Що серце твоє скаже...

Серед танцювальників відразу угледів новеньку. «А вона нічогенька», — подумав про себе. Однак запросити до танцю у нього, музики, не виходило. Хто ж тоді гратиме? Після розважального вечора назирці йшов за зграйкою дівчат, доки вони не «розсмокталися» по різних провулках і Надійка зосталася сама. Вже й до рідної хвіртки недалечко. Аж тут на стежці ніби з темної тіні виникла струнка постать юнака:

— Давай знайомитися, дівчино...

— Я вже знаю. Подружки казали: ви — Костя.

— Навіщо оте «ви»? Певен, що ми майже однолітки.

Так воно й було. Надійка тільки-но закінчила десятий клас, він — профтехучилище. Впевнившись, що дівчина вже твердо звертається до нього на «ти», почав розповідати про свою трохи сувору й водночас таку добру тітку Одарку, про те, як освоюється у тракторній бригаді. Серйозної роботи йому поки що не доручають, а так: десь когось підмінити, комусь підсобити, а то й гайки після ремонту визбирувати. Нічого, в нього все ще попереду.

Попереду справді було багато. А головне — армія, до якої залишалося менше року. Скільки разів тітка Одарка напучувала племінника, щоб ні з ким не заводив ніяких серйозних стосунків, бо три роки розлуки — це не жарти, далеко не кожна дівчина витримає таке випробування. Та хіба мають силу чиїсь слова, коли любов переповнює душу? Костя закохався в Надійку чи не з першого погляду. Он скільки дівчат, побравшись за руки, кружляли перед його очима. А він, ніби спеціально, чекав на неї.

Прощання біля військкомату було сумним і болісним. Довкола веселився народ, щедро наливалися чарки для випадкових перехожих, щоб випили за «некрута», захлиналася гармошка. Тільки «некрут» ніби нічого того не бачив. Дивився й не міг надивитися на свою Надійку. Якби ж то свою! Якось прохопився словом, аби побратися до армії, то аж спалахнула гнівом: це надалі сидіти, немов птаха в клітці? Більше не наважувався про таке говорити. Лише несміливо просив дочекатися.

Надія обіцяла, свято вірячи у власні слова. Бо як же інакше? Майже рік зустрічалися, в селі всі давно засвоїли, що вона — Костина дівчина. Соромно роззиратися на всі боки.

Тепер найчастішим її маршрутом стала доріжка до найближчої поштової скриньки. Описувала в листах кожну дрібничку, розуміючи: далеко від дому юнака цікавить буквально все. От і старалася зігріти його душу.

Писали Кості й дехто з молодших друзів-оркестрантів. Догідливо повідомляли, що Надія поводиться пристойно, гуляє тільки з подружками, хлопців навіть близько до себе не підпускає. Це була щира правда. Ще рік — і на солдата чекало омріяне щастя.

Можливо, так би й сталося, якби одного чудового дня старший брат Василь не привів у гості свого давнього друга, який приїхав з райцентру в якихось справах. Пізніше Надія часто згадувала ту мить, коли вперше побачила свого Івана. Ніби щось солодко й боляче шпигонуло у самісіньке серце. Так і завмерла у дверях, не сміючи далі ступити до кімнати.

— Що ти там застрягла, мала? — зі сміхом вигукнув Василь. — Ми голодні сидимо, а ти не поспішаєш.

Ніби у напівсні розставляла на столі миски й виделки, приносила домашній харч, а сама боялася підвести очі на кремезного вродливого Івана. Зрозуміло, гість відразу побачив дівоче хвилювання й ніби знічев’я вирішив придивитися до «малої» пильніше. У нього, вже солідного парубка, були в активі не менш солідні «баришні», однак такої відвертої «зелені» ще не траплялося. Це заінтригувало й зацікавило.

Коли Василь похропував у м’якому ліжку, Іван, прихопивши цигарку, вийшов на ґанок. Побачив через вікно, що «мала», накинувши хустку на плечі, сидить на східцях. Вийшов. Діловито мовчки сів поруч. Надійка не ворухнулася.

— Підемо прогуляємося, — не запитально, а швидше в наказовий спосіб запропонував гість.

— Добре, тільки почекайте, перевзуюся.

У тиші нічної вулиці відверто розповіла, що чекає хлопця з армії, працює і вчиться заочно, має багато друзів. Не кокетувала, не намагалася чимось особливим привабити чи прикрасити свою персону. Така простота й відвертість сподобалися бувалому в бувальцях Івану. Дивився на товаришеву молодшу сестру, немов на чистий аркуш паперу: малюй, що хочеш. Оця безхитрісність з часом і впокорила доволі норовливого парубка.

Незчувся, коли й закохався у «зелень» по самісінькі вуха. Від райцентру до Надійчиного села не близький світ, кілометрів з десять. Долав їх і туди, і назад пішки, бо які о нічній порі автобуси? Лиш заради одного: постояти з дівчиною десь під деревом. Запросити додому, зігріти, нагодувати? Боронь Боже! Зустрічалися так, щоб ніхто не дізнався. Дівчина все ще вважала себе зобов’язаною хлопцю в солдатській формі.

Вважала розумом. А серце казало інше: оце її доля, перша й остання любов. Кращий чи гірший цей хлопець за попередника — не важливо. Кохатиме його будь-яким, витерпить все, які б не трапилися на шляху труднощі й невигоди. Твердо певна була того. Тому так щиро, без найменших докорів сумління подивилася у повні розпачу Костині очі. Тільки й промовила:

— Виходжу заміж. Прости. Бог послав мені моє.

Як це важливо знайти у житті своє. Надійка з Іваном прожили разом майже півстоліття, аж доки раптова смерть чоловіка не розлучила їх. Обранець дівчини, як тепер кажуть, був далеко не однозначним. Турботливість і лагідність поєднувалася в ньому з вибухами гніву, коли щось не так, природна веселість — з їдкими колючками в словах. Не раз Надійка заливалася гіркими слізьми образи, не раз гамувала власні докори. Проте жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Бо вчинила так, як серце сказало.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.