Добридень тобі, Чорногоріє!

І справді, ми швидко відчули свої переваги — приміщення наше в невеличкому парку під кронами розкішних пальм, серед буйного цвітіння олеандрів. Наступає вечір — і починаються концерти. Цикади виводять свою мелодію не так, як наші, тоненьким голосом скрипки, а ніби басують на віолончелі. І ще якась птаха вночі й на світанку заливалася поблизу в навколишній зелені соловейком. Але ж то не його пора, бо вже справжні солов’ї відгніздувалися. Чи тут усе по-іншому?

Пляжі Будви і Будванської Рив’єри, де й розташовані наші скромні Бечичі, нині найпопулярніші серед туристів. А наш пляж, як ми довідалися пізніше, на початку минулого століття називали най­кращим у Європі. Одне слово, ми у відомому всьому світові центрі чорногорського туризму. Тут немає вілл і шикарних готелів, відпочиваючі мешкають переважно або у кемпінгах, або приїздять на власних машинах на день-два. Он там, нижче, на дорозі прилаштувалася ціла вервечка автівок.

Коли вже зайшла мова про пляжі, то варто зазначити, що морське узбережжя Чорногорії простяглося на 295 кілометрів, а самі пляжі займають близько 90 кілометрів. Вони різні: покриті дрібним піском на півдні, штучні, з бетонних платформ — на північному заході узбережжя. Наш пляж вкритий дрібнесенькою галькою, що нагадує гречану крупу. З вкрапленнями красивих різнобарвних камінців, що сприймаєш як напівкоштовні. Від готелю зовсім близько, щонайбільше зо двісті метрів — море.

Не було підстав скаржитися і на ресторан, у якому харчувалися. Він десь за півсотні метрів від нашого корпусу, просторі зали і величезна веранда з виглядом на море, яку ми одразу й облюбували. Тут теж харчування за принципом «шведського стола», досить пристойне, хоч кількістю страв поступається анта­лійському (але ж і путівки дешевші). Надзвичайно привітна, гостинна обслуга.

Монтенегро-тур

Це найпопулярніша екскурсія у туристів. Монтенегро — під цією романтичною назвою і приховується Чорногорія, маленька країна, перлина Адріатичного узбережжя. Скелясті морські бухти, захищені від вітрів і високих хвиль, врізаються у величезні гірські масиви, зарості густого лісу з вічнозелених хвойних дерев, тисячолітніх олив, кипарисів, пальм і т. ін. Ця маленька країна, з 625-тисячним населенням, вважається екологічним заповідником Європи. І взагалі це країна національних парків і заповідників. Справді, яке тут повітря, яке дивовижно чисте лазурне море! Пливеш і скрізь бачиш його дно, численних риб. Плавати легко — концентрація солі значно вища, ніж у нашому Чорному морі: принесеш з пляжу підстилку — висохне, немов міцно накрохмалена.

Дорога наша пролягає в горах крутим серпантином. Охаємо, ахаємо від побаченої краси. А наш гід Радмила старається використати час подорожі в автобусі до Цетине і Негуша, куди прямуємо, розповіддю про свою країну, де, за її словами, будують суспільство соціальної справедливості. В країні мирно співіснують різні віросповідання. Письмо — і давня кирилиця, і латиниця. Остання переважає у південній частині і центрі Чорногорії, які тісніше пов’язані із західним світом. Цікавимося, якою мовою розмовляє населення Чорногорії — сербською? Сербську мову практично знають в усіх республіках колишньої Югославії, де була вона державною. Але обравши шлях незалежності, країна взялася відроджувати свою, чорногорську, дуже близьку до сербської. Повертаються в мову шиплячі звуки, національні вислови, інтонація, вимова. Статусу державної чорногорська мова поки що не набула. Серби, яких чимало проживає у Чорногорії, вважають, що то просто діалект сербської.

За вікном видніється знамените Скадарське озеро. Дві третини його належить Чорногорії, решта — Албанії. Радмила розповіла, що воно льодовикового походження, як і багато інших озер у горах. А найчистішу річку Тару цілком заслужено називають «сльозою Європи». Тож і сільськогосподарська продукція, яку довкола вирощують, екологічно чиста. Відтак тутешню городину, молоко, м’ясо гід радила якщо не придбати, то обов’язково скуштувати.

Як бережуть давнину

Й ось місто Цетине. Воно надзвичайно мальовниче, колишня столиця Чорногорії, місто-музей, засноване ще в ХІІІ столітті. І нині тут розташовані 12 посольств іноземних держав, хоч сьогодні столиця Чорногорії — Подгориця. У центрі Цетинський монастир — резиденція чорногорських митрополитів, у стінах якого зберігається забальзамована рука Святого Івана Хрестителя і частина хреста-розп’яття Спасителя. Вклоняємося святиням, запалюємо свічки. У цих стінах була видана й перша друкована книга південних слов’ян «Октоїх» («Книга восьми голосів»). Багатий краєзнавчий музей, збереглися палаци правителів країни. Цікаво те, що місто, його давнину тут свято бережуть, воно не втрачає свого самобутнього обличчя, не нищиться сучасними урбаністичними забудовами, як це повсюдно бачимо у нас. Люди шанують і цінують свою минувшину.

Ми багато почули про внесок в тутешню історію династії Петровичів, які правили понад 200 років, боронили край від різних загарбників, мали великий авторитет. Короля Миколу, батька п’ятьох дочок, недарма називали тестем Європи, багато хто прагнув з ним поріднитися. Цетинський монастир та краєзнавчий музей і досі залишаються центром паломництва. Зворушливо увічнена і пам’ять поета й філософа Петра Негоша — на самісінькій вершині гори Ловча спорудили йому мавзолей.

Як же було не покуштувати хвалену найекологічнішу продукцію цього краю? Знову спускаємося гірською дорогою і потрапляємо в широку долину з дбайливо доглянутими грядками біля кожного обійстя. В невеличкому ресторанчику ми пригостилися славнозвісним козячим сиром і прштутом — сирокопченим м’ясом, приготовленим за давньою народною технологією, яке може зберігатися свіжим більше року. Справді смачно, тож і додому прикупили. Багато хто не встояв придбати й місцевого самогону, теж вельми хваленого любителями хмільного.

Повертаємося у Будву сповнені приємних вражень. Не знаю, як кому, а мені спускатися з гір униз тим крутим серпантином гірської траси було тривожніше, ніж підніматися. Тим паче, що водій не спускає швидкість: на спідометрі — 80 кілометрів на годину. І знову дивуюся: які ж тут взаємоввічливі, поступливі водії. Ніяких суперечок, невдоволень: ти першим виїхав з-за повороту — зустрічні машини тобі поступаються, туляться до гори, задкують до найближчої «кишені». Либонь, усі відчувають екстремальну обстановку, де не місце емоціям. Запитую у нашого водія Божидара, чи часто трапляються дорожньо-транспортні пригоди на гірських трасах. Працює чоловік не один десяток літ, а особисто жодної не бачив і не пам’ятає. Відповів і перехрестився. Долаємо останній, двадцять восьмий, гірський віраж і виїжджаємо на безпечну дорогу до Будви.

Боко-Которські красоти

Наш гід Радмила агітує обов’язково зробити прогулянку по Боко-Которській бухті. Лише, мовляв, 35 євро — й матимеш незабутні враження. Пропонує квитки на поїздку. Та на пляжі з невеличкого намету чую запрошення на цю ж прогулянку всього за 20 євро. В мегафоні лунає голос бездоганною російською мовою. Хто ж його володар? Зовсім молодий симпатичний хлопчина. Запитую, звідки таке знання російської. Виявляється, майже земляк — із Маріуполя, а тут підробляє Сашко на канікулах, влаштували знайомі. Перепитую, чи нема тут якоїсь каверзи, адже гід пропонувала квиток на 15 євро дорожчий. «Та ми ж працюємо в одній фірмі, просто хочуть на вас заробити, — пояснив Сашко. — Не хвилюйтеся, все буде в порядку». І показав, де підбере автобус, їдучи до порту — прогулянка ж на катері. Як не повірити земляку? Кладу квиток у кишеню.

Єдиний на Балканах природний фіорд дивовижної краси розташувався саме у Боко-Которській бухті, яка врізається у сушу майже на 30 кілометрів. Природна, надзвичайно зручна й безпечна гавань для кораблів, захищена від бур і вітрів. Це справді курорт для мандрівників і романтиків.

Наш катер тримає курс до міста Котора в глибині цього найпівденнішого фіорду Європи. Тут є на що подивитися. Котор оголошений частиною всесвітньої культурної спадщини, занесений до реєстру ЮНЕСКО. На його території збереглася величезна кількість історичних пам’яток. До того ж це епіцентр культурного життя країни, тут проводяться основні фестивалі, карнавали, інші свята.

Минуле й сучасне не тиснуть одне на одного, гармонійно переплітаються. Місто оточене смарагдовими горами і покраяне вузькими вуличками до моря, всипане просторими площами. Знизу видно старовинні фортифікаційні споруди, які захищали Котор від численних завойовників. Хто тільки не зазіхав на це красиве благодатне місто — італійці, турки, австрійці, французи, хто тільки його не руйнував... Але горді чорногорці виганяли окупантів і відроджували свою перлину.

Ми відвідали численні стародавні храми, готичні собори. Вони тут і католицькі, і православні. Кожен зі своєю історією, своїми артефактами. Надзвичайно цікавий, як для нас, факт. З давніх часів церква святого Луки була католицькою. Жили ж у місті і католики, і православні. Останні свого храму не мали. І католики люб’язно погодилися, аби в церкві були два вівтарі — їхній і православний. Ось так мирно співіснують, проводять богослужіння. Хіба не приклад для деяких наших церковників, що сіють розбрат, ворожнечу в одній православній церкві?

Ми побували в кафедральному соборі Святого Трифона, покровителя і захисника міста, де чудово збереглися фрески XIV століття. Є ще церкви святих Анни, Марії, Михайла, Миколи, Богородиці Здравія. З Богом здавна і нині живуть которці.

Є тут і досить потішні пам’ятники. Скажімо, пам’ятник крану, колись єдиному водному джерелу міста. Збереглася традиція: раз на рік сходяться до нього жінки попрати і почесати язики всілякими плітками. Про ці плітки сповіщає і газета, вона теж виходить раз на рік. Плітки року — без імен, але всі пізнають дійових осіб, потішаються.

А біля цієї пам’ятки гумор недоречний. Це — сороміцький стовп. До нього прив’язували невірних дружин, які зрадили чоловіків. Їх не поїли, не годували. Кожен перехожий міг на них плюнути, щось кинути. Водночас зраджений чоловік і правитель міста сиділи десь поблизу за чашкою кави чи чаркою ракії і вирішували, як бути зі зрадницею — простити чи відпустити на всі чотири сторони?

Двогодинна екскурсія по Котору закін­чилася, повертаємося катером назад. Знову милуємося чудовими краєвидами, мальовничими містечками й селами по берегах бухти. На шляху — численні острівки, протоки. На одному причалі погойдується на хвилях білосніжна королівська яхта. Виявляється, то особиста яхта Броз Тіто, а хто нею володіє зараз, точно ніхто не відає. Ми бачили тунелі в печерах гір, які мають вихід у море. Не бережуть військову таємницю — то «гаражі» підводних торпедних човнів часів, коли правив Тіто.

На одному з островів бухти стоїть похмура сіра споруда з поодинокими вузькими вікнами. Колишня в’язниця, з якої ніколи нещасникам не втекти. Нині вона порожніє, та все одно навіває і сум, і страх.

А цей острівець особливий, рукотворний. На ньому храм Богородиці на Рифі — так він значиться. Колись на дні бухти в цьому місці водолази-моряки знайшли ікону Богоматері, оцінили цей факт як Божий знак і вирішили спорудити тут храм. Кожен, хто під’їжджав сюди, висипав пісок, каміння, аж поки не виріс острів. І з’явилася ця унікальна церква з чудодійною іконою, що зцілює, благословляє на добро.

Та особливою родзинкою було відвідання Голубої печери. Таку красу уявити важко. Наш катер в’їжджає з моря в печеру метрів з п’ятдесят завдовжки і з сорок завширшки з неприродно блакитною водою. Ніяк не віриться, що нема тут підсвітлювання. А таки нема. То сонячне проміння падає в печеру під таким кутом, що вода стає аквамариновою, ніби штучно підфарбованою. Багато хто з пасажирів пірнає у цю блакить. Вода настільки чиста, прозора, що, здається, плавають люди у великому акваріумі, бачиш у воді їхні тіла, руки, ноги. Вражаючий ефект.

А я сумнівалася, чи їхати на цю екскурсію... І не побачила б тої краси.

Які вони, чорногорці?

Це, мабуть, неправильно — бути в країні і нічого не сказати про її людей. Що відразу впало в очі: чоловіки чорногорці дуже вродливі, високі, стрункі. До речі, у Чорногорії чоловіків на 20 відсотків більше, ніж жінок. Можна останнім тільки по­заздрити.

Наших молодих туристок застерігали від залицянь чорногорців — у цій справі вони великі мастаки, спокусники. Побачать самітню дівчину в барі, кафе, одразу несуть дарунок «від сусіднього столика», вміло, ненав’язливо прагнуть познайомитися. Ніякого нахабства, хтивості не помітите. Хіба ж залишиться холодним дівоче серце? Але не купайтеся в ілюзіях, шановні. Насамперед треба знати, що місцеві чоловіки сповідують патріархат, жінки не мають права голосу, працюють же нарівні з чоловіками, а часто й більше.

А що жінки? Теж стрункі, чорняві красуні. Зі смаком вдягаються, але зазвичай їм бракує жіночності — не кокетки. Тому є пояснення: бути розкутою у почуттях — це бути доступною. Таку дівчину за дружину чорногорець не візьме. Звідси й дівоча скромність.

І ще варто знати нашим дівчатам, котрі хотіли б поєднати свою долю з чорногорцем: вони надто ревниві, ладні стежити, йти на скандали навіть тоді, коли ваші стосунки давно обірвалися. Тут нема служби знайомств, шлюбних сторінок, не пропагується в засобах масової інформації секс, насильство. Цінується скромність і цнота. Це щодо жінок. А чоловіки ладні вихвалятися своїми перемогами, навіть тоді, коли їх геть не було.

...З цим немолодим чорногорцем ми познайомилися у перші дні приїзду в Будву. Дорога з готелю до пляжу починалася з тунелю під трасою, а на виході з нього до моря ліворуч примостилося вельми скромне кафе, нашвидкуруч, з підручних матеріалів зліплене. Я його одразу охрестила «хижиною дядечка Тома». Кілька разів, повертаючись із пляжу, ми заходили випити води, соку чи кави. Відразу помітила боксерську грушу на стовпі в центрі приміщення, а на стіні — чимало газетних вирізок. Слово за словом і ми познайомилися з Павлом, який трохи володів російською. Звісно, поцікавилися, як справи з бізнесом. Він щиро розсміявся, мовив: то для нього не головне. Майже тридцять років працює його кафешка, прибутків особливих не дає, а задоволення приносить від зустрічей з численними друзями, приятелями, які до нього навідуються. І зветься його кафе «Коча» — в перекладі «Єднання».

Ні, не простий чоловік наш знайомий Павел Бучай. Він організатор і натхненник любительського боксу у Будві. Десять років сам виступав на рингу, а потім тренував команду міста. До речі, він тут єдиний дипломований спеціаліст з боксу, свого часу закінчив профільний вищий навчальний заклад. Його вихованці добивалися вагомих результатів, побував з ними на поєдинках у 22 країнах світу. В набутку — трофей «Золота рукавиця», європейські і світові чемпіонські титули. Подарував мені книжку про бокс у Будві, де першою іде розповідь про нього.

Десь в переддень нашого від’їзду Павел пригостив нас запеченою за його рецептом рибою і власним вином. Дуже смачна та риба. Але не тільки здібним кулінаром відкрився нам. Сказав, що має до нас серйозну розмову.

— Я не бідна людина, хоч зараз великих грошей не маю, — довірливо мовив він. — Та мати їх можу. Є в мене солідна нерухомість у Будві. А ще володію землею у дуже гарному місці — 55 тисяч квадратних метрів. До чого це я кажу? Маю щиру пропозицію...

І розповів Павел, що стежив за візитом у Чорногорію патріарха Філарета, глави УПЦ Київського патріархату, його зустріччю з владикою Чорногорської церк­ви Михаілом. Вдячний, що він щиро підтримав прагнення Чорногорської церк­ви теж стати помісною. Розумним, далекоглядним, мудрим назвав він нашого патріарха Філарета. Тож хотів би зі свого боку зробити для нашої церкви добру справу: виділити безкоштовно землю і матеріали для будівництва у Чорногорії храму УПЦ Київського патріархату, а також місце і матеріали для спорудження гуртожитку будівельникам, які зводитимуть той храм, з подальшою передачею нашій церкві і цього приміщення. Дуже просив сповістити про таке його рішення і бажання патріарху Філарету.

Можу сказати, цю пропозицію я передала через владику Якова — архієпископа Одесько-Балтської єпархії УПЦ Київ­ського патріархату.

...Чорногоріє, точніше б назвати тебе Зеленогорією. Щось тепле і світле заронила ти в душу. Так хочеться нових побачень з тобою!

Оксана ПОЛІЩУК.