№ 57 (21321) четвер 26 липня 2012 року

Хоч на дворі тримається спека, хоч триває пора відпусток, суспільно-політична активність нинішнього літа в Україні не спала — у містах і селах збираються небайдужі люди, щоб висловити протест проти мовного закону Колісниченка—Ківалова, проти дій влади, що призводять до подальшого зубожіння народу, проти утисків і залякувань тих, хто має сміливість мати власну, відмінну від владної, позицію.

Щоб підтримати небайдужих, почути про їхні проблеми і переживання, представники Об’єднаної опозиції їздять регіонами. Нині вони ще й розповідають співвітчизникам про акцію «Україна проти Януковича», про старт якої Об’єднана опозиція «Батьківщина» оголосила 16 липня. Як уже повідомляли «ЧН», вислідом цієї акції має стати звернення до Вищого адміністративного суду України з позовом проти Президента. Позивачем від імені Об’єднаної опозиції виступає Арсеній Яценюк, який звинувачує Віктора Януковича в узурпації влади. Кожен, хто поділяє таку думку, хто потерпає від свавілля нинішніх владців, може приєднатися до цього позову в якості третьої особи. Станом на ранок 23 липня заяви про приєднання до судового позову проти президента в рамках всеукраїнської акції «Україна проти Януковича» вже заповнили 42380 осіб, а свої підписи під листівками «Україна проти Януковича» поставили 80600 людей.

Цими днями Одещину відвідав народний депутат Андрій Парубій. Під час візиту він розповів, що ідея виїзних кампаній з’явилася після спілкування з учасниками акції під Українським домом. Там люди з регіонів говорили, що в Києві протестувати значно легше, ніж на сході чи на півдні країни, тому було при-йнято спільне рішення про розширення акції під назвою «Україна проти Януковича». У нас нардеп зустрівся з одеськими захисниками державної мови, подякував їм за витримку і твердість характеру. «Дуже важливо психологічно знати, що і в Одесі є люди, які борються за українську мову, хоча робити це їм значно важче, ніж в Києві чи на заході України», — підкреслив Андрій Парубій. Після зустрічі з одеськими мітингувальниками нар-деп вирушив на північ області, де, звісно, окрім мовних проблем, спільних для всієї країни, є місцеві, на державному рівні не озвучені, однак не менш важливі для людей.

Чи гадав Андрій Анікеєнко, випускник Одеської національної юридичної академії, що першого ж місяця по закінченні цього навчального закладу доведеться захищати себе, свою гідність від брутального нахабства, приниження з боку войовничих українофобів, котрі так активізувалися після ухвалення Верховною Радою так званого мовного закону, мати справу з правоохоронними органами?

Що ж сталося? Андрій завітав до редакції і розповів про ситуацію, у яку потрапив він зі своїм приятелем 19 липня.

— Ми поверталися з мітингу на захист української мови і по дорозі зайшли до магазину «Продукти», що на вулиці Жуковського, 7. Аби вгамувати спрагу, попросили у продавця продати пляшку пива й кока-коли. Щодо пива продавець відмовилася продавати, мовляв, відпускає цей продукт лише тим, кому сповнився 21 рік. Я зауважив, що, за законом, цей вік обмежується 18 роками. І приятель на підтвердження показав свій паспорт. «Нічого не знаю, таке розпорядження нашого керівництва», — відповіла господарка прилавку.

Два з половиною роки головою держави Україна і гарантом конституційних прав її громадян є Віктор Янукович. Яких же результатів наша країна домоглася за цей час?

Про колосальне падіння золотовалютних резервів і, навпаки, рекордне зростання державного та гарантованого державою боргу говорити, мабуть, не варто. Ці категорії, звичайно, значні, але якісь занадто абстрактні. Як і суми, які уособлюють негативне сальдо зовнішньої торгівлі, дефіцит державного бюджету та фінанси, вивезені вітчизняними олігархами в офшори. За рівнем корупції наша країна займає 152-е місце, перебуваючи між Угандою і Центрально-Африканською Республікою. Усілякі інші міжнародні рейтинги теж не радують: фіксується падіння України за найрізноманітнішими критеріями — від охорони здоров’я до рівня життя.

22 липня на 71-у році життя відійшов у вічність Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, а насамперед — улюблений актор мільйонів глядачів різних поколінь і національностей Богдан Сильвестрович СТУПКА.

На прощання з актором при-йшли тисячі людей. Щоб усі змогли віддати останню данину шани, церемонію прощання довелося продовжити на годину. За театральною традицією, в останню путь проводжали Богдана Ступку оплесками та вигуками «Браво!». Навіть Хрещатик, яким прямувала траурна процесія, завмер у русі, аплодуючи акторові.

Шановні чорноморці!

Щиро вітаю вас із 95-річчям газети — південного форпосту українства!

Шаную вашу принципову позицію у нелегкий час, коли виданню загрожує закриття, коли вас намагається залякати місцева влада. Ціную ваші намагання нести людям правдиве слово, щиру пораду, цікаву думку, допомагати орієнтуватися у складному політичному житті, захищати скривджених, життєстверджуючою розповіддю вселяти українським одеситам бажання жити і творити.

Продовження. Початок у номерах за 7, 12, 14 та 19 липня.

VІІ

Чи є в новій українській історії взірцеві постаті, які варті наслідування? Безумовно. Навіть пропускаючи сторінки збройної боротьби від Петлюри до Бандери — їх легіон. На знак протесту проти агресивної русифікації у вісімдесяті роки минулого століття спалився на Чернечій горі Олекса Гірник. У наші дні в Одесі студент Максим Чайка разом із однодумцями

вийшов на маніфестацію відстоювати право бути українцем у своїй країні. Його убив виродок із ро-сійської «Антіфа» — організації, яка вважає право українця бути українцем за фашизм. Згадаємо активістів УНА—УНСО, яких за участь в акціях «Україна без Кучми» кинуло за грати українське гестапо. Найбільш відома постать із них Андрій Шкіль. Він, перебуваючи в тюрмі, здобув мандат народного депутата України — щасливий і нетиповий приклад. Бо його побратимів не звільнили після Помаранчевої революції, як Марію Спірідонову після Лютневої. Більше того, вони не реабілітовані по цей день. Чому? Бо держава, замість того, щоб плекати національну гідність, взялась оживляти іще не вкрай всохле коріння тоталітаризму. І по цей день в Україні, немовби вернулися лиховісні тридцяті роки сталінської доби, ідуть судові процеси над членами «Тризуба», над українськими націона-лістами, які вважають приниженнями національної чести встановлення чи збереження пам’ятників катам свого народу. Воістину так:

Люди, стрелявшие в наших отцов,
Строят планы на наших детей.

Лихо не у відсутності героїв, а в тому, що ми не маємо бодай чогось схожого на патріотичне виховання. Ми навіть не намагалися його створити. За два десятиліття в надрах української освіти, від дитячих садків до вишів із статусом національних, склалося виховання молоді в байдужості — це у кращому випадку, й у зневазі в гіршому — до наших національних цінностей. Ми казенно виховували ерзац-український патріотизм, нашвидкуруч замінивши на пропагандистській вітрині Леніна і ленінців Мазепою, Шевченком, Грушевським та іншими гідними, але чужими для вихователів діячами. Парадокс, якщо не сказати трагікомедія, полягали у тому, що саме учорашні агітатори проти незалежності України стали її пропагандистами. Вони не знали і не сприймають історії визвольних змагань, не вірять у них і не хочуть знати.

Після загальнонаціонального відзначення 350-ліття Конотопської битви три роки тому наступні річниці славної перемоги українського війська не відзначалися. Хіба на місцевому рівні, винятково силами патріотичної громадськості. І ніяких тут ні пояснень, ані виправдань, все й так зрозуміло. Згадки про давню і на той час визначну перемогу, дата, яка мала би святкуватися на державному рівні, як це у світі заведено, нині, як мовиться, ні до чого. Втім, як і більшість визначних дат української історії — не тієї, що завжди була сфальшована, а справжньої, правдивої.

Але визріває, хоч і дуже повільно, громадянське суспільство. І вже громадські організації нагадують громадянам про ту чи іншу дату, ту чи іншу перемогу, яких було в нашій історії достатньо, але ми, на жаль, про все це не знали.

Цьогоріч у дні, коли притомні українці згадували про 353-ю річницю Конотопської битви, в Одесі, у приміщенні крайової організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, відбулося присвячене цій даті засідання «круглого столу» «Звитяги за Україну: історія і сьогодення». Зібралися інтелектуали, фахові історики, науковці, громадські діячі та представники козацтва. У цих нотатках використано майже до-слівно виступи учасників «круглого столу», котрі говорили не так про перипетії історичної битви, добре описані в літературі, як про висліди і значення її у подальшій історії.

Протягом тижня, поки тривав Одеський міжнародний кінофестиваль-2012, журналісти крутилися, немов білка в колесі: графік передбачав з десяток подій щодня — і прес-покази, і прес-конференції, і дискусії на тему кіно й не тільки. Голова йшла обертом від спеки і біганини. Здавалося, все змішалося у «фестивальному палаці» — Театрі музичної комедії ім. М. Водяного: змішалися у купу кінозірки, звичайні люди... Третій кіномарафон промайнув швидко і залишив по собі враження локомотива, за рухом якого довелося спостерігати.

Інь фестивалю

Вогні великого міста Одеси

Усі дороги ведуть у Рим, але всі дороги ведуть з Одеси: за однією з легенд, метр німого кіно Чарлі Чаплін, свідоцтво про народження якого втрачене, родом з…Одеси! Його дочка Джеральдін — найяскравіша зірка цьогорічного кінофестивалю. Її візит письменник Михайло Жванецький прокоментував на церемонії відкриття кінофоруму жартома-серйозно: «Моя порада геніям: народжуйте пізніше. От Чаплін зробив усе правильно — і тепер ми маємо щастя познайомитися з його нащадками!»

Пізніше, на прес-конференції з Джеральдін, 67-річною, тендітною та розважливою, на особистому рахунку якої — ролі у понад 130 фільмах, акцент теж робився на її походженні. Та увагу до свого батька актриса приймала зі щирою посмішкою на обличчі: «Я ніколи не цуралася свого походження і не соромилася використовувати те, що дано мені Богом. Прізвищу Чаплін я зобов’язана усім, що маю зараз. Коли артистка спо-творює своє гарне обличчя, бо прагне, аби її цінували лише за акторські здібності, — це нісенітниця… Я дуже щаслива бути дочкою самого Чапліна. Тінь батька мені не заважає, навпаки — вона мені допомагає. Я — щаслива дитина знаменитості. Бродяга (персонаж, якого втілював у своїх фільмах Чарлі Чаплін, — Прим. Авт.) — мій герой, і я не бачу у цьому чогось поганого».

«О, Боже, якою дивною є моя доля! Невже я існую?»
М. Пруст.

У сучасне мистецтво Одеси Андрій Коваленко увійшов, що називається, у широко відчинені двері — яскраво і впевнено. І не лише тому, що прізвище Коваленків у нашому місті є знаковим. Зору глядача відкрилося мистецтво свіже, енергетичне, яке через індивідуальний досвід значно розширює межі нашої внутрішньої свободи.

Якщо персональна ви-ставка 2008 року в Одеському художньому музеї, при всій сформованості художника, мала відбиток певного драматизму світосприйняття автора, поборювання впливів, то нова, яка на початку липня відкрилася також в ОХМ (куратор — Сергій Остапенко), — це вже інша фаза творчого розвою Андрія.

До нинішньої виставки Одеський художній музей підготував ґрунтовний каталог, який переконує у тому, що у рідному місті прискіпливо слідкують за творчою еволюцією перспективного митця. Каталог, крім репродукцій картин, містить ви-словлювання колег, статті мистецтво-знавців, фото, бібліографію, участь у ви-ставках та біографічну довідку про художника. Нагадаємо деякі біографічні факти: народився 20 квітня 1976 року у родині художників Юрія Коваленка та Світлани Коваленко-Шведової. Мати також викладала в ОДХУ ім. М. Грекова, яке Андрій закінчив у 1996-у (педагоги П. Борисюк, О. Дьокіна, О. Кучинська, В. Осташова, К. Філатов). Перед захистом диплома провів першу персональну виставку, яких сьогодні у його послужному списку, включно з нинішньою, вісім.

Аккерманська, або, як її ще називають, Білгород-Дністровська, фортеця — одна з найцінніших історико-архітектурних пам’яток XIII — XV сторіч в Україні. Її унікальність ще й у тому, що постала вона на місці античного міста Тіри, яке виникло у IV сторіччі до нашої ери. Відтак загальна історія заселення цієї місцевості охоплює понад дві з половиною тисячі років. На всій Землі зовсім мало місць, які могли б похвалитися таким родоводом. Ще у 1963-у  фортеці був присвоєний статус пам’ятки національного значення, та, попри це, мало що робилося для її збереження. У підсумку сьогодні фахівці вкрай стурбовані станом унікального об’єкта, і навіть можна почути загрозливий прогноз про ймовірність його руйнації.

У лютому 2011 року Одеська облрада ухвалила рішення про створення комунального підприємства «Фортеця», головне завдання якого, як сказано в документі, реалізація державних, регіональних і місцевих програм, спрямованих на охорону, збереження, реставрацію, використання та наукові до-слідження споруд і території пам’ятника архітектури і містобудування національного значення — Аккерманської фортеці в місті Білгороді-Дністровському. Найефективнішим і найреальнішим способом порятунку фортеці, за задумом обласної влади, має стати розвиток цієї пам’ятки як туристично привабливого об’єкта. Про це і йшлося на прес-конференції, яка відбулася нещодавно у самій фортеці.

Давно канули в Лету часи, коли десятки і сотні тисяч школярів різного віку величезної країни щороку брали участь у традиційних футбольних турнірах «Шкіряний м’яч». Країна в нас зараз зовсім інша, та й держава далека від ідеальної. Не до дітей їй зараз, одні розмови... Розвитком дитячого спорту, і зокрема футболу, нині в основному займаються різні громадські організації, комерційні компанії, небайдужі бізнесмени.

З-поміж них вирізняється міжнародна компанія Danone, яка, починаючи з 1998 року, проводить міжнародний футбольний турнір «Кубок націй» серед підлітків 10 — 12 років. Ці змагання, що проходять під девізом «Повір у свою мрію!», одержали офіційне визнання ФІФА і високу оцінку світового футбольного співтовариства не тільки як спортивний, а й як важливий соці-альний проект. А беручи до уваги масовість цього турніру (у відбіркових змаганнях останніх років взяли участь понад 2,5 мільйона хлопців із 25 тисяч шкіл і 20 тисяч клубів з усіх континентів), його заслужено називають чемпіонатом світу серед дітей. Варто відзначити, що фінальні турніри «Кубка націй» проводяться на найкращих футбольних аренах планети.