Переглядів: 987

Про що не знав малий Влодко

Новела

Портфель стояв на втоптаній доріжці — сливе на межі між двома городами: з одного боку вже повитикалися гострі кукурудзяні стрілки, з другого допіру з’явились округлі, ще зморшкуваті бараболяні листочки. Пташки весело раювали в кущах райдерева та перевертом ширяли понад землею. Цією стежиною хлопці вертали зі школи — властиво, ті, котрі мешкали «за капличкою». Були всі однокласники, а верховодив ними Юлік. О, той вже Юлік! Відмінник, якого вчителі «тягнули на медаль», бо таки ж не може випуск, навіть такий маленький, залишитися без медалі. Вся школа про те знала. Знав і Юлік, тому дозволяв собі багато що. Не раз, бувало, каже вчителька: «Заслуговуєш на тверду четвірку… або на п’ять з мінусом. То що ж тобі ставити?» На те Юлік, з міною роблено винуватою, скрушно зітхне: «Ставте — що ми з вами заслужили». «Але як же відмінникові ставити четвірку, хоч і тверду?» «Ет, скільки там тої школи!.. Скільки тих випускників… Ніхто ображатись не буде»…

Отож хлопці плентаються нога поза ногу, про щось голосно розмовляють, не раз гучний регіт розлягається довкруж. На Влодка ніхто й не глипне. Бреде собі позаду всіх, ще й відстав трохи. Раз-по-раз озирається: портфель Юліків стоїть собі на стежці чорним чотирикутником. (Сказати б тепер: немовби ота «чорна скринька» з літака, але під ту пору, по війні, ще ніхто про такі дива не знав). А власник такої рідкісної речі безтурботно йде собі попереду всіх, піджартовує. Та й куди він дінеться, той портфель? Так бувало щоразу: щойно вийдуть за шкільну хвіртку, проминуть залюднене ухрестя, приміські садиби та вийдуть на пагорб, до городів, Юлік віддає свого портфеля Влодкові. Тому що Влодко — він ніби раб Юліка, це знають всі, властиво, ті, що ходять цією дорогою зі школи. Якось дав списати тригонометрію — математик з Влодка таки ж кепський. А після уроку сказав: за це понесеш мого портфеля додому. Живуть по сусідству, чом би й не понести? Але прийшлося нести ще й на другий день, відтак і на третій. Влодко спробував огинатись, трохи допомогло, не раз Юлік сам ніс додому свої книжки й зошити. Та скінчилося тим, що Влодко щодень корився Юліковій волі і брав до рук того ненависного портфеля.

Врешті, йому обридло, може, сказав собі сам: сьогодні край, не візьму, та й по всьому! Нехай сам несе… А Юлік стоїть перед ним вичікувально, рука вперед — наче семафор поперек дороги, а портфель — як ото кругла важка гиря на тому семафорі. Хлопці мовчать, лиш дехто під’юджує легонько. «Ну, як хочеш», — Юлік обережно кладе портфель на землю, і компанія рушає далі. Стежка тут вузька, гурт розтягується ланцюжком, дехто озирається: чи Влодко взяв портфеля? Не взяв поки що. Всі тоді зупиняються і чекають. Щойно Влодко візьме, гурт загуде радісно й потягнеться далі, туди, де стежка перетинає неглибоку балочку з майже невидимим струмочком, далі злучається з головною вулицею передмістя, що впадає у міську магістраль. Там компанія розсотується.

Влодко бреде останнім, не озирається. Все його єство заперечує, протестує; от зараз же він дожене Юліка і скаже йому… скаже йому… «Чому він — раб?» — думає Влодко. Перед очима постають картинки з підручника історії: стародавній Єгипет… Римська імперія… — Та ні, немає у нас рабів, ані одного не бачив ні разу. То чому ж він — раб? «Чому я — раб?!!» — нестерпно хочеться йому в сій же хвилі крикнути в спини однокласників. Миттєво у ньому закипає злість, безтямна, сліпа. Руки йому самі стискаються в кулаки. Ця думка стає перед Влодком, наче мур, твердо впирається в груди. Раб? За хвилю компанія зупиняється на стежці — портфеля вже ледь видно. Став і Влодко, мовчить. Ніхто не підходить до нього, всі вичікують. Лиш Юлік трохи попереду, впіймав метелика й розглядає з великою цікавістю. Хлопці поглядають на Влодка не надто приязно. Хтось навіть гукнув спересердя: «Ну, і чого ти…» Юлік знічев’я підкинув розімкнутою долонею: живи! Метелик радісно затріпотів крильцями у височінь. Юлік щось проказав неголосно, всі засміялися. Щойно Влодко візьме в руку портфель — вони знову стануть дружним класом. Влодко мовчки вертає, за два кроки озирається й бачить лише спини. Вони допевнились, що й цього разу все — як завжди, то й пішли собі далі без нього… Міг би вертати зі школи іншою дорогою, ближчою, там вуличка в’ється д’горі й лучиться з його рідною головною вулицею передмістя та виходить на широку толоку, що круто спадає долу. На тій толоці хлопці, переважно дєтдомівські, буцають у футбола на одні ворота, що складені з двох купок битої цегли. Той футбол його не обходить, зате любо йому дивитися звідси, згори, на широку галяву з дитячими грибками та гойдалками, на бруковану дорогу за нею, на якій раз-по-раз фуркають авта й через рівні проміжки часу видзвонює то синій, то червоний трамвай, люди виходять з нього та піднімаються вгору доріжкою попри толоку, над якою лунають азартні вигуки. Але він тої гри не любить. За те хлопці збиткуються та загадують йому боржій принести м’яча, коли той покотиться згори аж на галяву, а то, бува, й гепнеться з неба поміж дітлашні та жінок з немовлятами, жінки тоді сердяться та погрожують дільничним міліціянтом. Не любить він бігати за тою пилкою*, але з тими не варт заводитись — злі, як оси.

Тому йде, зазвичай, додому разом з однокласниками, плентається позаду, бо ж два портфеля в руках. А в пам’ятку той урок з історії, коли вивчали рабовласницький лад, і та розповідь про Юлія Цезаря. Коли вчитель назвав це ім’я, всі тоді подивилися у бік Юліка. І вчитель так само. «От бачите, діти, у нашому класі є свій Юлій Цезар, наш відмінник. Я певен, що й він робитиме кілька справ одразу». Того ж таки дня, вертаючи зі школи, Юлік знову оддав свого портфеля Влодкові. «Зараз нема імператорів, — сказав, — і я, звісно ж, не Юлій Цезар. Але є математика, — й осміхнувсь майже вибачливо, лагідно. — Понеси трохи, у мене рука болить, перетренувався». Взяв. Й так ніс, поки не вийшли на дорогу, при якій жили обидва, лиш Юлік — у завулку. На другий день — те саме… А далі все було просто. «Будеш носити мені портфель, — сказав Юлік. І докинув недбало: — Спишеш у мене геометрію, чи алгебру, чи що сам схочеш»…

…Портфель усе ще стоїть поперек стежки. Влодко підходить, нахиляється та бере його за шкіряну дужку… в тій же хвилі розмахується всім тулубом, як ото гіпсовий дискобол у парку, та жбурить його якнайдалі. Портфель перелітає півгороду й важко, наче підбитий птах, падає на кволі картопляні листочки. Хлопчачий гурт завмирає — достоту як у відомій гоголівській сцені. Несподівано з-поза густих безових кущів зривається жіночий лемент, у нього вплітається голосисте собаче тявкання. З того всього можна розібрати лише одне багаторазово повторюване слово: хулігани. З гущавини вистромлюється, наче опудало, кощава жіноча постать у куфайці та чоловічій шапці набикир. — А я завтра з тим портфелем — та до школи! Ото втішаться мама з татом!..

У Влодка терпнуть ноги, не годен рушити з місця, а в голові чомусь — попри острах та заціпеніння: чого б то тато тішились, ніколи не бачив усміхненим, все лиш погорбленим та закашляним. Виразно чує мамин голос: «Роби щось, чоловіче, бо я вже згризлася від цеї дитини! Та не махай рукою, лиш здоймай той ремінь москальський!..» А ноги вже самі несуть його підсохлим по вчорашньому дощеві городом. Під захриплий песячий лемент, погрози кощавої тітки він кількома стрибками дістається портфеля, хапає за краї та притискає міцно до грудей. І стрімголов летить назад. Хлопчачий гурт прошкує собі далі, мовби нічого й не сталося. Так вони доходять до кінця стежки та спускаються в яр, перескакують через рівчак зі струмком, а далі кривулястою вуличкою — ще трохи вгору, аж до старої каплички. Двері її давно зачинені на велику чорну колодку, у квадратних рамочках — жодного скельця. «Мамо, чому ви завжди хреститеся біля цієї каплички?» — спитав якось. «Бо тут колись був образ Божої Матері, заступниці нашої». «А тепер нема?» «Не знаю, люди кажуть: забрали москалі… Але Богородиця всюди з нами, як і ми з нею», — мама перехрестилась при цих словах, а йому сказала: «Ти не хрестись, бо ще побачить хтось». По якімсь часі Влодко намислив попросити заступництва, зазирнув у порожню квадратну рамочку, а там на підлозі, встеленій потрощеними плитками, лишень бите скло та всілякий мотлох, стіни густо пошкрябані. Хотів поскаржитись, та угледів сумні великі очі, котрі з-під напнутої хустки самі про щось наче благають, і сонячне коло тьмаво поблискує довкруж голови…

Біля каплички хлопці розходяться кожен у свій бік. Юлік простягає руку за портфелем. «А ти молодець, — каже він Влодкові. — Реакцію маєш, навіть песика не злякався». І невтямки Влодкові, чи то Юлік сер­йозно, чи підсмішковується. Ретельно оглядає портфель та витирає долонею слід вогкої землі. Пояснює: «Трофейний, батько з війни привіз для мене. Каже, що й в інституті з ним ходитиму на лекції. Батько у мене, знаєш, який?» «Який?» — перепитує Влодко, хоч бачив його не раз — огрядного, вкутаного аж під самий борлак у войськову маринарку, зі страшними колючими вусами, чорними, як шкільна дошка. «Який?» — перепитує Юлік, на хвильку замислюється й нараз випалює голосно: «Він всіх зрадників та шпигунів на війні виловив… Боягузів усіх. І ми перемогли!»

Увечері, коли тато всівся на своє улюблене місце між столом та креденцем, Влодко підійшов до нього і зненацька спитав: «А що таке трофейний?» Батько видивився на нього, а далі, помисливши, сказав: «Трофеї — це добро, награбоване у переможених». Й запитав по хвилі: «Де ти чув це?» «Юлік сказав». Ще хотів щось мовити, але тато почали тяжко і довго кашляти, а Влодко все стояв і чекав. Коли той напад минувся, тато, втираючи рушником засльозені очі, наказали йому йти спати. Та все легонько помацували пучками червоний рубець на скроні. Вже майже у сні Влодко знову вертав зі школи, але не разом з усіма, а тою дорогою, де хлопці ганяють м’яча, у кожній руці ніс по важкому портфелю і тяжко думав, де він залишить свою ношу, коли той м’яч прудко покотиться на галяву…

«А ти нащо пішов туди?» — гейби зоддалік почув мамин голос, коли на твердому коці перевертався на другий бік. «Гей, жінко, та де би ми були тепер, коб не пішов я у тоті «стребки»**, як зловили мене у брамі тої кам’яниці!.. Ади, від нього пам’ять на чолі». «А видиш, теперка діти ходять до одної школи». «Та най ходять. Я тою вуличкою не ходжу». «А добрийдень кажеш…» «Та кажу… бо не по-людськи якось…» Але того малий Влодко вже не чув, бо міцно спав, і не знати, чи віщі сни йому снились.

* Пилка — м’яч (діал.).

** Стребки — скорочене від «истребительные батальйоны» (рос.), які НКВС формував для боротьби з УПА.

Від редакції. З великою приємністю вітаємо «чорноморця» Романа Тарасовича Кракалію, заслуженого журналіста України, який має гарний доробок не лише у газетній царині, а й на ниві красного письменства і якого нещодавно прискіпливий гурт прозаїків і поетів визнав за свого, прийнявши до когорти членів Національної спілки письменників України.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net