Дорости до звання громадянина

А треба ж зовсім небагато: проявити свою чітку позицію, свою активну незгоду з тим свавіллям, яке чиниться у державі. Адже в Україні, окрім брутального та цинічного грабунку, наступу на інакодумство, відкрито демонструється зневага до українського народу. Демонструється відкрита ворожість до його мови, замість якої силоміць насаджується мова російської меншини, до його культури, замість якої нам підсовують чужий непотріб… Тобто, окупація продовжується і вшир, і вглиб. І немає сенсу апелювати до тих, котрі прагнуть поділити суспільство, знищити українську ідентичність, а відтак і Українську Державу. Це не що інше, як широкомасштабна війна проти української нації, всього українства. Суспільство, справді, розділене — тепер, після ухвалення та підписання одіозного закону про мови, це стало очевидним. Розумні люди, патріотичні люди, якої б не були вони національності, хочуть жити у державі, а не в колонії. І це зовсім не той поділ, якого хотіли ті, хто поки що править Україною та слухняно виконує чужі вказівки. Це поділ між ними — а їх дрібка лишень, й усіма тими, хто проти них — а таких, як бачимо, більшість.

Так, їх, отих внутрішніх ворогів української державності, хоч вони й виконують глобальне замовлення іззовні, не надто й багацько. То чому ж інші, перебуваючи у більшості, дозволяють і терплять свавілля? Адже всі попередні заходи тих зрадників зі здачі України та перетворення її в зрусифіковану колонію, в отой «Украинский регион», були здійснені відкрито, на очах у всіх. І що ж? Покричали й затихли. Звично змирилися. А між тим, українська мова — це не лише мова, це, фактично, Українська Держава. Наша Мова була нашою Державою упродовж століть бездержавності українського народу, через те й нищили її в усі часи, щоби не відродилася держава. Так само й сьогодні: програма україноненависників анітрохи не змінилася, ми бачимо це по їхньому нахабству. Але Україна є всюди, де звучить українська мова, де тече українська кров. «Україна — це ми. І влада — це ми, нам треба цю владу повернути, бо в нас її вкрали. Сьогодні триває боротьба протилежностей: ми і вони». Ці слова пролунали 9 липня на сходах Українського дому.

В одному американському фільмі чужопланетяни просять хлопчика про невелику послугу. І ви знаєте, що найперше запитав у них юний громадянин США? «А чи не зашкодить це Америці?» — от що він запитав. Чи бодай один із тих, котрі на минулих, багатьох попередніх виборах кидали в урни свої бюлетні або ж не голосували зовсім, як і ті, що ухвалювали антиукраїнські рішення, які суперечать нашим національним інтересам (як оті прикро пам’ятні усім нам «харківські угоди», чи найсвіжіший «мовний» закон, чітко усвідомлюючи як нелегітимність цього документа, так і неправедність своїх дій), — чи бодай хто-небудь запитав себе у ту мить: а чи не зашкодить це Україні?

То чому все-таки незалежна держава ще не виправдовує надій і сподівань тих, котрі щиро хочуть пишатися нею? За 20 років стільки всього зроблено не так, як треба було б зробити, що коли замислитися над цим, то справді проймає серйозна тривога за майбутнє. Та ще й з урахуванням імперських, імперіалістичних амбіцій стратегічних сусідів, з їх нав’язливою маячнею про нову імперію та про свою якусь особливу місію.

У серпні 1991-го треба було говорити про відновлення державності. Це зрозумів згодом навіть Леонід Кучма. Адже Незалежність України була проголошена ще у 1918 році — Четвертим Універсалом Центральної Ради. Більшовицька Росія, окупувавши Україну, знищила той паросток державності. Відновили її патріоти-націоналісти 30 червня 1941 року. В обставинах, анітрохи не легших від серпня 1991-го, вони навіть перед загрозою смерті не відкликали Акту відновлення державності України. Понад те: в умовах війни, що охопила величезний терен, та опинившись під нацистською окупацією, вони створили свою збройну силу — Українську повстанську армію, котра боролася під гаслом «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» і 70-річчя якої відзначатиметься у жовтні.

То чому ж тим людям, котрі вирвали Україну з лабет кривавої імперії — як тоді, принаймні, здавалося, — чому тоді не прийшла їм до голови світла думка: проголосити про відновлення Української Державності? А між тим, саме так зробили наші сусіди. От хоч би й Литва: у 1990-у вона ухвалила Акт про відновлення незалежності Литовської держави — Литовської Республіки, проголошений ще у 1918-у. Ще ближчий для нас приклад — Грузія. Незалежність там була проголошена у 1918-у і проіснувала майже три роки. А в 1991-у, на основі референдуму, було ухвалено Акт про відновлення державної незалежності Грузії. Себто, наші сусіди зберегли неперервність державної незалежності.

А що виграла Україна, ставши формально правонаступником СССР, важко сказати. Зате ми відмовилися від державності УНР, яка була визнана на міжнародному рівні і про яку тепер офіційно мовчать, а в різних ЗМІ безсовісно паплюжать, не визнаємо її вождів — жодному з них нема навіть пам’ятника. Ще гірше ставлення — до творців Акту відродження державності у 1941 році. Ми топчемось і по відродженій гідності народу в часах Помаранчевої революції. Хоча насправді не ми, а вони. Тому що ми і вони — це правда й брехня, це майбутнє та минуле, добро і зло, любов і зрада, щирість і продажність, горда постава патріота — і холуйство. Таку ось державу маємо.

Але матір не перестають любити, коли вона поганьблена і зневажена, навпаки — не тільки люблять її ще більше, а й прагнуть помститися, захистити, прагнуть згадати, що таке гідність — не лише національна, а й людська. Ось ця любов, оце прагнення мають згуртувати всіх, котрі називають себе українцями, котрі доросли до звання громадянина, котрі хочуть жити в оновленій, європейській — не азійській, в українській Україні.

Роман НІМЧИЧ.