Самотня слива в гамі флюориту

1949 року І. Павлов закінчив школу № 118 (зведену на місці старообрядської церкви на Преображенській, 75) і вступив до Одеського університету на факультет російської філології, з другого курсу якого був відчислений. Деякий час вчителював в українській школі с. Фараонівка Овідіопольського району. Далі — лише вступав до Художнього училища та менше року студіював у Театральному. Разом із професійними художниками роз’їжджав Україною та Одещиною, заробляючи художнім оформленням. Працював актором (в епізодах) та монтажером сцени в Українському театрі, звідки несподівано звільнився. Закінчив акторську студію і в Палаці студентів провадив курси постановки голосу (у кінці 1960-х рр.). З початку 80-х працював виконавцем у монументальному цеху Художнього фонду. У першій половині 90-х — вимушено квартирував у селі (в бік Коблевого), де втратив свої рукописи. У подальшому довгий час відтворював їх з пам’яті. Системно віршував — із 1961 року.

Десь 1995 року, внаслідок надмірної довірливості до шахраїв, Ігор Павлов остаточно втратив житло. І відтоді розпочався 17-річний період тяжких поневірянь поета. Увесь цей час він знаходив постійний притулок (більше — влітку) в художній майстерні Олександра Козаченка у Книжному провулку. Мешкав і поблизу Кірхи, в апартаментах німецької танцівниці Кароли фон Хердер — його постійної спонсорки та поетичної «музи». Тут 2009 року (на моє прохання) і розшукав поета фотограф Степан Алекян, що створив один із кращих (на мій погляд) у своїй творчості фотопортретів. Різнобічну допомогу (та публікації) здійснювали друзі. Найперший з-поміж них — архітектор Костятин Британов. В останні два роки поет знайшов постійний притулок і навіть комфорт у помешканні філолога Світлани Поршенкової.

Вірші друком виходили в міжнародних журналах «Крещатик» (Німеччина), «Интерпоэзия», «Артикль», «Октябрь», «22», «Арион», «Меценат и Мир» та в періодиці «Расслабленная речь» і «Новое русское слово» (США). Публікація 2000 року (до 70-річчя поета) на вебсайті «Литературная палуба» сприяла участі й перемозі І. Павлова в інтернет-конкурсі «Сетевой Дюк» на кращий твір, присвячений Одесі, в номінації «Поезія».

2001 року у видавництві «Инга» вийшла перша невеличка (200 примірників) поетична збірочка поета «Избранное». Невдовзі, там же, — «Еще избранное» (200 примірників). Остання, третя (500 примірників, 126 віршів) книжка — «Акаций белое вино» вийшла у видавництві «Порты Украины» 2012 року, за 9 днів по смерті поета. Сорокаденний молебень на цвинтарі замовило украй вузьке коло друзів поета. Священик повідомив, що відчув «особливу благодать і відкриття Небес». Поминали поета у О. Козаченка.
Одразу ж в одеській пресі навколо імені небіжчика почалася міфотворчість, перекручування фактів, що може вплинути на подальші дослідження. Найприкріший з ряду міфів (у газеті «Вечерняя Одесса» від 7.06.12 у статті Т. Арсеньєвої) такий: нібито за кілька днів до смерті поет «твёрдо сказал: «Я — лютеранин». Мушу спростувати: його міфічне лютеранство слід сприймати лише як химери в уяві деяких поетес. Внаслідок інсульту поет був паралізований і не розмовляв. Лише знаками погодився на православне соборування (помазання єлеєм).
Я знав І. Павлова 12 років. 2007 року домовився з поетом про переклад його віршів українською мовою, що прий­шлось йому до вподоби. Ми з І. Павловим спілкувались виключно українською, бо нею він володів вільно. І себе (згадуючи дитинство, родинні стосунки) він позиціонував українцем. У січні—лютому
2012-го він викладав українську мову пані Перлі — доньці Кароли фон Хердер. Збирався віршувати українською і просив мене підібрати для нього словники і допомагати редактурою. Щодо перекладів, то ми обумовили систему оцінок і взаємних пропозиції у письмовому вигляді. Наведу один із його поетичних спогадів у моєму перекладі:

Давнє...
Дихає пара. Пралі марять про прання.
У бадиллі в городі вітер гуляє.
Блідавобузкові медузи зарання
У плині відпливу ніжки ховають.
Клякнуть у плині відпливу спалахів зливи
На водах морських. На чолах. І на рамах.
У плині відпливу —
ум за близькими плине
Й самоти насуває примара.
Ми читаєм — згадай! — про Кон-Тікі.
Слива згаса у гіллі терпеливо...
В ній хробак (зовсім голий і тихий)
Виїда її серце у плині відпливу...

На вшанування світлої пам’яті І. Павлова хотілось би додати ще декілька своїх поетичних рядків й завершити спогади віршем, у якому я використав дуже цікаві метафоричні образи, подаровані поетом світові.

Він з вічності прийшов — пішов у вічність. Він жив безпашпортним. Він тихо бомжував. Прописаний — в Ніде, вдивлявся — у Ніщо. Й от вже несуть — йой! — бомжа із палати... До Кірхи несуть он-до «новосельця» (щось треба робити!). «Крутим» — не в потребі. У Кірсі востаннє прочитано треби на прохання Кароли... Не мав на землі він ніякої ролі, ніяких земних він не мав зобов’язань. Раб вічності! Й він же — Господевий в’язень!

Знамено вищого начала він ніс, хоча доводилось рамена ховати в рубищах печалі — поета шатах! Хоча і квітнуло на водах лиходійство — не тамував він спраги. Поетичного він слова прагнув. Він прагнув істини від світу. Він, містик, тихо відійшов в чумному місті — у савані зі слів самотня слива в гамі флюориту... Ще за життя блукав поет в міжлюдді у капцях із акантом, немов примара на верблюді, розшукуючи в бруді обронені з небес словесні діаманти...

Невідомо, чи встигнув він перед відходом струсити прах зі стіп своїх... А приском посипати тім’я — будемо ми.
Не в потребі були йому «союзи» — йому достатньо було «музи»! На цьому дикому бенкеті — він зайвий!.. Принесеная ним з Бо’зна яких світів печать сіяла на обличчі: «На учті чумній — отрок цей в забороні!» — було сім’я таке в його душу заронене.

Що ж лишилось? Уривки з білих шат (весільний саван) — рукописів крихкі сувої та купа згортків у валізах... Цвяхи залізні у сосні, занози — в серці... Отже, залишились слова. Слова та й годі... Слова та й образи. А образи, мов квіти. Так, розквитався він з життям. Він — квитий! Квітне словесами саме, мов слива навесні... Зплетем вінок із квітів тих — проллєм бальзами...

Самотня слива в гамі флюориту
Кидав до неба мідь «орлом» —
крізь решето летіли «решки».
Органи піяли псалом —
«Свобідний (він пішов) нарешті!»

Крізь зріз віків
майнув метеоритом.
Немов би ладан, цвіт скипів
у сливи в гамі флюориту.

Самотня слива вже згаса
на гілці з лепрою із олова.
А голий хробак все гасав і гасав —
неспішно серце їв, як коливо.

Остап САНДІО.

Світлина Степана АЛЕКЯНА.