Переглядів: 912

Шизофренія двомовності

/_f/2012/88.jpgКоли депутати обласних рад (а Одеська тут була чи не першою) похапцем оголошували русскій язик регіональною мовою, вони думали зовсім не про захист російської мови, бо захищати її нема від кого і від чого. А якщо й потребує вона захисту, то, передусім, від російського лихослів’я, в народі прозваного матом, від забрудненості іншомовними словами, у тому числі й українізмами, від суржику — втім, від цієї біди треба захищати й українську мову. А депутатам тим розходилося, насамперед, про те, щоби призупинити зміцнення державності української мови, зробити її безперспективною в Україні, зрештою, брутально принизити.

Добре вивчивши за ці два роки повадки та заміри «регіоналів», покликаних боротися з українством та просувати «русскій мір», не варт і дивуватися. Дивує інше, а саме те, з якою готовністю, сказати б, запопадливістю державне чиновництво почало відкараскуватися від української мови, наче б вона вже й не державна зовсім, а так собі, заблукана попелюшка на їхньому балюванні. Доводячи цим, що воно давно хотіло спекатись її, й не лише у службовому своєму повсякденні, та вихваляючись наввипередки своїм службовим заповзяттям. Й тепер куди не поткнешся, а там — усе па-русскі. У школах та ВНЗ, у всіляких державних установах, міліції тощо. Ви скажете: так воно ж і до цього так було. Отож бо: було і є, а вони ще й тепер продовжують «захищати» українців... від рідної української мови. У сільських ра­йонах з переважаючими етнічними українцями (а таких районів — так само переважаюча більшість) високе обласне чиновництво з людьми розмовляє російською. А на них дивлячись, і місцеві чиновнички так само.

То хіба ж це не окупація — попри всі інші чинники? Знищ мову — і роби з цим народом, що заманеться, він уже й так збайдужів до краю. Адже мова — це й історична па­­-м­’ять, і культура, й духовність, мова — це те, від чого все починається. Бо ж нема на світі двомовного народу — то вже два народи, дві держави. А який, скажіть, може бути український патріотизм без рідної української мови?

Наполегливо зомбуючи щирокі народні маси ідеєю другої державної мови, або ж двомовності, «ре­гіонали» разом з комуністами домагаються єдиної мети: фактичного знищення і етнічної ознаки українців як окремого народу, і України як суверенної держави.

Де українська мова ще залишається де-факто державною? На папері хіба що. Але ж мова — це жива субстанція, вона мусить звучати, вона повинна дихати. А їй затуляють рота, перекривають кисень. У своїй ненависті до всього українського нинішня влада ні для кого не залишає можливості бодай трохи вивчити державну мову — бо упевнена в тому, що такою буде російська. В освіті стан її вивчення жалюгідний. Про якісь курси, як, скажімо, у європейських країнах, звісно ж, не йдеться. Не вивчають її ні іноземні студенти, ні мігранти. Дуже рідко, на жаль, можна почути державну мову з вуст акредитованих тут дипломатичних представників. Не дає такої можливості й інформаційно-культурний простір, уже майже повністю окупований. Цю ситуацію інакше й не назовеш, як хіба отим огидним слівцем «формат». Формат русифікації. Як не царськими заборонами та комуністичними постановами, які так і не змогли досягти бажаного, то законами, по-наперсточному ухваленими нібито народними обранцями (а таки ж так: бачили очі, що купували...).

Людині, котра дивиться телевізора чи слухає радіо, постійно і послідовно нав’язується російська мова. Один ведучий говорить ро­сійською, другий — поряд з ним — українською. І ніякого перекладу. Ви не можете навіть п’ять хвилин побути наодинці з рідною мовою, відчути всю її красу та глибінь. Й так — з дня у день. При цьому придивіться: перший ведучий (чи вона) привабливий та креативний, на нього приємно дивитися, а ро­сійською він говорить, як рідною. А його український колега — так собі, та й мова у нього якась кострубата, позбавлена своєї оригінальності, притаманного їй багатства, полі­фонічності, отого неповторного аромату, властивого, до слова сказати, кожній мові... Він немовби перекладає в своїй голові з ро­сійської, тому мова його випотрошена, вторинна. Хіба це не навмисне робиться? У такий спосіб у людини на підсвідомому рівні виробляється відповідне ставлення до української мови як до чогось такого обмежено провінційного, не конкурентного, хуторянського.

Це лише один з багатьох фактів русифікації українців — примусової, насильницької русифіації. Русифікації ментальної, коли повороту назад нема. Коли, наприклад, батьки ще розмовляють рідною українською, а для дітей, онуків рідною вже стала російська. Через те й чуємо не раз маячню на кшталт: сама я украінка, но мой родной язик — русскій.

Що буде через п’ятдесят, два­дцять п’ять років чи й раніше? Прислухайтеся, якою мовою розмовляють українці. В середовищі простих, як мовиться, людей безроз­дільно панує суржик. Останнім часом ситуація почала ніби трохи виправлятися, та з впровадженням нового закону мова суспільства знову суржикізується. Серед людей більш освічених, у середовищі інтелігенції значною мірою поширена літературна мова, та коли прислухатись, то нерідко складається враження, як після отого україномовного ведучого. У нас майже знищена розмовна українська мова, отой сегмент лексики, що називається — сленг. Певна річ, психологи та лінгвісти могли б сказати про це по-науковому, аргументовано — якби захотіли. Біда в тому, що переважна більшість українців сповідує, як завжди, конформізм. Якщо навіть вчені-філологи, науковці схвалюють недавно прийнятий закон «Про засади мовної політики в Україні», не знаходячи у ньому жодної небезпеки для української мови, то що вже говорити про інших? От тільки незрозуміло зовсім: чому українізація — зло, а русифікація — благо?

У цьому мовному протистоянні — а інакше й не скажеш — підстерігає нас ще одна небезпека. Мовне роздвоєння поступово поглиблюється, переходячи у психічне захворювання — шизофренію, психічне роз­двоєння. «Двомовність деформує душу людини», — казав славетний мовознавець Олександр Потебня. Чи бодай чули це ім’я оті невігласи з депутатськими значками?

Не мовчати, не боятися, не просити. Тільки вимагати. Чинити опір. Це слова відомої письменниці, яка пройшла до Верховної Ради за одним із партійних списків. Представниці тієї професії, котра — єдина — ще зберігає питому українську мову. Ту мову, що крізь немислимі тарапати, крізь сотні варварських заборон, крізь сибіри та соловки зуміли зберегти для нас наші предки. Сьогодні вони суворо запитують нас: а що, нащадки, де сила ваша — наш вам духовний спадок? Віддасте мову — й сліду од вас не залишиться, лише територія, безмовними холуями заселена. А територія нічиєю не буває.

Роман КРАКАЛІЯ.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net