Ненаписана книга

1

На окупованій території України фашисти та їхні прихвосні розв’язали небачений терор проти мирного населення. Незважаючи на це, наш народ не став на коліна і з перших днів окупації розгорнув партизанську війну. Ареною запеклої боротьби з фашистами було й Українське Полісся, а Житомирщина — її епіцентром. Всім відомі героїчні рейди партизанських з’єднань С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова або диверсійних загонів

(Д. Медведєва та ін.), закинутих у тил ворога з Центру. Їх успішна діяльність була обумовлена, по-перше, наявністю великих лісових масивів (Полісся, Білорусь, деякі області Росії), а по-друге — більш-менш регулярним зв’язком з Центром, звідки вони отримували багато необхідного: зброю та боєприпаси, медикаменти, засоби зв’язку, навіть державні нагороди і погони, аж до генеральських включно. (Відомо, що тільки для загону С. Ковпака в місцях передбачуваних дій партизанів було залишено понад 130 замаскованих ям з добре упакованими харчами, одягом та зброєю).

Разом з тим, у лісостеповій та степовій зонах України, особливо на першому етапі боротьби, багато дрібних, розрізнених партизанських загонів, без зв’язку з Центром та й між собою, не змогли протистояти переважаючим силам ворога. Значна частина їх загинула. Проте були і такі, котрі витримали перші випробування, зміцніли організаційно і морально й зробили свій посильний внесок у перемогу над ворогом.

Про один з таких загонів, який виник стихійно як прояв справжнього патріотизму і діяв самостійно, не маючи ніякої підтримки ззовні, змушений все, до найменшої дрібниці, здобувати в бою у ворога або звертатись за підтримкою до місцевого населення, що не завжди охоче ділилося «останнім» (цього «останнього» було не так і багато, оскільки окупанти і поліцаї не «ділилися», а грабували все, що потрапляло під руку), — саме про такий загін, обділений «безраздельным руководством Коммунистической партии», піде мова далі.

2

Звернемось до офіційних джерел.

«Під керівництвом підпільних партій­них комітетів у другій половині 1942 року значно активізувався партизанський рух в Житомирській області. Найбільшими і найактивнішими формуваннями в області були партизанський загін під командуванням П.О. Шуляка, який діяв на території Ружинського району Житомирської області і сусідніх районів Київської області…» («Україн­ська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр.»: Політвидав України, 1967, т.1).

«Радянські люди не схилили голови перед поневолювачами. З перших днів окупації на території району (Ружинського — Б.С.) розгорнулася активна боротьба. Вже в листопаді 1941 року бойову діяльність почав партизанський загін на чолі з командиром-комсомольцем

П. О. Шуляком і комісаром молодшим політруком Я. В. Яценком. За короткий час загін з 16 чоловік зріс до 341. За три роки він провів 17 боїв з фашистами і поліцаями. Загін знищив близько 3,5 тис. гітлерівців і їх прислужників, вивів з ладу чимало ворожої техніки, перешкодив відправці до Німеччини близько 2 тис. радянських людей, пустив під укіс 46 ешелонів з фашистами та бойовою технікою.». (Житомирський облпартархів, ф.76, оп. 3-я, спр. 144, арк. 1,18). В 1943 році (!) почав діяти партизанський загін під командуванням П. А. Баки. (Всі 46 потягів було пущено під укіс саморобними мінами. Багато таких мін не вибухнули, інакше кількість потягів була б набагато більшою).

«…Зламавши шалений опір ворога, 28 грудня 1943 року воїни Червоної Армії визволили Ружин. (…) У боях за Вітчизну відзначилися сотні ружинців. 238 чоловік удостоєно урядових нагород». (Історія міст і сіл Української РСР: Житомирська область. Гол ред. УРЕ АН УРСР). (Серед нагороджених — прізвище Шуляка П.О. не значиться).

Не зайвим буде доповнити ці офіційні відомості деякими даними зі звіту П.Шуляка про дії його загону. За час бойових дій партизанами було знищено 497 за­лізничних вагонів, 20 платформ, 43 пасажирських вагони, 17 цистерн з пальним, 3 вагонні майстерні; вивантажено (на ходу потягів) снарядів до важких гармат з 10 вагонів, 3 літаки-бомбардувальники, 9 танків «Тигр», 1 легкий танк,

2 бронемашини, 184 автомобілі. Знищено 20 гармат, 7 мінометів, бензину 292 т, спирту 80 т, сепараторів 43, молотарок 13, курячих яєць 55 тис. штук, коней ваговозів 1080 голів, радіостанцію авіаційного наведення, три лінії телефонного зв’язку на відстані 40 км; Козятинська паровозна водокачка знищувалася тричі; пограбовано Білоцерківський банк (взято 560 тис. німецьких марок); знищено

6 німецьких комендантів (їх кількість могла бути набагато більшою, але за кожного убитого коменданта фашисти розстрі­лювали сто мирних жителів, тож доводилося забирати у коменданта мундир та зброю, а його самого «частувати» шомполами по голих сідницях після чого він намагався не чіпати людей і не знущатися над ними), 11 начальників поліції,

2 начальники жандармерії, 6 старост, німецьких офіцерів: пілотів — 20 чол., польових офіцерів, котрі прямували під Курськ, — 511 чол.; заблоковано і врятовано від знищення Немириненцький, Стадницький спиртзаводи, Денехівський, Кашперівський, Погребищанський та Юзефомиколаївський цукрові заводи; відібрано в окупантів і роздано населенню: зерна — понад 2 тис.т, свиней — 360, корів — 1768, овець — понад 1000 голів. Взято в полон і передано радянському командуванню 165 німецьких солдатів, відбито у ворога і передано радянським військам 78 автомобілів, 2 мотоцикли,

3 тягачі, 206 кінних підвід з продуктами, 41 рацію.

Перший партизанський загін імені Ружинського району (саме таку назву дав йому командир загону Пилип Олександрович Шуляк (1915 — 1990) в день, а вірніше, в ніч його заснування з 27 на 28 вересня — через п’ять днів після С.А. Ковпака — 1941 року) діяв на стику Житомирської, Вінницької та Київської областей. Відсутність лісових масивів обумовила організаційну структуру загону — окремими взводами, які, в свою чергу, ділилися на відділення і постійно змінювали місця розташування. Загін був повністю на самозабезпеченні. Партизани були зодягнені в німецьку, поліцейську та мадярську форми, що часто збивало з пантелику ворога, і їм вдавалося уникати бою з окупантами, коли ті значно переважали у силах.

До речі, командиром кінного взводу підривників ім. Суворова був зовсім молодий, 18-річний Василь Сидорович Вацик, чиє партизанське псевдо «Земляк» стало згодом іменем відомого українського письменника Василя Земляка (1923 — 1977).

3

Легенди про Пилипа Шуляка довго жили на Житомирщині і часто вони були схожі на Землякові розповіді про Стра­тіона та його крилатого коня Хмарочоса (роман «Гнівний Стратіон»). Шуляк бороди не носив, був він ще молодим, років 26 — 28, чоловіком, не було у нього і крилатого коня — він більше довірявся техніці, і сотні, якщо не тисячі кілометрів наїздив на захоплених у фашистів машинах та мотоциклах, мав навіть під Рогачами, у добре замаскованому ярку, свою скромну технічну базу. Не раз виручали партизанів-степовиків і німецькі велосипеди, на добрій гумі, з високими рулями.

Опис Шуляка було розіслано по всіх інстанціях гестапо (фото не було). Його чатували на всіх великих і малих дорогах, об’явлено було і винагороду — 100000 марок тому, хто його знайде. Для остраху в Ружині, на центральному майдані, стояла шибениця, призначена для страченого заочно партизанського командира. Шуляк не раз бачив ту шибеницю, але тією обставиною не дуже переймався, бо й справді, як пише Василь Земляк, цій людині була притаманна «повна відсутність страху, те, мабуть, природжене, а може, й виховане почуття, котре дається на землі дуже не багатьом людям». А от серед партизанів, як пише той же Василь Земляк, «це був звичайний чоловік… він завжди з’являвся до нас свіжий, підтягнутий, чистий, бадьорий, що нам ставало аж трохи ніяково за нього і трохи боляче за свій прим’ятий одяг, за свою нарочиту партизанську розхристаність».

1942 рік. Німці намагалися за будь-яку ціну знищити загін і насамперед його командира. Звісно, мали вони і своїх інформаторів. Тож одного разу їм вдалося вночі оточити значну кількість партизанів в «огрудку» — саду-парку навколо колишнього панського маєтку в Рогачах.

Пилип непомітно прослизнув крізь кільце оточення, добрався до батьківської хати.

— Мамо, десь за дві години у нас буде важкий бій, будуть поранені, а перев’язувати нічим. У вас в скрині є марля…

— То я нам з батьком на смерть приготувала, а ти хочеш і це забрати? Не дам!

— Віддай, — відгукнувся з печі батько.

Тільки-но почало світати, затріщали автомати, забухали гвинтівки. Пилип, у німецькій формі, метався з одного кінця огрудку до іншого, підтримуючи своїх і вишукуючи місце для прориву.

Тим, хто вцілів, вдалося вирватися. У цьому бою загинув чоловік старшої Пилипової сестри Олександр Ліщук — пораненого, його добивали поліцаї прикладами по голові, а він, закривавлений, знову й знову піднімався на весь свій велетенський зріст, а поліцаї все били й били по оголеному черепу…

Після того бою Пилип поклявся: якщо залишиться живим, ніколи і ні за яких обставин не залишить цієї землі, так щедро политої кров’ю побратимів.

Настав 1943 рік, чи не найтяжчий. Окупанти отримали інформацію: Шуляк у селі. Серед білого дня куток, де мав би перебувати Шуляк, оточили. Шуляк, але не Пилип, а Іван, його молодший брат і найменший в сім’ї, зумів вирватися з оточення. Порятунок був уже близько — за якусь сотню метрів верболози й очерет (по ньому не стріляли, наказано взяти живим), але об’їждчик, що прямував з поля, прицілився, не зупиняючи коня, — Іван упав, навіть не зойкнувши.

Окупанти були розлючені: не вдалося захопити живим, а до того ж — це був не Пилип, тому з особливою оскаженілістю збиткувалися над трупом. Староста заборонив попові відправляти над Іваном молебень і ховати на цвинтарі. Тож мати, молода дружина (вони щойно побралися) і теща вночі в ряднині винесли Івана за село і поховали в рову.

На другий день Пилип прийшов до старости додому, відірвав його від сніданку, вивів у двір і застрелив. А жінці наказав винести з хати що може, а хату запалив. Ніхто з сусідів не вилляв і відра води.

Через деякий час, у жнивну пору, окупанти здійснили чергову спробу знищити загін Шуляка. Карателі на чолі з майором мали завдання заблокувати партизан у Круглику — невеличкому, справді майже круглому ліску посеред поля. (Пилип підозрював, що в загоні є зрадник-інформатор, тож навмисне оприлюднив своє рішення провести нараду командного складу саме у Круглику. Інформація спрацювала). Операція завершилася повним провалом, а німецького майора Пилип взяв у полон.

Після короткого допиту Пилип відпустив майора, чим. звісно, викликав невдоволення партизанів, котрі вже пригляділи березу, на якій мали його повісити. Але німець обіцяв Пилипові допомогти інформацією та боєприпасами. І деякий час дотримував слова, а потім зв’язок між ними раптово обірвався. (Історія з цим майором мала своє продовження).

Після цього окупанти вдалися до іншої тактики: винищити рідню Шуляка, позбавивши його можливості переховуватись під час небезпеки.

Першою була моя мати, молодша сестра Пилипа. За кілька років до цього вона вийшла заміж у Ружин, носила інше прізвище, і мало хто пов’язував її з Шуляком (а хто знав, помовчував). Але через дві хати від нас проживала сім’я, в якій син і зять, Іваницький Михайло, служили в поліції, причому служили дуже старанно. Саме Іваницький, «дядя Міша», друг сім’ї, доніс на матір, і її заарештували з малою дитиною на руках (моїй молодшій сестричці не було тоді й півроку) і запроторили до вінницької тюрми. Арештантів утримували в камерах-ямах, з яких щоранку вивозили по кілька трупів — люди задихалися від нестачі повітря.

На допитах мати затялась на своєму: брат такий є, але вона його більше десяти років не бачила і навіть не уявляє, який він. Там же вона пересвідчилась, хто доніс на неї. Важко сказати чому, але через півтора місяця матір випустили.

Борис СТУПАК.
м. Балта.

(Далі буде).