PRO DOMO

Якби вам випало діставатися із центральних областей, та навіть й із Півдня, до Донецька, до Луганська та інших «кочегарок» на перекладних — рейсовими автобусами із зупинками у кожному селі чи містечку — ви неодмінно помітите, як поступово занурюєтеся в особливе життя, в особливе мовне середовище, просто — в інший світ. Не кращий чи гірший за Центр чи Захід — в інший, помічений традиціями і правилами зони, із своїми авторитетами і пріоритетами. Він чітко розмежований, як не сказати соціально структурований. Саме такі спільноти, де діють чіткі ієрархічні принципи, найбільше згуртовані, керовані і дисципліновані. Поняття «наш» чи «свій» тут важать більше, ніж будь-які інші.

Цей «особливий район» в дев’яності роки пережив страшне випробування пануванням кримінальних бригад. Тепер називають жахливі цифри убитих, замордованих, скинутих у шурфи занедбаних шахт. Ми навіть не уявляємо, через які жахи пройшло населення Донбасу. Лідери бригад і угруповань тут скоро стали поважними бізнесменами, панами в костюмах від перших кутюр’є Европи, прикрасили себе поверх золотих ланцюгів депутатськими значками. Тепер вони пануючий і правлячий клас. Вони — приклад, як вибитися в люди, стати господарем життя.

Отак, крок за кроком і рік за роком, формувалася головна електоральна база ВіЯ. Вона його не любитиме, проклинатиме, але голосуватиме — за. Лідери бригад і угруповань показали своїм підлеглим, що вони — «банкують», бо зуміли взяти владу і загнуздали країну. Суди, міліція чи прокуратура кукурікають, як велено. На іменинах у заступника Генерального прокурора шпарять «Мурку». Опозиція сидить. Чужі олігархи цілують дону перстень, свої стоять поруч, як рівня. Хто ж ризикне — проти?

Це для інших теренів України було загадкою, знаком питання, непорозумінням, як кримінальний авторитет із двома (чи трьома?) судимостями може претендувати на посаду Президента европейської країни. Для Донбасу такого питання і бути не могло. Він — плоть від плоті Донбасу. Хто ж іще може очолити державу, як не той, хто пройшов зону, вогонь і воду, мідні труби? Хто став багатим і не попався, хто уміє постояти за себе і не здає своїх? Феномен Януковича у тому, що він, як інші політики в інших краях, не вибудовував свою політичну біографію служінням суспіль­ству, не завойовував прихильність донбасівців через мітинги, промови й обіцянки. Його визнали — за не відомою нам сумою заслуг і вчинків — першим серед «авторитетів», а таке визнання негайно стає загальновідомим. Піти проти нього — це піти проти всіх. Тому, хай там що кажуть і вираховують соціологи, у вирішальний час пісенний вже житель Донбасу віддасть свій голос за Януковича, бо інакше буде не по-пацанськи.

«Западло».

Безперечно, сучасні донецькі ка­піталісти не мали б такої електоральної підтримки, якби не спиралися на прості і зрозумілі населенню міфи — про зловорожих бандерівців, про націоналістів, про рідну російську, про провідну роль Донбасу у наповненні державного бюджету, завдяки чому і живе Україна. Це — нові дріжджі у стару, більшовицьку закваску. І вона бродить. Як і колись, у двадцяті, південно-східні терени, де виникали опереткові більшовицькі республіки, все ще ендемічні землі українофобства і вони все ще загрожують українській суверенності. Тільки в два­дцяті країну брутально проголосили частиною Росії, тепер намагаються витворити небачений ще у світі гібрид — російську Україну. Що, власне, одне й те саме.

VІ

Зовсім недавно ми мали особливу, якщо не сказати досконалу, унікальну систему виховання гідности. Радянські громадяни були переповнені самооцінкою і гордістю за державу. Хай би хто спробував покепкувати над нашими товарами, порядками чи політикою — відсіч була миттєвою. «Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей» — припустимі кпини над самими собою вдома, але залізний аргумент для зовнішнього світу. За кордоном кожен радянець ладен був загризти будь-якого критика свого пекла. Пропаганда не просто виховувала, а виковувала, як коваль-ча­рівник, гіпертрофоване почуття гідности. У ньому не могло бути й на макове зерня чогось національного, материнського. І наш випадок свідчить, що імперська гідність може надовго пережити саму імперію, стати фантомним болем.

Є сто версій щодо причин браку гідности в українців. А може, й тисяча. У їх дослідженні можна зануритися в історичні нетрі, пояснювати спо­творення моралі обставинами і випадковостями, та все це, попри важливість історії, генетики, обставин і випадковостей, — лукавство. Гідність кожне нове покоління набуває ab ovo — із пуп’янка. Над нинішньою молоддю вже не майорять червоні прапори з профілями Леніна — Сталіна, вони лише краєм вуха чули про СЛОН чи ГУЛАГ, вони не знають обмежень цензури і ще багато чого, що труїло життя попередніх поколінь. Але у цих свободах якось розчинилося таке почуття гідности, яке проявила сто років назад дворяночка Марія Спірідонова.

Як місточок до подальших міркувань з приводу, розкажу дві давні історії із моїх журналістських практик. Перша — майже конспірологічна. Наприкінці сімдесятих, всупереч усім правилам й інструкціям КДБ, мені вдалося зазирнути через вузеньку шпаринку у чекістську святу святих — архів поборення ОУН — УПА. Якщо конкретно, це була драма розгрому проводу «Карпати-Захід». Для чекістів, зрозуміло, історія подвигу і звитяги.

Провід «Карпати-Захід» прийняв свій останній бій в урочищі Березовачка, за Яремчею, 24 травня 1954 року. Дата врізалася в пам’ять із причини простої — у цей день в степовій Україні народилося моя сестричка. Ми у своїй сільській глушині в той час були абсолютно переконані, що війна давним-давно минула.

Бандерівці не були наївними, вони розуміли — бій останній, вони приречені. І коли чекісти пустили в лаз криївки газ, щоб не втрапити у полон, пострілялися. Вмерти, але не здатися — не було, як я, правильний партійний журналіст відкривав для себе, рідкістю у лавах УПА. Рідкістю було зрадити визвольну справу. Бо в УПА мобілізацію не оголошували, ухиляння від партизанської боротьби зрадою не вважалося, в ліс ішли тільки свідомо. Тож, якщо хтось втрапляв у руки чекістів і не витримував, той вже сам себе рано чи пізно судив найстрашнішим судом. Так зробив невисокого чину провідник Довбуш. Він не витримав допитів, зламався, свідчив проти своїх. Але вночі в камері — а камери були із ґратами замість дверей, все на виду — накинув собі на шию мотузку і душив себе, закручуючи її цуркою. І контролював своє задушення. І аж коли захрипів в агонії, охорона виявила «порушення порядку». Довбушу потім таки вдалося перехитрувати чекістів, втекти під час військової операції і згодом загинути в бою.

Із усіх архівних історій мене чи не найбільше вразила доля Дуба — таке псевдо було у карпатського парубка Дмитра Верхоляка. Він пішов боротися за Україну вже після сорок п’ятого, знаючи напевне, що надія перемогти армію, яка здолала Гітлера — примарна. Він воював у референтурі зв’язку, а туди відбір був суворий, брали найвірніших і найнадій­ніших. Був випадок, Дуб із обома простріленими ногами утік від погоні. Псевдо хлопцеві дали за залізну міцність. Потім, уже після руйнування організаційної єдности ОУН — УПА, він втрапив у засідку, одержав стандартних 25 років таборів. Його не зламала тюрма, він не піддався на обіцянки помилування всього лиш за визнання своєї провини перед владою. Дуба спеціально привозили із таборів у Карпати, щоб продемонструвати, яким став за комуністичного ладу квітучим його рідний край, щоб він переконався — опір був даремним, бандерівців тепер усі проклинають і зневажають. І справді, в карпатських селах регулярно проводилися сільські сходи, де учорашніх бандерівців виводили на привселюдне каяття, а комуністична молодь клялася бути вірною ідеалам партії. В’язень Дмитро Верхоляк міг покаятися і повернутися додому. Або залишитися на вічне поселення в Си­біру. Підполковник, який супрово­джував його у цій агітаційній поїздці, розповідав мені, що Дуб дивився у вікно на гори і мовчки плакав. Ті сльози були його найбільшою поступкою режиму.

Дуб був одним із небагатьох, хто тримався до останнього. Серед ув’яз­нених націоналістів він був прапором непокори, символом незламности. Тим-то й важливо було його дотиснути, укоськати, як не батогом, то пряником.

Історія друга колись мала величезний розголос. У сімдесяті, під час жнив, у російській глибинці в Липецькій області, загинув, рятуючи трактор, комсомолець Анатолій Мерзлов. Репортаж про цю трагічну новину передав у «Комсомольську правду» наш кореспондент Лейдур Раннаметс у моє чергування у відділі сільської молоді. Номер був уже готовий до підписання. Внести у верстку зміни міг тільки ведучий редактор, і я йому й поніс репортаж, переконаний, що у номер він не втрапить. Я помилився. Здавалося, газета і вся пропагандистська машина країни тільки й чекала на цю подію. Поки переверстували першу сторінку, головний скликав на раду всіх вільних від номера журналістів. Було схоже, що на найближчий час подвиг нікому невідомого Толі Мерзлова буде головною темою.

Хлопець згорів, рятуючи старенький ДТ. Власне, віддавати життя, полишати вдовою молоду дружину, що носила перше дитя, заради залізяки — дурниця. Але пропагандистський простір пересох на Сахару без прикладів героїзму, без готовності жертвувати життям заради соціалістичних ідеалів. Поки крутилися ротаційні машини, тиражуючи подвиг Мерзлова, обговорення продовжувалося. І хоч у редакції тогочасної «Комсомолки» були свої імениті і талановиті журналісти, у відрядження газета умовила поїхати Костянтина Симонова. Він був не просто модним тоді письменником, а незаперечним моральним авторитетом, його військовою прозою зачитувалася вся країна, вона була насичена образами героїв, які не роздумували жертвувати чи не жертвувати життям заради батьківщини. Саме таке перо й було потрібне для героїзації вчинку липецького колгоспника. Костянтин Михайлович написав блискучий текст. Була там і відповідь на питання, чому необхідно віддавати життя за залізяку. Образ героя-тракториста зайняв своє почесне місце у галереї.

А тепер — питання. Хто чув у незалежній Україні історію Дуба — борця за українську незалежність? Хто знає, яку ціну платили бійці ОУН — УПА, щоб наша країна була суверенною? Щоб над нею майоріло жовто-блакитне знамено, яке очільниця Верховної Ради УРСР товаришка Шевченко назвала «бандерівською ган­чіркою», коли народні депутати внесли його у сесійну залу? Хто розпові­дає про подвиги бандерівців дітям у школах, а студентам — у вишах? Хто знімає про них фільми і показує по всіх телеканалах, як показують стрічки про боротьбу славетних чекістів із «бандеровским отребьем»? Щонайменше сто днів на рік сочиться із телеекранів кінобрехня про нашу історію, ще сто днів — брехня про щасливе радянське життя. Решту часу Україна шукає таланти, співає і танцює, вражає екстрасенсорними здібностями провидців та раз на тиждень демонструє «свободу слова» і «велику політику». Хто знає, що рушення ОУН було не «западенським», а охоплювало всю Україну і навіть Кубань?

Очевидна істина, що гідність виховується на прикладах сучасности й історії, на героїці нації. У недавньому минулому галерея героїв була безкінечно довгою — від комісарів «в пыльных шлемах» до космонавтів чи будівників БАМу. Малечі ставили за приклад Павлика Морозова, Володю Дубініна чи Яшу Гордієнка. Старшим — молодогвардійців, Зою чи Матросова. Пропагандистський апарат КПРС і ВЛКСМ не пропускав жодної можливости продовжити галерею героїв у мирний час, доводячи, що у житті завжди є місце подвигу.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).