Незавершеність минулого

Вдротоване ГУЛАГу халабудище,

Безодня, де вже не існує час, —

вотчина спрута, його угіддя, що займали одну шосту земної тверді.

Поема Дмитра Шупти — твір, без сумніву, ліричний, але прикметний, як і інші поеми автора, епічною основою є переживання, коли індивідуальне забуває себе, спостерігаючи трагічні, а то й абсурдні злами історії, в яких людина або залишається собою, або втрачає людську подобу. Ліричне переживання ніби роздерте між днем минулим і днем сьогоднішнім — і цим автор однозначно сигналізує читачеві, що для нього важливо не тільки поглибити історичну пам’ять, але й прояснити день сьогоднішній: незавершеність минулого перекреслює конструктивність сучасного і віддаляє день завтрашній. Уже понад двадцять років існує українська держава, але ні влада, ні суспільство як цілісний організм не спромоглися ні засудити комуно-совєцьку тоталітарну систему, ані відстояти власну історію. Чого варте суспільство, в якому визнання національно-визвольної звитяги УПА і злочинності кремлівського геноциду ще й досі викликають дискусії? Тому безжальний звинувачувальний пафос автора нівелює часові площини: червоний імперський спрут ще живий, і щупальці його ворушаться й готові розповзатись і душити не лише інако-, а взагалі мисляче.

Публіцистична загостреність ідеології твору знаходить досить незвичне відлуння у його художній тканині — по суті, Дмитро Шупта, пропускаючи через власну душу реальну історію і зберігаючи для читача її реальні контури та історичну достовірність, подає сюрреалістичну картину безневинного страждання людини й абсурдної фантасмагорії зла. Емоційна напруга, загострена пафосність надають відчуття динаміки, але сюжет, як це не парадоксально, її не підтримує і навіть дещо притлумлює. Інформативно насичений, він (сюжет) разом з тим знає одну подію — шлях дівчаток розмерзлою тундрою до страшної могили — колимських боліт. Вони йдуть, йдуть і йдуть… поки не зникають у болотяному потойбіччі. Трагічна статичність цієї майже німої ходи вириває їх з хронотопу дійсності, надає образу містичного метафоричного звучання і сакрального смислу. Сприяє цьому і пейзаж, який, знов-таки, посилює сюрреалістичне враження: готичність північного сяйва і скарлюченість полярних берізок, що нагадують захололих черв’яків, в останній момент трагедії відкриваються сяйву зірки, що зійшла вдень:

В безодню третя тисяча гунула.
Схлипнули й захлинулись мочарі,
Коли остання дівчинка втонула —
З’явився блиск Полярної зорі.

Увиразнена нами особливість сюжету підсилюється тим, що, на перший погляд, його подієвість пов’язана і з образами конвоїрів, що супроводжують етап, але насправді вони відокремлені від людей, від дівчаток, яких принесуть у жертву спруту за його ж наказом. Вони не люди, а істоти, функції темної сили. І ще одне нетривіальне рішення автора — карателям лише здається, що вони владні над жертвами, власною долею і світом, а насправді смертна дорога жертв веде до загибелі і їх. Тільки першим світить полярне сяйво, шлях їхнім душам освячує Полярна зоря, а других сам дух Півночі обертає на сомнамбул, і не Зоря, а мерячка — примара світла — заводить у трясовину.

Мерячка їм усім забила баки,
Тож вижив звір, на те воно й Сибір.
В концтабір повернулися собаки,
І не вернувся жоден конвоїр.

Мінімалізація сюжетних подій посилює враження тривання трагічної ходи дівчаток, яке відлунює і в нас — «Ми ліземо тундроболотним місивом…» — викликаючи бажання трагедію не тільки пам’ятати, а й вивільнитись з обіймів спрута остаточно.

Якщо візуальний ряд «Колимських дівчаток» вибудовано в різних площинах — від реалізму до сюру, від гротеску до фантасмагорії, то мовна характеристика образів відсилає нас до домінанти мовчання. Мовою наділені конвоїри, але це — не мова, а брутальна лайка, людина ж під владою спрута приречена на німоту. Мовчання дівчаток, коли навіть пісня не може розкрилитись над мерзлотою, набуває високого потаємного значення, котре єднає їх з вищими силами:

Прояв необозримий прояв
Небесна сила береже.

Поступово, але вже зримо, українська література виходить на нові береги з ріки тотальної іронії та скепсису. Сповнена пафосу, національно не байдужа, художньо вирізьблена рукою майстра нова поема Дмитра Шупти є кроком, що засвідчує цей закономірний поступ.

Олександр МАКОВ,
літературний критик.