№ 65-66 (21329-21330) четвер 23 серпня 2012 року

Проголошуючи свою незалежність від Росії 21 рік тому, Україні не треба було визнавати себе правонаступницею СССР, а лише відновити свою державність.

Чому наша незалежність така недолуга? Нічого не можемо зробити самостійно, до всього тичеться ще й російська прикладка. А коли воно сумісне, то вже нібито й не наше. Либонь, мало хто знає та усвідомлює, наскільки ми залежні від Росії — наша економіка, політика, та все. То чому ж?

Запитання риторичне, і кожен, звісно, має відповідь на нього. А проте, всі ці відповіді потрібно б звести до одного, спільного знаменника. Сформулювати його дуже просто: всі 20 років Незалежності в Україні була бездарна, слабка, безвідповідальна влада. Так, є Українська держава з усіма належними атрибутами, і є громадяни. Правда, багатьом ще треба стати громадянами. Чи не тому так часто доводиться українцям переживати за свою державу, розчаровуватися чи й занепадати духом? Чому знаходяться у суспільстві вороги, котрі дозволяють собі закликати до якогось об’єднання — з сусідами, та ще й з азіатами — хоча Україна ще в часах Київської Русі була авторитетною європейською державою? Кілька мільйонів мешканців країни насправді не визнає української державності і не хоче асимілюватися в український простір. Вони сьогодні фактично у владі й нахабно перетворюють Україну в неукраїнську, колоніальну територію. І не знаходяться ті, хто мав би протиставитись їм — і своєю громадянською поставою, і щитом Закону, та в силу своїх службових обов’язків — передусім.

Та тому, певне, що громадяни держави мають ще дорости до цього високого звання. А ще чимало є й таких, котрі, не знати, чи й доростуть, бо вони, хоча й хочуть жити на цій благодатній землі, але — в іншій державі, і наче шашіль, підточують її ізсередини. Вони є всюди: від звичайнісіньких мешканців наших міст і містечок й аж до самого верху — ворогів прихованих та відвертих, продажних відщепенців, у котрих нічого святого нема за душею, окрім жадоби до збагачення за наш з вами рахунок, тому що, обкрадаючи державу, вони обкрадають нас. Усі ми знаємо про це. Знаємо і на ім’я, і в обличчя. Знаємо й те, що всі вони хочуть знов обдурити нас («розвести, немов кошенят» — це вони вміють, це — характерна особливість їхньої політики). Знаємо, обурюємось — і не більше.

24 серпня о 10.00 на сходах біля Археологічного музею (Ланжеронівський узвіз) семеро людей у відповідних футболках створять напис зі словом «Україні», а двоє діток, які триматимуть у руках цифри «2» та «1», довершать святкову фразу.

Цілісність живої композиції доповнять люди, які триматимуть великий прапор України, та фразу «Мені подобається» і сердечко. Будуть й інші символічні дійства, але на те він і флешмоб, щоб вражати, дивувати. Хочете стати учасником чи свідком — долучайтеся! Опісля учасники акції приєднаються до вишиванкового гурту на Приморському бульварі.

На честь Дня Незалежності обласна організація Всеукраїнського об’єднання «Свобода» зорганізовує в Одесі марш вишиванок.

Збір — о 10.30 біля пам’ятника Тарасу Шевченку (вул. Маразліївська ріг пров. Сабанський). Марш пройде центральними вулицями міста. Завершення — біля пам’ятника Дюку на Приморському бульварі.

Вільний університет українського клубу Одеси відкриває черговий навчальний рік: 24 серпня у Єврейському культурному центрі «Бейт гранд» (вул. Ніжинська, 77/79) відбудеться презентація документального фільму Сергія Буковського «Україна: точка відліку».

Фільм Сергія Буковського присвячений 20-літтю незалежності. Це блискуча робота. Переглянути її, на думку організаторів заходу, варто і тим, хто цікавиться історією, і тим, хто захоплюється кінематографом, і просто всім небайдужим. Це якісне, справжнє документальне кіно. В українському телеефірі фільм був показаний лише один раз 24 серпня 2011 року на ТРК «Україна». І все.

28 серпня о 18.00 відбудеться перша лекція Одеського вільного університету сезону 2012 — 2013 років.

Доктор історичних наук, директор центру з вивчення історії України історичного факультету Санки-Петербурзького державного університету Тетяна Таїрова-Яковлєва виступить з лекцією «Іван Мазепа — погляд з Санкт-Петербурга».

З днем народження Одесу-маму поздоровлятимуть не тільки «арією заморського гостя»: з нагоди Дня міста, 2 вересня, заплановані концерти за участю не лише зірок російської естради, а й відомих одеситів. Такого раніше не було…

Заплановано відкрити одразу три нових концертних майданчики: до вже звичних Потьомкінських сходів, Думської і Театральної площ додалися Ланжеронівський узвіз, колонада Воронцовського палацу та Міський сад.

Святкування почнуться завчасно: 31 серпня біля колонади Воронцовського палацу о 18.00 відбудеться концерт молодіжних колективів Одеси, а о 21-й на Ланжеронівському узвозі — демонстрація відреставрованого німого фільму «Беня Крик» у супроводі відомого одеського джазмена Юрія Кузнецова. «У глядачів складеться враження участі у творенні музичного супроводу, адже саме такий ефект виникає, коли музикант імпровізує «тут і зараз», в реальному масштабі та у теперішньому часі», — запевнив музикант.

Вишиванкове свято на честь Дня Незалежності України проходитиме вже вчетверте. Цього року організатори сподіваються на активність українців, а відтак на те, що вдасться утворити рекордно довгий живий ланцюг людей у вишиванках. Загалом фестиваль, який проходитиме на Приморському бульварі, обіцяє бути яскравим не тільки завдяки барвам на вишиванках, а й розмаїттям запланованих заходів (а їх у рамках фестивалю — аж два десятки).

21 серпня на вулицях міста уже стартував перший захід в рамках фестивалю — «Патруль Незалежності», під час якого волонтери прикрашали авто одеситів синьо-жовтими стрічками (їх планується роздати 40 тисяч). Такі ж стрічки пропонуватимуть на Приморському бульварі в дні фестивалю у рамках акції «Наша стрічка».

Понад 150 умільців з різних куточків України представлятимуть свої роботи, даватимуть майстер-класи на ярмарку народних майстрів. Кожен гість «Вишиванкового фестивалю» тут зможе безкоштовно навчитися зробити власну ляльку-мотанку, зіткати полотно на старовинному ткацькому верстаті, довідатися таємниці гончарського ковальського, склодувного та інших ремесел. А ще тут можна буде запустити власноруч змайстрованого повітряного змія, самотужки виготовити собі чи у дарунок оберіг, прикрасу, листівку тощо.

У вівторок, 20 серпня, в Одесі підбито підсумки вже ХІІІ загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

З усього, що відбувалося в актовій залі регіонального відділення Національного інституту державного управління при Президентові України, де проходила церемонія, найбільше запам’ятався виступ поетеси з «червоного» Краснодона, що на Луганщині, Антоніни Листопад — емоційний, патріотичний, образний. Саме так і повинно сьогодні звучати все, що говориться про українську мову, про її державність, про її захист, бо нікому, окрім самих українців, наша мова виявилася непотрібною в Україні, а передусім — нашій неукраїнській владі.

Напередодні чергової річниці проголошення незалежності України маємо нагоду ще раз осмислити здобутки і втрати, згадати про наші задуми і мрії та процес їх втілення в життя. Втім, газетна стаття не дає можливості проаналізувати все докладно, зупинимося тільки на деяких основних подіях.

Наша найсвятіша мрія народилася давно: пригнічений у складі імперії український народ упродовж століть боровся за свободу і мріяв про утворення власної незалежної держави. Тимчасова перемога 1917 — 1920 років була придушена. Й остаточне проголошення незалежності України відбулося лише 1991-го. Віковічна мрія народу здійснилася. Практично всі держави світу визнали наш суверенітет і тільки вчорашня метрополія ставить його під сумнів. Нічтоже сумняшеся, її керманичі вважають незалежну Україну «неприродним утворенням, яке не має історичної перспективи», і прагнуть знову взяти її під свій контроль, утворивши нову імперію у вигляді Євразійського союзу. Чи зуміємо вистояти? З. Бжезинський вважає, якщо Україна протримається вільною ще п’ять років, то Росія змушена буде змінити до неї своє ставлення, змиритися з її незалежністю, як це було з Польщею.

Міністр економіки опозиційного уряду, екс-керівник Фонду держмайна та один із найфаховіших економістів України, народний депутат Олександр Бондар розповів про те, як і хто може зупинити перетворення України та її економіки в одну велику приватну монополію.

— За 20 років Україна перетворилася з «української совєцької соціалістичної республіки» в «українську совєцьку капіталістичну республіку». Колись держава була власником-монополістом, нині — приватні монополії. Які наслідки це може мати для країни?

— За 20 років, що я професійно займаюся приватизацією, в країні була удавана чи позірна, але конкуренція в приватизації. За два останні роки, коли при владі утвердилася нинішня «каманда», конкуренція взагалі відсутня. Триває концентрація капіталу в одних руках, причому наперед визначено галузі, де який олігарх матиме монополію. Цю монополію треба ліквідувати, тому що це — дуже велика проблема, в тому числі для чинної влади, бо вона не зможе керувати економікою країни. Адже основна мета приватизації в усіх країнах однакова — створити конкурентне середовище. Зараз навіть те конкурентне середовище, яке ми за 20 років Незалежності створили в малій приватизації, починає монополізуватися. Триває захоплення підприємств структурами, які тягнуть усе під себе.

В Україні існує дискримінація стосовно працюючих громадян, зо­крема бідні сплачують у 50 разів більше податків, аніж багаті. Про це у коментарі кореспондентові «Укрінформу» сказав заступник голови Федерації профспілок України Сергій Кондрюк.

«Бідні громадяни в нашій країні сплачують в 50 разів більше податків, ніж багаті (у розрахунку на гривню доходу). Це є свідченням того, що в Україні існує дискримінація щодо людини праці». І пояснив, що найнятий працівник, який отримує трудовий дохід у вигляді заробітної плати, і роботодавець знаходяться в нерівних умовах: «Адже працівник платить податок зі всього доходу, а роботодавець — тільки з прибутку, тобто з доходу, зменшеного на собівартість продукції. Окрім того, трудові доходи у вигляді заробітної плати оподатковуються за ставками щонайменше втричі вищими, ніж доходи від нетрудової діяльності, зо­крема дивіденди, відсотки за депозитними вкладами, прибутки від продажу рухомого та нерухомого майна».

Цієї осені, по завершенні виборів-2012, можливі масові акції протесту, подібні до подій 2004 року, вважає нардеп від «НУ — НС» Тарас Стецьків.

«Я не виключаю новий Майдан після 28 жовтня. Тільки це буде інший Майдан, не схожий на те, що ми робили в 2004-у», — відзначив він. «Ситуація загострилася, суспільство стало злішим, влада стала цинічнішою, вона не має гальм і ні перед чим не зупиниться. Протистояння буде жорсткішим», — попередив депутат.

На цих виборах і в партійних списках, і серед кандидатів у мажоритарних округах бачимо чимало спортсменів та журналістів. Цього тижня Ганна Герман спровокувала дискусію щодо політичних перспектив представників цих професій.

В інтерв’ю «5-у каналу» радниця президента заявила, що журналісти здатні стати гарними політиками, а от щодо спроможності спортсменів на це висловила сумнів.

«Журналісти є гарними політиками, оскільки вони відчувають гостроту життя, дуже відкриті всім нововведенням, будь-яким модернізаціям і реформам, дуже близько сприймають й швидко, оперативно реагують, тому що їх просто цьому вчили. І взагалі журналістика й політика, вони мають таку дуже тоненьку межу», — цитують Ганну Герман «Українські новини».

Відома українська журналістка і телеведуча Ольга Герасим’юк іде до Верховної Ради від партії «УДАР» по 139-у мажоритарному окрузі, який включає міста Южне та Роздільну, Роздільнянський, Фрунзівський, Великомихайлівський, частини Біляївського та Комінтернівського районів, частину Суворовського району Одеси.

Відповідаючи на запитання журналістів, Ольга Герасим’юк, зокрема, сказала:

— Я завжди займалася соціальною журналістикою. Для мене нема нічого важливішого за життя звичайної людини. Моя робота — захист людей, які усвідомлюють себе громадянами цієї країни, тобто сильних людей, які опинилися у несприятливих обставинах і готові боротися з несправедливістю. Я усвідомлюю, що це дуже складний і подекуди депресивний регіон, де сільські жителі не захищені і залякані. Страх не дає людям нормально працювати і жити. Моя система захисту — це правовий шлях. Я не бізнесмен, у мене нема ділових зобов’язань і бізнес-інтересів. Я розумію, що в даний момент потрібна саме цим людям.

Для участі в новому проекті Савіка Шустера кандидати в народні депутати повинні будуть заплатити по 80 тисяч гривень (без податків).

«Савік Шустер Студія» починає спеціальний проект про парламентські вибори, який виходитиме в ефір на місцевих телеканалах з київської студії, повідомляється на сайті «Незалежної асоціації телерадіомовників». У кожній з програм ток-шоу «Свобода вибору. Ваші кандидати у студії Савіка Шустера» обговорюватимуть проблеми конкретного регіону й держави з учасниками — кандидатами в мажоритарних округах. Проект створюють на кошти самих учасників (за рахунок виборчого фонду кандидата), а також за рахунок благодійних внесків. Вартість участі — 80 тисяч гривень без податків.

Хроніка  принижень  і  поразок

Нагадаю хроніку останніх днів. 7 серпня група знакових представників української інтелігенції зробила останню спробу переконати Віктора Януковича не підписувати скандальний мовний закон авторства Ківалова-Колесніченка. Про це ж гаранта просили низка ним-таки призначених губернаторів західних областей і навіть Волинська обласна організація Партії регіонів. Того ж дня Ганна Герман розповсюдила коментар, згідно з яким президент начебто усвідомлює, що закон розколює суспільство і потребує суттєвого доопрацювання. Відтак у багатьох зажевріла надія на те, що Банкова, бодай для збереження видимості діалогу, поверне закон до Верховної Ради із зауваженнями щодо принаймні найодіозніших його норм.

Проте дива не сталося. Вже наступного дня після зустрічі президент скріпив текст своїм підписом (давши водночас для проформи низку розпоряджень щодо підготовки майбутніх вдосконалень до мовного законодавства — втім, якби глава держави справді хотів покращити закон, він легко міг би зробити це, не ставлячи під ним свого остаточного підпису і не наражаючи суспіль­ство на ризик серйозного внутрішнього протистояння). Але 10 серпня оприлюднений у «Голосі України» закон набув чинності. Україна прокинулася іншою державою, розділеною тріщиною мовного конфлікту, і шанси на повернення її до відносно мирного і благополучного стану «до 5 червня» (коли закон було проголосовано в першому читанні) не взявся б сьогодні оцінювати жоден із серйозних аналітиків.

З Адміністрації президента керівникам Закарпатської та Чернівецької обласних рад та адмі­ністрацій дано сувору вказівку не проводити сесії з мовного питання, щоб не надавати ре­гіонального статусу румунській, угорській, словацькій та іншим мовам, окрім російської, заявив народний депутат від «НУ — НС» Геннадій Москаль. За його словами, про це йому стало відомо «з достовірних джерел».

Депутат зазначає, що серед населення Чернівецької області понад 13% складають румуни і більше 10% — молдавани, і, згідно з «мовним» законом, ці дві мови мають бути оголошені регіональними. Крім того, в області є села, де компактно проживають росіяни-старообрядці і поляки.

У Закарпатській області кількість етнічних угорців становить понад 12%, що є підставою для визнання угорської мови регіональною на території краю. В окремих районах компактно проживають румуни, є майже повністю словацькі, німецькі села, а також села, заселені представниками інших національностей.

Важкий закон про мову, майбутнє якого досить сумнівне, переможно пройшовся цього тижня південним сходом країни, не залишивши сумнівів у справжніх намірах влади, з приводу яких, власне, ніхто й не сумнівався. Після кожного рішення про надання російській мові статусу регіональної, ухваленого тією чи іншою місцевою радою під оплески, влада голосно заявляла про виконані нею передвиборні обіцянки.

Стало зрозумілим й інше. Влада, додавши ваги «великому и могучему» в Одесі, Ізмаїлі та на території всієї Одеської області, може спочивати на лаврах. Про мови національних меншин доведеться подбати самим меншинам. Саме їхні інтереси насамперед покликана захищати Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яку Україна давно ратифікувала і на яку так люблять посилатися відомі «регіонали». Інтереси етнічних груп і захист їхніх мов владу анітрохи не турбують.

Але мовний маховик запущено. Деякі національні меншини цілком можуть скористатися правом, наданим законом, і вимагати для своїх мов статусу регіональної на територіях їх компактного проживання.

Яскравим свідченням того, як «регіонали» ставляться до представників різних народів і народностей — громадян України є висловлювання заступника голови фракції Партії регіонів Михайла Чечетова про те, що тільки російська та українська мови потребують особливого статусу на території нашої держави. «46 мільйонів людей розуміють дві мови: російську й українську. Не болгарську мову, не угорську мову, не румунську, не єврейську мову, їдиш чи іврит, я не знаю, як там. Ці мови розуміє лише купка людей. Ми говоримо про дві мови, які розуміє весь народ», — цитують «диригента» Верховної Ради ЗМІ.

Своєю заявою, що мовний закон стосується лише російської, зауважує «Дзеркало тижня», заступник голови фракції Партії регіонів Михайло Чечетов не тільки продемонстрував власну некомпетентність (чого варта фраза про «єврейську мову, ідиш чи іврит, я не знаю, як там»), а й, може, налаштувати проти ПР національні меншини, назвавши носіїв регіональних мов «купкою людей».

У попередньому номері «ЧН» опублікували першу частину дослідження, проведеного журналістами УНІАН, щодо того, як економіка України переживає перехід нашого клімату до розряду субтропіків. Уже зараз потепління дається взнаки у більшості галузей, але, судячи з прогнозів синоптиків, ще й не таке буде.

У першій публікації йшлося, зокрема, про ризики, які постають перед вітчизняним сільським господарством та енергетичним сектором, а також про ті шляхи, які слід обрати, аби уникнути катастрофічних втрат. Про те, що роблять у зв’язку з кліматичними «перетвореннями» автодор, хімпром і житлово-комунальне господарство, нинішнє продовження розмови.

Нинішнього року посипалися на «Чорноморку» ювілеї за ювілеями. Й ось черговим нашим іменинником з ювілейною датою став колишній власний кореспондент нашої газети, заслужений журналіст України Борис Іванович Устименко, якому щойно сповнилося 75. Та хто ж повірить, поглянувши на цього ставного, моложавого, завжди приязно усміхненого чоловіка, що вискочила перед ним ця поважна вікова цифра?

А ніхто! Бо наш Борис Іванович усе життя був і є справжнім мужчиною, цілеспрямованим і водночас до всього цікавим, енергійним, веселим. Що б йому не підкидало життя, завжди залишався оптимістом. Де він тільки не побував, яких тільки професій не звідав! Народився у Житомирі, закінчив школу у Бердичеві, працював матросом на морському буксирі в Батумі, проходив строкову службу на кораблях Чорноморського флоту у Севастополі. А потім долав морські далі електриком на суднах Сахалінського і шкіпером Радянського Дунайського пароплавств. Спробував навіть професію освітлювача на столичній телестудії...

Коли якась справа приносить людяні задоволення, то вона стає їй кращою за всі розваги. Для одесита Віктора Медведєва такою справою стало майстрування й удосконалення веломобіля. Це лише на перший погляд здається, що там нема нічого складного. Хто так думає, помиляється. Пошук найоптимальнішого поєднання велосипеда та автомобіля висуває перед конструктором багато непростих завдань, вирішити які — не кросворд розв’язати.

— Звідки у вас такий потяг до технічної творчості? — поцікавився я у Віктора Хомича.

— Певно, — відповів він, — я успадкував його від свого діда Юхима Середовського, про якого говорили: «У його шапці розуму більше, ніж в іншого в голові». Дід був майстровитий чоловік. Перед колективізацією разом з компаньйонами він тримав млина, парову машину і молотарку. Обслуговував і ремонтував їх. Але радянська влада не любила заможних селян. При колективізації, рятуючи себе і сім’ю, йому довелося все залишити і поїхати на Донбас. А коли піна сіла, дід повернувся до рідного села, і йому, вже бідному, якими були всі, навіть доручили очолювати сільраду.

Невпинно плине час, і вже минув місяць відтоді, як ми святкували 95-ліття «Чорноморки». Шляхетна атмосфера Золотої зали Літературного музею відповідала настрою свята, і підтримувати це відчуття краси й гідності нам допомагала музика. Викладачі та студенти Одеської національної музичної академії ім. А. В. Нежданової підготували для присутніх вишуканий концерт.

Почався він з духовної музики. Світлій пам’яті редакторів, журналістів, усіх працівників «Чорноморських новин», які творили газету від самого початку до сьогодення, і яких уже нема з-поміж нас лунала «Аве Марія» Качіні у виконанні доцента кафедри сольного співу, кандидата мистецтвознавства, лауреата міжнародних конкурсів Антоніни Кулієвої. Супроводжувала спів грою на фортепіано лауреат міжнародних конкурсів Олена Удрас. Після світової класики у виконанні співачки лунала й українська музика. На радість присутнім прозвучала пісня Наталки з опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка».

Молодий музикант Алесь Мікус приїхав з Білорусі. Упродовж цього року він уже вдруге в Одесі — на запрошення міського осередку «Свободи». Ця пісня, каже, написана одразу після повернення додому. Відкрив для себе, що справжні речі робляться під впливом особистих стосунків. Є там такі рядки:

Не можемо без тебе, Україно,
І без тебе не можем, Литва.

Він цілковито погоджується з тим, що разом — так, але не в азійському просторі, бо в тому просторі, безперечно, загубимось, згинемо, й сліду не зостанеться.

Щойно на засіданні молодіжного ідеологічного клубу йшлося про перспективи Балтсько-Чорноморської вісі, якби така була створена реально. Ідея не нова, про це ще Юрій Липа писав. Алесь також взяв активну участь у розмові. Говорив про свою Білорусь, про її роль у цій вельми (слівце і з білоруської, і з української мови) природній, а не штучній, як євразійство, перспективній ідеї. Всі довколишні сусіди мають вихід до моря, й лише Білорусь є країною суходільною, тому вона — як міст у цій майбутній вісі. Міст між морями. Красиво.

Щойно побачила світ нова книга доктора історичних наук, професора Одеського державного університету внутрішніх справ Семена Цвілюка «Україна між Сталіним і Гітлером: Тоталітарні системи в українській історії у контексті Другої світової війни. 1939 — 1945» (Одеса, «Астропринт», 2012).

В новій праці відомого одеського історика досліджується місце і роль українського питання у протистоянні могутніх тоталітарних систем Європи середини ХХ століття.

Сьогодні, за люб’язної згоди автора праці — шанованого автора і багатолітнього друга «ЧН», пропонуємо нашим читачам передмову вченого до книги та один з розділів з неї.

Про роль українського питання як основного в жорстокому німецько-російському протистоянні в роки Другої світової війни безпосередньо свідчать секретні контакти Сталіна з Гітлером щодо можливості укладення нацистсько-радянського сепаратного миру на умовах повернення частини захоплених німцями територій. Ці контакти фактично перетворились на таємний торг Україною, насамперед її центральною та східною частиною; йшлося про плани повторення ленінського «Брестського миру» 1918 року. Торгівля територією України між Сталіним і Гітлером тривала упродовж перших років війни.

Нині переговори про укладення «другого пакту» з нацистською Німеччиною здаються неймовірними. Це й зрозуміло: реальна історія секретної дипломатії воєнної доби й досі, через десятиліття, залишається маловідомою. Таємні події, здатні змінити наші звичні уявлення про Другу світову війну, поки що зберігаються у великому секреті. Але, як відомо, все таємне зрештою стає явним. Згадаймо, наприклад, який резонанс викликали обнародувані російським керівництвом оригінали німецько-радянських секретних протоколів 1939 року!

Про жертовність тих, хто наближав Незалежність

Історія духовного опору українців чужій владі знає багато імен людей, які свідомо йшли на смерть заради створення Української самостійної соборної держави, бо лише в такій Україні їхні діти та внуки матимуть заможне життя і всебічний розвиток. Сьогодні, напередодні свята Незалежності, вшануймо імена двох із них, котрі спалили себе в мирний час, сподіваючись, що їхній вчинок сколихне Україну, кажучи словами Т. Шевченка, «людям душу розтопить». Їхні сподівання були марними, бо в радянській тоталітарній системі щодо патріотичних вчинків громадян, які висловлювали протест проти нищення націй і людини, застосовувалася тактика замовчування. Та ще — очорнення.

5 листопада 1968 року в Києві на Хрещатику спалив себе 45-літній Василь Макух — на знак протесту проти введення радянських військ у Чехословаччину. А в ніч на 21 січня 1987-го, до 60-річчя проголошення Центральною Радою самостійності України, спалився на Чернечій горі 66-літній Олекса Гірник. Стали смолоскипами для свого народу. До подвигу їх вів біль національного приниження. Обоє були щасливими в шлюбі, мали по двоє дітей. Та доля країни, в якій їхні діти не могли вчитися рідною мовою, була важливішою за власну долю.

Тема використання харчових добавок стає дедалі актуальнішою. Одні запевняють, що це звичайна світова практика, інші страхають можливими наслідками від їх вживання. Де ж правда? Спробуємо розібратися.

За оцінками ООН, торік чисельність населення Землі перетнула позначку  7 мільярдів. До 2050-го це число зросте до 9 мільярдів. Чи зможе прогодувати таку кількість людей наша планета? Адже вже сьогодні голодує один мільярд землян (переважно це стосується Азійсько-Тихоокеанського регіону та африканських країн, розташованих південніше Сахари). Щоправда, водночас 1,3 мільярда людей мають надмірну масу тіла, тобто переїдають, а 300 мільйонів страждають ожирінням. Утім, говорити про розподіл харчів, як і про утопічну ідею харчування за потребою, не доводиться. Їжі завжди бракуватиме для тих, у кого в гаманці порожньо, хто не має можливості заробити на поживу або виростити її.

Що ж робити? Вихід один — підвищувати ефективність використання земельних, природних і трудових ресурсів. Сьогодні ж картина така: один працівник сільського господарства у країнах «третього світу» здатен прогодувати менше двох осіб, у США — 80, у Бельгії та Нідерландах — 100 (у колишньому Радянському Союзі цей показник становив 13). Експерти впевнені, що за рахунок подолання такої диспропорції (завдяки міжнародному співробітництву, навчанню кадрів, забезпеченню необхідною технікою, впровадженню передових технологій тощо) можна без ускладнень прогодувати 10 і більше мільярдів населення. До речі, таку кількість очікуємо вже до кінця століття.

За медаль — квартиру і 50 тисяч доларів. Так відзначила одеська влада перемогу нашого каноїста Юрія Чебана на ХХХ Олімпійських іграх у Лондоні. Він став єдиним із 7 одеських учасників змагань, який виборов нагороду, до того ж найвищої проби — золоту медаль.

На прийомі на честь олімпійців, який відбувся 20 серпня, неодноразово звучало й ім’я ще одного чемпіона — боксера Василя Ломаченка. Він починав свою спортивну кар’єру в Білгороді-Дністровському і донедавна вважався одеським спортсменом. Проте забезпечити йому умови проживання, гідні олімпійського чемпіона, ні в Білгороді-Дністровському, ні в Одесі чи то не змогли, чи то не захотіли, а відтак Василь Ломаченко у Лондоні був уже киянином. Щоправда, це не заважало, як уже мовилося, і Костусєву, і Матвійчуку згадувати його ім’я як приклад спортивних досягнень Одещини.