Переглядів: 1350

Час сутіні

Закінчення. Початок у номері за 3 листопада.

Так вона бігла ніч за ніччю, не шкодуючи зранених лап, які вилизувала щодосвітку перед сном. Величезний простір відділяв її тепер від тюрми-садиби із цегловим муром, за яким їй була призначена тісна клітка. Але Сіра трималася пильно. Люди мстиві, всупереч глуздові вони здатні і власне життя порішити, аби вгамувати мсту. І можливо, її кривдники так само не сплять ночей в погоні.

Після безкраїх стернищ із хирлявими лісосмугами, після так само безкраїх полів бурякових та картопляних, почалися нарешті місця байрачні, гористі, із круточолими пагорбами. Латки полів поміж ними належали людям, але дикого простору таки було більше. Та Сіра не давала собі перепочинку і бігла й бігла вперед — на ялівцевий дух родового урочища. Після чергової ночі, так знесилена, що й хвоста важко тримати, вовчиця піднялася на чергове лисе узвишшя і нарешті побачила далеко-далеко попереду синю гряду. Це ще були не самі гори, а лиш передгір’я, як передмова до найкращої у світі землі, де солодко пахне глиця, крутобокими долинами із далеких вершин ви­стрибом біжать ручаї, що стають в долинах меткими річками, де є місця, у яких ніколи не тане сніг, на якому так приємно полежати голічерева у спеку. Ялівцевий дух вів її точно і вірно. Сіра влаштувалася на днювання в шипшинових хащах на схилі і заснула глибоким, спокійним сном, яким нагороджує себе будь-яке живе створіння, що здійснило свою мету чи призначення. Так сплять угрі, що добираються до нерестовищ із далекого Саргасового моря, долаючи не тільки небезпечні води, а й суходоли, так сплять солдати після повернення додому із війни чи селяни після важкого поля. Вовчиця не бачила снів, і навіть сторожові інстинкти, що охороняють вовчий спочинок і попереджують про небезпеку, вимкнула втома. Сухоребра, із глибоко запалими боками і рудою, зашкарублою від крови шерстю, вовчиця часом сіпалася, здригалися, тремтіли зчесані до ран лапи, продовжуючи і в сні втікати до волі.

Тепер можна було не поспішати. Сіра відновлювала сили, побігом полюючи на всяку всячину, купалася у цілющих водах, щоб загоїлися рани та лікувалася вовчими ягодами і травами. Неспіхом, немов прогулюючись, вона щодень наближалася до родового лігва, де розпочнеться нове життя. Сіра не знала, яке воно буде. Нове та й край. Але що вимріяне повернення розіб’ється, як глечик об камінь, через безглузду, непередбачувану недоречність — такого вона подумати не могла.

Спочатку на рідному чорнотропі поблизу нори вона спіткнулася об чужу сечову мітку. Звична справа — кожен звір ограничує свою територію. Вовчиця вийшла на точку, звідки добре проглядалося лігво, і не йняла очам віри — нора була зайнята. Окупували її чужі вовки. За мастю — скоріш прийшлі північні, швидкі на ноги та на бійку. Колись вони із Сірим мандрували далекими землями, які вона називала Крайснігу, а Сірий із затятої звички все чинити на свій лад — Крайлісу. Саме такі там сіроманці й водилися. Північні місця для життя привільні, але тамтешні вовки все шукали приводу для бійки, до якої її Сірий також був охотець. Зайди мали хутро світло-сіре, зручне для маскування у засніжених лісах чи підліссях.

Якби вона була не самотня, можна було б спробувати відбити лігво, але сама проти зграї — марна справа. Сіра прощалася із мрією про ялівцеве урочище, поклавши голову на вже загоєні лапи. Із минулого напливла картинка — сонце, молода трава, вовчата, хлопчик і донечка, вовтузяться біля лігва, обоє крутими лобами упертюхів страшенно схожі на Сірого. Найбільше вразлива вовча сім’я, коли малі ще не стали на ноги і не можуть вижити без старших, а батьки прив’язані до лігва.

О такій порі вовколови й накинули на них сіті.

Але якщо мисливці знайшли дорогу до лігва один раз, то вони її не забудуть, раптом вражено подумала вона. Вони навідаються сюди знову чи цієї осені, чи наступної весни. І страх, що це може відбутися ось зараз, підкинув її і погнав опріч, в міжгір’я. Колись вона із Сірим пригледіла там зручне для зимівки місце, але так і не вдалося переконати впертюха залишити стару нору молодим, а самим обживати нове місце. Все він хотів за традицією — старе обійстя старим, а молоді хай облаштовуються самі. За день шляху Сіра дісталася до Кам’яного урочища, де не вешталися мандрівники із рюкзаками.

Недобра серед людей слава була у Кам’яного — вони вважали, що їх там водить нечистий. Південний схил урочища утворювали закущавлені тераси, спуститися якими із вершини годі було й думати. Хіба що для випробування характеру та із ризиком поламати ноги. Дряпатися із низу також було не зручніше. І десь посеред гори, очевидно в час зсуву, кілька величезних брил колись наповзли одна на одну і вийшла досить затишна печерка. Сірій вона страшенно сподобалася не тільки захищеністю від незваних гостей, а й тим, що з полянки біля лазу видно було і дорогу, що вилася урочищем, і недалеку річкову долину із білими пасмами галькових кіс та лукою на протилежному березі неспокійної річечки. Там вони якось із Сірим серед білого дня зарізали козу.

Дарма кажуть, що у вовка немає батьківщини. Не здалася б Сіра так просто, якби мала зграю. Можливо, вони облаштувапи б із Сірим нове лігво десь поблизу, якби був Сірий. Але від нього на чужині лишилася тільки розіп’ята на стіні шкура, яку хазяїн показував гостям, похваляючись влучністю у стрільбі. Хай тепер, потвора, похвалиться. За своїм вовком вона сумувала більше як за дітьми, бо вовчат можна наплодити іще, а такого як він... Сірій не вистачало на новому місці ялівцевого духу, бракувало ялин із могутнім корінням, якому було тісно в землі й воно випирало назовні, створюючи враження, що ялини блукають схилом. Вигріваючись на вже низькому сонці, що визолочувало ліси, вона ненавиділа своїх кривдників ще лютіше, як колись у неволі.

Обережна і хитра, Сіра бігала на лови чимдалі від лігва. У неполоханих хащах доволі було дрібного звіра, але їй свербіло справжнього полювання. Вона вистежувала, по-пластунськи повзаючи на череві, вепрячі виводки і ласувала поросятиною, з інтересу гасала за козами і плямистими оленями, достобіса прудкими, щоб наздогнати їх без глибокого снігу. Її п’янив смак і запах свіжої, гарячої крови. Азарт підштовхував її на бешкети в село. Але скільки вона не вистежувала там терпляче удачу, не трапилося ані хвоста, ані копита.

Полюючи чи не полюючи, але в блуканнях лісами-горами, Сіра сподівалася зустрітися із братами-сіроманцями. Та схоже було, що, окрім північних приблуд, у горах більше немає своїх. І тоді ночами її знову внадився навідувати Сірий — не молодий і гарячий, а вже той, на ланцюзі, із ламаними ребрами і витертою намордником шерстю на морді. Скільки тої вольєри, казав він, хай два метри. Перескочимо, шаснемо за ворота і лови вітер в полі. Нащо нам життя у клітці? І жодного заперечення чи сумніву слухати не хотів. Дурний був задум. Але потім, як його застрелили, вона не раз думала, що й справді у клітці — не життя. Особливо ж після того, як справдилися слова Сірого. Ось лишишся, гарчав крізь зуби перед стрибком, і пускатимуть тобі пса з медалями, щоб ти народжувала собакововків та покращувала псячу породу. Станеш сучою матір’ю. І справді, коли почалося у неї звичайне, впустив хазяїн вівчара. Могутньої статури і точно не без вовчої крови. Але вона сіла, підібгала хвіст і показала ікла — хочеш, так спробуй.

Хазяїн із друзями сидів за вольєрою, заохочував пса вигуками та давав поради, як її краще трахнути. Отак вона і сиділа, готова боронитися до смерти, аж поки тічка не скінчилася, і всі ці дні пес також перебував у її тюрмі. Жодної спроби покозакувати не здійснив. Лежав у протилежному кутку і скалив зуби, очевидно ненавидячи її ще більше, як вона його.

Коли полетіла пороша, Сіра вже змирилася, що зимуватиме сама. Таке траплялося не із однією вовчицею, і не було жодної підстави ремствувати на долю. Навпаки, за свою вовчу удачу вона мала дякувати богові і славити його молитвами і рано, і увечері. Одинокість, звичайно, не мед, але хіба є щось страшніше за неволю?

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

Від редакції. Правда ж, не легко, не знаскоку читається цей уривок, власне — зачин, з книжки Леоніда Капелюшного «Час сутіні»? Як, зауважимо, і вся книжка. Як і всі інші, написані, точніше сказати б, виболені (в сенсі співучасті і співпереживання, співзневіри і співнадії) цим талановитим автором.

А хіба життя наше — українське — легке? Хіба історію нашу — прадавню й новітню, аж до вчорашньої й нинішньої — можна читати без брому?..

Леонід Капелюшний — з тих публіцистів, що оголюють нерви. І свої, і кожного з нас, і всього суспільства. Так, це пече, це кидає у жар чи, принаймні, дратує. Бо кому хочеться, щоб угадували його потаємні думки, налякані, сковані і мізерні, щоб розбурхували приспану, мояхатаскраївську совість?..

«Одинокість, звичайно, не мед, але хіба є щось страшніше за неволю?» Це — вовчиця. А що ми? Ми — це тисячі чи й мільйони тих, хто зрікся рідної мови, хто ще недавно, 28 жовтня, продав свій голос за пару кіло гречки чи ще чогось, хто дякував-не надякувався заїжджому кандидату за те, що за гроші наші спільні, державні, збудував дитячий майданчик чи залатав міжквартальний проїзд. Ми — це ті, хто промовчав, не підвівся з м’якого дивана, не вийшов, не зробив, не підтримав, не захистив. Ми — це ті, хто не позбувся страху і хто звик до неволі. А тому й живемо у час сутіні, час Української Смути. Доки він триватиме? Усе залежить від нас самих і від нікого іншого...

На виході — чергова книжка Леоніда Капелюшного. Інші — в роботі, у планах... Творчої наснаги вам, Леоніде Володимировичу, на ще багато-багато років! Бо 70 — це лише 70. Бо хто ж, як не ви, з такою співучастю і таким співпереживанням? Бо від нас усіх залежить, коли закінчиться той час Української Смути.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net