму цензура регулярно вилучала з моїх збірок цей скромний віршик, вбачаючи в ньому крамолу!».

Нічого дивного — такий був час тоді, коли контролювалися навіть думки! І про це у поета чітко сказано:

У мене власний був нюхач,
який за будь-яких обставин
мій сміх обнюхував і плач,
і мрії, що ношу спрадавен...
він був незримим, як мікроб,
між рухлого, людського скопу.
Його присутності озноб
я відчував без мікроскопу.
Нюхач ні разу не втомивсь!
Таке займало потіпаху:
чи я не втрапив оптимізм,
чи я крамолою не пахну…

Що ж, усі ми знали таких нюхачів... І мусили на них зважати. Віталій пройшов між ними, як між Сциллою і Харибдою.

«Дівчину, яку ніхто не знає…»

Дівчину,
яку ніхто не знає,
море
сподобало над усе:
то як власне щастя
загойдає,
то назустріч
берегу несе.
І дівочі
розпростерті руки,
обійнявши
безконечну синь,
все жадають
захвату і руху —
так жадають
вітру паруси!
А як хвиля
набіга висока
і між нами
гори підійма,
то на мить —
ні моря, ані сонця
без тієї дівчини
нема.

1962

Хата

Немов нудьга, снувався кіт по хаті,
в кутках дрімали тіні волохаті.
А хата і низька, і тіснувата —
і в цеї хати народилась хата.
Її сповили, ждану і веселу,
сповили в шифер і сповили в цеглу,
і освятили хату голосами.
Але ім’я залишили те саме.
Бо та, стара, — із глини і соломи —
жила у новій затишним ослоном,
і хлібом, і жагою, і повір’ям…
Жила вона і війнами, і миром.
Два дахи від грози, як від навали, —
солом’яний і шиферний — вкривали.
І ріс я за подвійною стіною —
за глиняною і за цегляною.
А навесні білила мати стіни,
білила стіни небом України.
І снилася — висока і багата —
уже не ця, а та, майбутня, хата.

1970

«Відбилась у морі Одеса…»

Відбилась у морі Одеса…
І плавно
палаци і ясени хвиля схибне.
Не кожному місту отак поталанить:
стоїть перед люстром і бачить себе.
А море будинкам і людям — навиріст!
Здіймайся, високе! Шуми, вітрове!
І водорості на карнизах повились,
і риба у вікна відкриті пливе.
О круглодобова, жива панорама:
гармата і Дюк, аркадійські гаї,
Кохана з будинку випурхує зрана —
у дзеркалі моря я бачу її.
Повз неї авто пробігають проворні
в підводному царстві, де править двірник.
У Чорному морі, дзеркальному морі,
колишеться мій невсипущий двійник.
І доки іду я — він також у русі,
бо долі людські відтворили моря.
Якщо засміюся, якщо зажурюся —
то все це побачить Одеса моя.

1970

Джерело

Була багатою на вроду,
та ростом дівчина мала.
Пили ми часто з нею воду
із лісового джерела.
І я не знав, що все минеться,
застелить літо листопад,
і сама краща пісня серця
не верне дівчину назад.
І дум моїх в тривожнім леті
ніхто не знатиме в селі...
Негадано приходить третій
І мутить воду в джерелі.

А оцей сонет (367) дуже схожий на прощальний заповіт, хоча написаний 1988 року. Але ж який козацький-хвацький кінець у вірші:

Відвоююсь, як зможу, і зникну затим,
Не закінчивши кілька баталій.
Кине докір на цвинтарі мій побратим:
— Ти підвів товариство, Віталій.
Я ще міг би рвонутись у гуркіт і дим,
я зносив би ще пару сандалій…
Жаль, що друзів лишаю я вчинком крутим
в ситуації дуже невдалій.
Скільки різних пройдисвітів, дурнів, базік
їм долати самим… І не зможе повік
боротьба завершитися миром.
Розумію: сум’яття я вніс немале,
поле бою покинувши раптом, але
я ж при цьому не став дезертиром!

Уже більше року як нема серед нас цього чудового поета. Він би міг «рвонутись у гуркіт і дим» нинішнього такого тривожного часу. Але замість нього залишилися його вірші, які промовляють до наших сердець, підставляють своє плече під наші руки, допомагають нам долати отих пройдисвітів, дурнів і базік!

Олекса РІЗНИКІВ,
поет, лауреат літпремій тощо.
31.10.2012.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net