Найкращий захист – це наступ

Начеб нічого особливого: дитина звернулася державною мовою. А вже думки в голові: похвалити за те, що не соромиться рідної мови, розпитати, звідки, де вчиться, хто батьки… Он яка дивина — оця українська мова. А все-таки одна жіночка одразу пояснила хлопцеві, як йому їхати, і також, уявіть собі, українською мовою. І продовжила розмову з іншою жінкою — також по-українськи. А на зупинці до трамваю зайшла гомінка компанія молодих людей, і всі — з гарною українською мовою на вустах. Таких прикладів багато у нашому повсякденному житті. Оце й бісить шовіністів, котрі ненавидять українську мову, ненавидять українців.

Та, на жаль, є й інші випадки. Ось на телебаченні дає інтерв’ю відомий митець: художник, режисер, актор — прикладів багато. І говорить російською мовою. З якого б то дива, спитати його? Адже позиціонує себе як український діяч культури — української культури, сам родом з якого-небудь українського села, заслужений, знаний… Чого б то переходити на «общепонятний»? Тільки тому, що недовчена теледіва звернулась по-російськи? А може, вона вказівку таку має: спонукати до російської. Це на куплених телеканалах. А то, бува, такою українською розмовляють, що вже краще б російською, так вони ж і нею не тямлять грамотно, бо сказано ж: недовчені.

Тож як захистити рідне українське слово? А захистити потрібно за будь-яку ціну, і передусім — повсякчасним звучанням мови. Надто багато поставлено на карту. Ті, що галасують про якийсь нібито захист російської мови, не можуть привести жодного прикладу, від чого і від кого її треба захищати. Чи хтось назве бодай одну заборону російської мови? Зате в історії нашій було 479 указів, постанов, рішень тощо про заборону мови української. І репресії ці продовжуються. Чи може українець подивитися кінофільм рідною мовою, чи може він придбати газету чи журнал державною мовою, віддати дитину в український садочок? Та про все це вже писано-переписано. А тепер у багатьох виникає занепокоєння з приводу того, чи у новому навчальному році з’являться у школах українські класи. І вони ще кажуть, що новий закон не зачепить ареалу вживання української мови! На яких простачків розрахована ця брехня? Та вже сьогодні на сесіях райрад, в установах люди, котрі висловлюються на захист української мови, принципово послуговуються державною мовою, ризикують позбутися роботи, їх обзивають націоналістами — у найгіршому, совєцькому значенні цього слова.

Хто дивився канал ТВі (один з останніх острівців свободи слова, який зараз намагаються знищити) увечері 8 липня, той бачив, як агресивно поводився в ефірі нардеп-«регіонал», як він силоміць нав’язував свою думку про те, що, мовляв, «слово русскій прінадлєжіт етой терріторіі», що «русскій язик роділся в Кієвской Русі», і що «Украіна всєгда будєт страной, гдє будєт прісутствовать русскій язик». Так, буде присутнім, нарівні з багатьма іншими мовами, але не пануватиме! А на додачу ще й видав давно висміяну маячню про те, що, мовляв, «Кієв — мать городов русскіх». Отаке дрімуче невігластво. Та чи невігластво насправді?

Насправді закон цей — удар по фундаменту української державності, спроба початку її демонтажу. Нічого іншого від них ніхто й не очікував, бо одна у них мета: побудувати тут свою Росію, і на те, як мовиться, нема ради — окрім єдиного засобу. Засіб цей, ці ліки для українофобів — справжній український націоналізм. Той, що є найяскравішим і найдієвішим виявом патріотизму.

Так буває завжди: окупант передусім береться за мову. Тому що мова страшна для нього та небезпечна. Страшніша від різних опозицій, від протестних акцій, від голодівок, не кажучи вже про вибори, які вони сподіваються успішно проконтролювати, чи про якусь там міжнародну опінію.

Загальновідомо: мова — це те, що робить народ нацією. Окупант боїться мови народу. Щобільше: якщо боїться — він її ненавидить. І прагне знищити — знищити в будь-який спосіб, знехтувавши все, навіть порядність. Втім, про порядність тут вже не йдеться, негідникам це поняття невідоме. Ми у цьому переконалися і тоді, коли голосувався законопроект, і тоді, коли підписувався, а всі ті обмовки, що були при цьому озвучені, — лише порожній звук. Українській мові вже приготована роль «мови гетто». Вони ненавидять нашу мову, і цей законопроект є лише юридичним оформленням їхньої ненависті до всього українського. А вся ота риторика про «рівність мов», про «захист мов національних меншин», усе це лише боротьба за те, щоби не вивчати, не знати, не чути української мови. Й це не що інше, як неспроможність подолати отой, за визначенням одного науковця, «український звуковий бар’єр», шовіністична пиха: навіщо, мовляв, вивчати цю мову, коли всі й так знають російську? Так, у країнах Балтії, наприклад, російську також знають. Але там носії цієї мови усе-таки вивчили мови тих країн. І одним з вагомих факторів тут стала рішучість народу захистити свою мову. І ще один вирішальний фактор: серед тамтешніх правлячих еліт нема ворогів своєї країни, нема зрадників та іншої нечисті. А у нас то хіба еліта?..

Виникає логічне запитання: чому в Україні всі мають примусово вивчати російську мову — мову лише однієї з нацменшин, а українську — лише за бажанням? В Україні лише 8 мільйонів етнічних росіян, і ще 5 мільйонів тих, котрі своєю рідною мовою назвали російську, хоча їхня етнічність — українська. Чому вони називають рідною російську мову? Та тому, що їхніх предків силоміць спонукали до цього. Засобами найжорстокішої примусової русифікації, підкріпленої нечуваними в історії людства Голодомором, репресіями, підступною практикою втілення у життя злочинної теорії «злиття мов». Пращурів тих людей брутально примушували зрікатися своєї мови, своєї національності. Тепер їхніх нащадків записують до ро-сійськомовних. Чи це не те саме, коли тривалий час примушувати жінку до співжиття, а потім назвати її шльондрою? Але чому ті 5 мільйонів російськомовних українців мають сліпо йти за політичними аферистами у якийсь тупо вигаданий євразійський простір? Немає сумніву, що серед них немало знайдеться таких, як отой молодий чоловік, що прийшов разом з іншими протестувати під стінами обласної ради. Він вийшов наперед і сказав таке:

— Вже цілу добу я розмовляю нашою рідною українською мовою. І принципово не буду більше розмовляти російською. Ось така у мене сьогодні маленька заява. І я прошу всіх так чинити. Ми є українці, ми тут завжди були, є і будемо. І ще хочу сказати, що завдяки таким ганебним їхнім діям нас, українців, стає дедалі більше.

І ніхто не питав його, хто він — українець, росіянин, болгарин чи єврей, але всі щиро вітали його, як брата. А брат— це не той, хто зазіхає на твоє добро, твій дім — Батьківщину, на твою душу — рідну мову, чи рідну пісню. Брат — це той, хто розуміє тебе і стає поряд, коли наступає ворог.

«А ворог атакує і преться щосил» — це слова з повстанської пісні, яку ви, безперечно, знаєте, пам’ятаєте завершальні рядки з неї. Не можна ні на крок відступати. Захистити мову — значить, захистити Україну. І найкращий захист — це наступ.

Роман НІМЧИЧ.